Цього семестру я слухаю курс із дуже довгою назвою (назви тут справді дещо
задовгі) «Das lyrische Schaffen Nikolaj Gumilievs: Lektüre und Interpretation ausgewählter Texte», що можна перекласти як «Поетична творчість Н.Гумільова:
читання й інтерпретація вибраних творів». Власне, на парах ми цим і
займаємося: читаємо, намагаємося перекладати й інтерпретуємо. Правда, коли
перекладають з російської на німецьку, я лише слухаю, бо з моєю німецькою я до
таких високих мовних мистецтв ще не готова. А поінтерпретувати люблю.
Семінар веде професор Райнхард Іблер.
Від початку мені сказали, що він дуже хороший викладач, лояльно ставиться до
хаусарбайтів (письмових робіт), а ще він збирається на пенсію, тож це його
останній семестр. А ще він мило вимовляє російське «ё», і виходить щось схоже на «Гумільйов»,
і «Шатьйор». Правда, вже на першому
семінарі професор Іблер сам дав
привід чуткам, що на пенсію він може й не зовсім піде. Та й на пенсіонера він
не схожий. Моя одногрупниця Галя
каже, що на місце професора влаштовували конкурс, з’їжджалися спеціалісти з
усіх усюд, читали публічні лекції, але гідну заміну Іблеру не знайшли. Тому це вже трохи нагадує прощальні тури «Скорпіонс» і Кобзона. Принаймні, я би тішилася, якби професор залишився ще на кілька
«сезонів».
Минулої середи я нарешті зважилася запитати професора Іблера, чи можемо ми обговорити тему моєї письмової роботи. Тут це
називається «хаусарбайт», має обсяг 20-25 сторінок і за концептом більше
нагадує курсову. Всі роботи (а в мене їх 2 + 2 реферати) треба здати до кінця
семестру, тобто до кінця вересня. Як виявилося, цю роботу можна писати або
німецькою, або російською. Звісно, я обрала другий варіант, хоч як би там не
було в житті, бо в Гіссені я остаточно визнала, що володію російською на рівні
носія. Ну і я філолог, взагалі-то.
Отже, після пари професор Іблер
люб’язно запропонував мені й моєму одногрупнику Нікіті піти до кабінету. Зазвичай для таких обговорень викладачі
мають «шпрехштунден» («години
прийому», як би по-дурному це не звучало) у своїх кабінетах, іноді студенти
повинні завчасно брати «термін»
(наголос на 2-й склад, аналог англійського «appointment», запланована зустріч). Отже, професор Іблер обернувся до мене, бо Нікіта прощався теплими обіймами з
нашими одногрупниками (так, ніби тиждень триватиме вічність), і спитав, чи
варто нам піднятися пішки, чи взяти ліфт. Якщо ви спілкувалися зі мною, то
можете уявити, яка я ввічлива людина. А тепер уявіть собі професора Іблера – інтелігентного німецького
чоловіка середніх років, ще ввічливішого за мене. А тепер уявіть нас разом.
Отже, я бовкнула, що краще йти пішки, адже я завжди намагаюся прийняти
виклик сходів, бо суспільство тисне на мене пропагандою здорового життя і т.
ін.. Ми пройшли поверх, півтора, і нам з Нікітою
стало вже якось дивно. Як виявилося, інститут славістики знаходиться на 5-му
поверсі, а ми йшли з 2-го. Бідний професор трохи захекався. Я подумала, яка ж я
дурна, що таке втнула. А потім подумала ще: ну, він сам мені дав цей вибір,
нічого.
