Про що пишуть чоловіки й жінки (за Фрейдом)

Я просто залишу це тут, щоб не забути.
Десь на початку вересня я купила "Вступ до психоаналізу" Зігмунда Фрейда (чи Фройда, як кому ближче). Це не перше моє знайомство з легендарним сивим бородатим дядьком із сигарою. Не перше, а друге з половиною.
Зізнаюся, що психоаналіз видається мені дуже привабливим і навіть спокусливим. Але, як би не хотілося списати всі особливості людської природи на біологічні інстинкти, людина все одно лишається чимось ірраціональним і подекуди абсурдним (особливо коли справа доходить до любовних переживань).
Тим не менш, у розділі про сни (кінець п'ятої лекції) мені трапився уривок, що стосується процесу творчості. Зважаючи на те, що філолог - моя спеціальність, я просто не можу не спокуситися на пояснення того, звідки письменники беруть свої історії.
Пан Фрейд пише про так звані "сни наяву", іншими словами - фантазії, марення, що виникають в людини, коли вона зовсім не спить. Навіть людям, котрі не читали праць із психоаналізу, одразу стане  зрозуміло, що корінь слід шукати в інстинктові продовження роду. Тому це не так захопливо.
А справді захопливим (принаймні для мене) є своєрідний розподіл між жінками й чоловіками. Як виявилося, чоловіки знаходять вдоволення в честолюбстві, а жінок З. Фрейд обмежив любовними справами. Але, зрештою, й честолюбство чоловіків зумовлене еротичними мотивами.
І от усі ці сублімовані фантазії стають джерелом для творчості письменника. Я для себе сформувала таку точку зору, що чоловічі сюжети дійсно тяжіють до певної універсалізації, зосередженості на насущних проблемах (але й не забуваючи про даму серця), а жіночі сюжети асоціюються в мене з особистими любовними переживаннями, відданістю одному принцові або наскрізною ненавистю до одного мудака (хоча й не завжди це працює). 
Коментар свідчить, що творчий процес З. Фрейд досліджував в таких працях, як "Поет і фантазування" й "Істеричні фантазії та їхній стосунок до бісексуальності". Остання мене заінтригувала (це ж комбо: поети, істерички й бісексуали). Занесу її в довгий список книжок для прочитання на дозвіллі.
І ще одне. То невже фраза "поет списався" криє в собі відхід письменника від фантазій? Чи тут причина в сексуальній дисфункції? І "списуються" саме так? І через що? На думку спадають лише слова С. Жадана із пісні "Мудаки" ("Зброя пролетаріату): "Мудаками стають старі письменники і молоді політики". Але це вже зовсім інша історія...
А ось, власне, цитата:

Эти сны наяву появляются в возрасте, предшествующем половой зрелости, часто уже в позднем детстве, сохраняются в годы зрелости, затем от них либо отказываются, либо они остаются до престарелого возраста. Содержание этих фантазий обусловлено вполне ясной мотивацией. Это сцены и происшествия, в которых находят свое удовлетворение эгоистические, честолюбивые и властолюбивые потребности или эротические желания личности. У молодых мужчин обычно преобладают честолюбивые фантазии, у женщин, честолюбие которых ограничивается любовными успехами, — эротические. Но довольно часто и у мужчин обнаруживается эротическая подкладка; все геройские поступки и успехи должны способствовать восхищению и благосклонности женщин. Впрочем, сны наяву очень разнообразны, и их судьба различна. Каждый из них через короткое время или обрывается и заменяется новым, или они сохраняются, сплетаются в длинные истории и приспосабливаются к изменяющимся жизненным обстоятельствам. Они идут, так сказать, в ногу со временем и получают «печать времени» под влиянием новой ситуации. Они являются сырым материалом для поэтического творчества, потому что из снов наяву поэт создает путем преобразований, переделок и исключений ситуации, которые он использует в своих новеллах, романах, пьесах. Но героем снов наяву всегда является сама фантазирующая личность или непосредственно, или в какой либо очевидной идентификации с другим лицом.

Львів для чайників або Надії й розчарування "Форуму видавців"

Чомусь мені на думку спало таке запитання: звідки починається подорож? З моменту, коли виникає ідея, чи коли отримуєш квитки, чи коли рушаєш з перону вздовж колії, чи коли ступаєш на асфальт іншого міста? З курки чи з яйця? З матерії чи з духу?

