Нещодавно ми з
татом йшли вулицею і він спитав мене: «З
якого віку ти себе пам’ятаєш?». Мій тато любить дивні запитання і дивні
відповіді. Цим я в нього частково вдалася.
Як виявилося,
тато хотів розказати про відкриття. Вчені знають, що пам'ять – це білкова
структура. Якщо імпульс одного разу пройшов у мозку й структура сформувалася,
спогад залишається назавжди. Інша річ, що інколи спогади залягають десь далеко,
за горами актуальної інформації.
Я відповіла,
що пам’ятаю себе доволі уривчасто: лише якісь яскраві моменти в 3, 6, 9, 10, 12
і т.д. років. Більш того, мені не подобається, що я не пам’ятаю дуже солідної
частини свого життя. Що я про себе знаю? Ось мене жалить бджола під око в
дитячому садочку. Ось я сиджу на зупинці з однокласником. Ось цвітуть каштани
на вулиці Куйбишева. Ось ми з другом п’ємо пиво на мості на Херсон, він кидає бляшанку
з мосту на трасу. Ось моя любов цілує мене і розчиняється в березневому сонці,
а я почуваю себе псом (тоді я ще не чула «The Stooges»).
Ось Іван краде пляшку поганенького «Шабо» з випускного столу…
Десь півроку
тому мене шокувала думка про те, що я забуваю якісь важливі моменти. Якось з
нудьги я вирішила почитати СМС-ки на старому телефоні й зрозуміла, що був
правий Зігмунд Фройд: ми схильні
забувати травматичний досвід.
Протягом останніх
трьох років моя пам'ять стрімко наповнюється інформацією. Я боюся, що забуду
все.
Я пробувала
завести щоденник, але мені ліньки його вести.
Коли ми з Леною сіли дивтися «Джонні Мнемоніка», нам стало смішно.
Режисер із перших секунд вивантажив на нас стільки інформації, що ми навіть не
намагалися щось зрозуміти.
Але найсмішніше
нам стало, коли ми зрозуміли, що та рибина в акваріумі – це не «морський котік»
і не рибка, а Джонс! ДЖОНС!!! Колишній військовий Джонс! Кіборгізований дельфін Джонс.
Після
перегляду Лена наґуґлила, що Джонс – не просто колишній військовий-дельфін,
а ще й наркоман.
Хай там як, Джонс мені сподобався і я все чекала,
поки він усім наваляє (і дочекалася).
Але в цілому
історія Джонні Мнемоніка видалася
мені чимось близьким. Хай простить мене Умберто
Еко за надінтерпретацію, але для мене цей фільм виявився історією про
хлопця, який потрапив до Могилянки.
До речі, Кіану Рівз не заважав мені сприймати «Джонні Мнемоніка». Навпаки, він дуже
тішив око своїм молодим і соковитим виглядом. Весь фільм я переживала за
ідеальний костюм Джонні, який має
унікальну властивість залишатися чистим.
Отже, Джонні потрапляє до Могилянки і перетворюється на
людину-флешку. Як би він не розширював свою пам'ять (свідомість) за допомогою
корисних і не дуже речовин, простору для інформації все одно не вистачає. Як сказала
Лена «Та в моєму комп’ютері пам’яті більше, ніж у його голові». Приблизно
так почуваєш себе протягом перших місяців навчання в Могилянці.
Джонні навіть
видаляє дитячі спогади, щоб звільнити місце. І тут виникає запитання. Якщо пам'ять
– це білкова структура, то хіба можна її відновити після видалення?
Менше з тим, Джонні все дістало, він наближається до
завершення навчального року. І тут настає весняна сесія. В Джонні починається істерика. І він волає посеред згарища, що хоче свіжу
сорочку (давно час), холодного пива і жінку за 10 тисяч баксів. Але деканат
ставить йому екзамени і нагадує, що без відпрацьованих кредитів не буде ніякої стипендії
і ніяких жінок.
Зрештою, Джонні збирає останні сили в кулак,
здає сесію, дописує всі письмові й курсову (в чому йому допомагає
кіборгізований дельфін) і йде на канікули.
Хеппі-енд.
Але антиутопічність
цієї ситуації полягає в тому, що через два місяці настане новий навчальний рік…
Немає коментарів:
Дописати коментар