Нікіта пішов у кабінет першим, вибачившись, що «лейдіс фьорст»,
але він поспішає. Звісно, обіцяні 15 хвилин розпливлися у півгодини, бо
професор дуже любить поговорити. Але говорить він справді чудові речі, дуже
гарною німецькою мовою. Деякі я нотую. Наприклад, він назвав футуризм «die Kunst des Vergessens», «мистецтвом
забуття», архітектуру – «формою
культурної пам’яті». А ще коли мої одногрупники й одногрупниці намагаються
вкотре проінтерпретувати вірш Гумільова гіпотезою «це він написав про Ахматову», «тут
він точно думав про розлучення з Ахматовою», «Анна Ахматова!», професор Іблер
трохи переймається протестним духом (але поблажливим) і намагається донести
таку думку: поезія – це не обов’язково про конкретну людину, це образ, що
постає із суми вражень, спогадів, це може бути взагалі фікція, адже митці
створюють образи себе, це радше гра (згадала homo ludens), радше роль і трохи обману. Він так і сказав (я це
записала): «Wer sich für die Literatur entschieden hat, hat sich für die Luge entschieden, in eigenem Sinn» – «Той, хто обрав
літературу, вирішив займатися обманом, у певному сенсі». Література – це «легітимна форма брехні». І я з цим
погоджуюся, бо сама актриса й конструкторка образів іще та. Та й виглядає ця
теорія красиво.
Словом, поки я чекала на свою чергу, роздивлялася оголошення на стінах, то
зустріла свою викладачку з української мови, пані Марію. Пані Марія якось трохи
загадково подивилася на мене й сказала, що прочитала моє есе про «Інтернат»
Жадана, похвалила мене, сказала, що
їй сподобалося і що вона дала почитати есе дівчині, яка пише диплом про
літературу Майдану. В такі моменти я
відчуваю, що живу недаремно.
Нарешті Нікіта вийшов з
кабінету. Професор Іблер казав, що
має термін об 11:30, було вже 11:25, але я все одно зайшла до кабінету. Я сіла
на м’якенький стільчик перед світлі блакитні очі професора, він запитав мене з
доброзичливим усміхом: «Зо, про що ви
хочете писати?». Я запропонувала 2 теми: концепт «Адамізм» і сліди дискусії
між акмеїстами й символістами у віршах Гумільова.
Професор сказав: «Ви не повірите, але
щойно ми з Нікітою говорили про адамізм, але Нікіта пише бакалаврський диплом».
Так я визначилася з темою. Професор дав мені кілька порад. Я сказала: «Але я не дуже знаю формальні вимоги…»,
на що професор відповів: «Нічого
складного, вони такі ж, як на бакалавраті, лише магістри мають написати більш
ґрунтовну роботу». Я тільки посміхнулася, зрозумівши, що професор думає, що
я здобула бакалаврат у Німеччині (от вам актриса й конструкторка). А потім
почалося головне.
Професор Іблер давав мені пораду,
що не треба сидіти над купою книжок і перелякано писати хаусарбайт. А ще не
треба читати всі букви й рядки усіх книжок, бо літературознавець «читає по діагоналі», обираючи лише те,
що йому потрібно. Професор розповів, що в нього вдома бібліотека на 10 тис. томів
(!!!), і коли його друзі приходять у гості, то питають, чи справді він усе це
прочитав. І він відповідає, що не обов’язково читати все, часом достатньо
прочитати абзац, окрему статтю, щось конкретне.
Професор Іблер порадив мені пару
тижнів відпочити після закінчення семінарів, перш ніж братися до письмової
роботи. І я відповіла, що саме лечу на 2 тижні до себе на Батьківщину – в Україну. А потім у нас пішла дещо
«компаративна» розмова. Я здивувала професора фактом, що здобула ступінь
бакалавра в Києві, й навіть встигла
рік повчитися на магістратурі (в такі моменти в Німеччині я почуваю себе Дунканом
МакКлаудом, бо бути на магістратурі в 23 – це рано (а мені ще й на вигляд
дають 21, хе-хе)). Професор спитав: «А що
ви вивчали? Російську літературу?». І я потайки посміхнулася в душі, бо це
ще один мій «образ», зароблений активним інтерпретуванням на парах пана Іблера, показною обізнаністю в
літературі й можливостях російської образної мови. Я сказала, що вивчала
філологію – «шпрахвіссеншафт» і «літературвіссеншафт» (мовознавство й
літературознавство), загальне й українське. Насправді не так уже й просто
пояснити, що воно за звір, філологія в Могилянці. Професор Іблер захоплено
констатував, що такий підхід він вважає правильним: вивчати літературознавство
вкупі з мовознавством – комплексний підхід, академічне знання, та й таке. А потім
професор поскаржився, що йому не подобається німецька модульна система, яка не
дає ґрунтовних комплексних знань як за часів його навчання. А ще німці не дають
гарну базу з філософії (для студентів-літературознавців). Я нарешті подумки визнала,
що підхід Могилянки – це правильний підхід, і в моєму серці завжди будуть люди,
які до цього причетні, хай би що вони про мене не думали. Крім того, професор Іблер поділився враженнями, що коли він
запитує про щось студентів, якесь явище літератури чи культури, то на більшості
облич бачить вираз легкої дезорієнтації. Тож викладач помічає, який в кого
рівень знань. Звісно, з позиції
викладача можна побачити багато цікавого, можу собі уявити. Я подумки гордо зарахувала
себе до людей, які щось знають, бо я таки часто щось коментую, і ці коментарі
виявляються доцільними.