Зрештою, ще влітку логічний ряд Ростислав Семків – «Центр літературної освіти» – «Форум видавців» породив у моїй уяві маленьку мету (яка в сукупності з іншими маленькими «метами» творить сенс життя). Я знайшла собі гарну компанію і після певних переосмислень ми з Леною вирішили поїхати на один день (субота, 13-те) до Львова на «Форум видавців». І перед самим від’їздом в «Сільпо» (де я купувала воду й «Марію» в дорогу) мені трапився милий чек із передбаченням про те, що пригоди починаються. Так склалося, що я люблю ці передбачення, бо вони або хороші, або незрозумілі. Але це вже зовсім інша історія.

Отже, багато годин в поїзді, коростишенська вчителька, яка сприйняла нас за першокурсниць, чай, «Марія» і о пів на п’яту ранку ми на залізничному вокзалі Львова. До речі, цього року нас дуже часто чомусь сприймають за першокурсниць.

«Гугл» сказав, що перший львівський трамвай виїжджає о шостій, тому ми не стали на нього чекати. Як виявилося, Львів о п’ятій ранку поводить себе доволі містично. Щойно ми вирушили, згасли всі ліхтарі (різко), до хлопця й дівчини біля вокзалу причепилася якась навіжена стара, а пройшовши хвилин 10, ми помітили червоне сяйво костелу св. Ольги та Єлизавети. І мені стало цікаво, що станеться із цим містом, коли з’явиться перший трамвай і вулиці заповняться людськими створіннями.

Коли ми були вже десь неподалік проспекту Свободи, людей ставало більше, вони збиралися групками обіч колії. За декілька хвилин прогримів трамвай. «Гугл» таки не збрехав.

Світанок застав нас десь біля МакДональдсу. Ми мали час до 10-ї години, тож вирішили поблукати вулицями, пофотографувати  котів і собак-суїцидників, зазирнути до «Кав'ярні-копальні» й «Львівської майстерні шоколаду».

Окрема історія склалася із магазинами «АлкоСвіт». Один із них визирнув із передсвітанкової пітьми, інший знайшовся в центрі, а ввечері виявилося, що продуктові зачиняються раніше, ніж «АлкоСвіт». Напевне, це все через туристів.

Але на екскурсію в Алкосвіт можна сходити будь-де, а до Львова ми приїхали за мистецтвом. Перше моє враження – це постери-ілюстрації, присвячені відомим українським письменникам. Такий формат мені надзвичайно сподобався ще навесні на «Книжковому арсеналі», але про саме українських письменників я такого не бачила. На відміну від «Арсеналу», «Форум видавців» виходить за межі певного простору, він охоплює мало не все місто. Це цікаво.

Нарешті ми прийшли на перший захід нашої «форумної програми». То була презентація антології«Ода до радості» і там мав бути Сергій Жадан. Сергій не прийшов і я відчула першу підозру.

Після презентації ми подалися в осередок форуму – на книжковий ярмарок. Там я зустрілася з волонтеркою «Форуму видавців», моєю однокласницею і просто сонячною людиною – Даною.

Важко було щось знайти серед безлічі яток на плацу й у палаці, серед безлічі людей і книжок. До речі, найбільшою густина людей на квадратний міліметр була в кав’ярні «Mеridian Czernowitz», які чомусь не представили своє видавництво на стендах. Звідси й почалися мої проблеми.

На форум я їхала не просто так, а за «Мерцем у бункері» М. Поллака й альбомом «Бийся за неї» Жадана й «Собак у космосі». Альбом видали «Mеridian Czernowitz», це я знала точно, а от Поллак також асоціювався із цим видавництвом у зв’язку зі складною схемою планування «Книжкового арсеналу» й географією Чернівців, у яких я ніколи не бувала й до яких, підозрюю, в мене вже сформувалася підсвідома неприязнь.

Мені було сумно, але я не здалася. Після довгих кружлянь довелося залишити мою компаньйонку на цокольному поверсі. Нарешті вдалося визначити видавництво «Мерця в бункері» й відстежити потрібний стенд. На тому стенді був і альбом Жадана, але мій внутрішній єврей не дав його купити.

Результати моїх кружлянь: я маю романи К. Чапека «Війна з саламандрами» й М. Поллака «Мрець у бункері» (до речі, підозріло схожої тематики), а також останній випуск журналу «ШО». Ще один результат полягає в сумному висновку: на форумі повно масової літератури, хоч і україномовної. На «Книжковому арсеналі» гарні видавництва типу «Темпори» чи «Смолоскипа», чи навіть «КМАкадемія» якось не зливалися з детективами й самовчителями з народної медицини.

Зрештою, ми продовжили свої блукання вже в «Кав’ярні-копальні», де набрали листівок і були культурно вражені керамічною чашкою із фалосом на ручці.

Ми мали час до 16-ї години. Вуличні музики розважали туристів на площі Ринок, люди масово одружувалися, а ми обрали собі чудове місце напроти пам’ятника Никифорові біля неймовірної церкви Cвятої Євхаристії.

Нарешті ми рушили в «Кав’ярню Леваковського», де мала відбутися дискусія «Між шароварами й меншовартістю» за участю нашого викладача Сергія Семеновича Іванюка. Сергій Семенович не прийшов, а дискусія настільки нас обурила, що ми змушені були тікати з центру в сторону собору Св. Юра, обговорюючи трагічність сучасної української літератури. Як виявилося в понеділок, Сергій Семенович не прийшов тому, що організатори не узгодили з ним це питання. Та й навряд чи він взяв у такому участь.

Отже, ми опинилися в соборі Св. Юра. Після довгих вагань щодо того, чи можна нам всередину, ми все-таки зайшли. Йшла служба, як нам сказали, заутреня. Ми стояли й відновлювали свої кармічні діри й гармонійні ями.

Постоявши так деякий час, ми рушили на вокзал. Настрій змінювався, бо втома брала своє. Зателефонувала Дана й сказала, що їде нас провести. Як виявилося, вона їхала з іншого кінця міста. І її взяли в полон суботні затори.

Коли ми вже зайшли в поїзд і до відправлення залишалося 15 хвилин, Дана таки прибігла. Ми встигли обійнятися, а ще мені дісталася підписана листівка, яка дала зрозуміти, що в цьому місті я маю хоча б одного чудового друга, і це щастя. Тоді мій настрій підскочив. Наш поїзд рушив.

Ще на пероні Дана встигла розповісти, що цього року на «Форумі видавців» просто погані організатори. І я дуже в це вірю.

Зрештою, всі продукти чиєїсь інтелектуальної діяльності втрачають свій пафос, коли є ті, хто долає з тобою кілометри, зустрічає з тобою світанки і мчить до тебе через усе місто. Я дякую Лені й Дані. Мир.

Презентація антології "Ода до радості": плакати чи сміятися?

Нашим першим пунктом призначення в межах «Форуму видавців» стала кав’ярня «Coffeeshop Company», де мала відбутися презентація антології «Ода до радості». Ніде правди діти, я йшла туди виключно заради Сергія Жадана, бо імена інших авторів для мене – це набори букв, що трапляються на книжкових полицях. А «Книжковий клуб» один мій друг взагалі вважає сектою.

І от ми зібралися в цій затишній (але й тіснуватій) кав’ярні. Сходами піднялися люди й зайняли свої місця на «почесних диванах». Сергія Жадана серед них не було. Одна з жінок, Галина Вдовиченко (яка укладала збірку й модерувала презентацію), сказала, що Жадан може заскочити на 15 хвилин, бо того дня він збирався в Тернопіль разом із «Собаками в космосі». І я зрозуміла, що це безповоротно.

Власне, щодо самої презентації. Галина Вдовиченко почала з першопричин – чому в часи війни письменники беруться жартувати. Вона згадала рядки з поезії того самого Жадана («Пливи, рибо, пливи») й сказала таке (що можна означити, як головний аргумент): «Радість треба зберегти, коли тобі погано».

Далі кожен із письменників (а їх було шість разом із Галиною Вдовиченко) виголошував свою точку зору щодо «Оди до радості».