Потім ми говорили про суть літератури, про процес читання, про переклад. Я сказала,
що добре перекладати поезію може лише поет. Професор Іблер зі мною погодився. Потім професор сказав, що об’єктивності не
існує, автор завжди під впливом власної ідеології (література – це легітимна
вигадка). Я погодилася. Також він сказав, що літературознавець має зберігати
здатність читати текст не як фахівець, а як людина, яка просто отримує насолоду
й не задумується, чи то там дієгетичний наратор (я згадала, як вперше почула
слово «дієгетичний» від Ростислава
Андрійовича на теорії літератури). Знайомі слова, вічні теми, роки Могилянки промайнули перед очима. І я
відчула себе ніби знову на своєму місці. Ці розмови, які багато хто вважає
беззмістовними, дають мені відчуття того, що я – це я, що все йде своїм ходом і
все, так чи інакше, стає на свої місця. Everything’s in its right place.
Я вкотре
зрозуміла, що не можу мати успішних близьких стосунків з людиною, котра не
читає художню літературу. Як не дивно, 95% моїх «женихів» під час другої або й
першої зустрічі кажуть: «Книжки? Фу, я не
люблю/ ненавиджу читати». Деякі мої знайомі кажуть: «Іра, це зовсім не головне». І це справді не головне – для них. Але
для мене це знак, що в нас геть різні системи цінностей, погляди на життя,
рівні емпатії. Та й таке.
Професор Іблер також сказав, що
художня література розвиває критичне мислення. Я погодилася (взагалі, здебільшого
професор говорив, а я махала головою, як та собака-статуетка в машині). На перший
погляд суїцидальний вірш може опинитися програмовим жестом проти естетики
символізму. Якщо подумати над тим, що зробило літературознавство з моїми
мізками за 5 років Могилянки, можна
злякатися. Це зробило мене гнучкою, здатною до креативного вирішення проблем і
пристосування до іншого культурного середовища. Принаймні, я так вважаю.
Нарешті я хотіла розповісти професорові Іблеру про слова професора Беренсмаєра.
Але в двері хтось постукав і до кімнати зайшла жіночка з новиною, що на
професора хтось чекає (термін). Я подивилася на годинник – ми розмовляли
годину. Жінка пішла й професор поглянув на мене з виразом «Що Ви хотіли сказати?» так, ніби в нас була ще година на розмови чи
й уся вічність. Я повідомила, що почула від професора Беренсмаєра, що «література –
це тренажер емпатії». Професор Іблер
погодився. Я відчула, що непристойно стільки теревенити, тому по короткій паузі
сказала: «Треба йти, на Вас чекають,
дякую Вам». Професор сказав, що я можу прийти до нього ще, якщо будуть
запитання щодо письмової роботи, або надіслати уривок роботи йому на імейл. Я сказала,
що напишу йому. Тоді професор Іблер
встав і потис мені руку. Щаслива, я пішла додому.
Я безмежно люблю людей літератури з їхньою дивною самотністю в бурхливому
світі й безмежною щирістю в розмовах. Ці люди як океани – їх неможливо
осягнути. Я можу згадати душевні розмови з викладачами Могилянки, але навряд чи згадаю точно, про що були ті розмови. Очевидно,
що про щось важливе. Я хочу запам’ятати цей день хоч якось, бо він має
значення, бо це день, коли я відчула, що все буде добре тут, у Гіссені. Та й у майбутньому взагалі. Хто
знає, з ким, про що і якою мовою я буду говорити через кілька років.
Немає коментарів:
Дописати коментар