Першим був Євген Положій із Сум. До речі, антологію укладали так, щоб кожен письменник представляв окремий регіон України: Херсонщину, Харківщину, Сумщину, Львівщину, Київщину і т.д. (не знаю лише, чи були там луганські й донецькі письменники). Тож Євген Положій говорив про те, що сьогодні «кожен вимірює, як він має поводитись», що життя в Києві не таке, як у Сумах чи на Донеччині. Власне, для багатьох людей зараз є проблемою, як їм поводитися, як реагувати. Письменник зазначив, що ті, хто перебуває на передовій, не хотіли б, щоб мирне населення жило в страху й траурі. «Треба зберігати позитивні моменти», – сказав Є. Положій. – «І ця книжка є дуже вчасною». Зрештою, й далі народжуються діти, відкриваються цехи дитячого харчування. Життя далі крутить свою рулетку.

Ларисі Денисенко було важко говорити, бо за час війни вона втратила чотирьох друзів і улюбленого пса. Тож, щоб не давати волю сльозам, письменниця просила лише берегти живих і бути ближчими сьогодні.

Макс Кідрук був єдиним, хто переказав сюжет свого оповідання. Сюжет веселий (і я сміялася), заснований на історії горе-льотчика Ларі Волтерса, а в центрі постає ідея про те, що «людина просто не може всидіти на місці». Але чи є така історія саме тим, чого потребує конкретна ситуація в Україні? Перед тим, як говорити про сюжет, Макс Кідрук наголосив на тому, що письменникам дуже важко сприймати останні події, що «не пишеться», що важко абстрагуватися. Особисто я не розумію, навіщо їм абстрагуватися (адже вони письменники, їхня робота – щось із цим робити). Кідрук жалівся, що «треба продовжувати жити нормальним життям» і що вантажник із розбитим серцем може забути про свою печаль за фізичною працею, а письменник нікуди від цього не дінеться. Не знаю, чи не буде в Макса проблем із комуною вантажників, але напрошується висновок: боїшся страждань – іди розвантажуй вагони.

Сашко Гаврош сказав, що постійні думки про війну можуть звести з розуму, тому «Ода до радості» має терапевтичний ефект. Він провів паралель зі львівськими театрами, котрі працювали під час війни, а я згадала польські газети із «Танґо смерті», які до останнього писали, що війни з Німеччиною не буде. Звичайно, є в цьому якийсь терапевтичний ефект. Але як довго можна закривати очі/вуха й до чого це призведе?

Галина Вдовиченко розповіла про 90-річну бабусю, яка вміла відчути красу в запахові скошених кульбабок. Це надихає бути оптимістами.

Володимир Лис сказав, що українці зараз мають робити те, що вони вміють (мабуть, це ж стосується й письменників?). Пан Володимир розповідав довгу історію про НАТО (осине гніздо імперіалізму) й дітей, Єльцина й з’їзд європейських монархів у Луцьку. Також письменник вдало зацитував рядки з вірша власної дружини Наталі Гуменюк (яка на презентації сиділа на стільчику поруч із чоловіком): «Музи повинні говорити, щоб замовкли гармати».

Звичайно, кожен потребує безпечного місця, де можна сховатися й пересидіти. Але поки ти ховатимешся, хтось прийде й спалить твої книжки, як і твою надію й свободу.

І як би не боялися деякі письменники (письменники теж люди), як би не переконували самих себе, що треба жити «нормально», вони мусять щось із цим робити. Як сказав Мартін Поллак у своєму квітневому інтерв’ю журналові «ШО», «Війна – це велика тема для літератури» й кожен сам обирає, як із нею працювати. Як впораються із таким завданням вітчизняні письменники – поки що невідомо.

Особисто я зараз точно не читатиму «Оду до радості», бо мій вибір впав на книжки того ж М. Поллака й К. Чапека, в яких проаналізовані причини зародження людської жорстокості й, зокрема, німецького фашистського режиму. На мою думку, щоб якось зарадити проблемі, треба почати з пошуків причин.

Сенс життя за "Люсі": яка користь від розумних жінок?

Мені довелося чекати десь із півгодини. Добре, що в кінотеатрі ім. Маяковського є дивани й цікаве оформлення (з елементами «маяковщини» під стелею). Я встигла почитати старі СМС-ки (ніколи так не робіть) на старому телефоні (який в мене якось вкрали на рік), оцінити те, що в туалеті динаміки транслюють діалоги з кіноекрана і почитати цитати Маяковського в цьому «кахляному храмі чистоти» (товариші, треба митися, кидати курити, чистити зуби й не брати до рота те, що вже брали інші).

Нарешті ми всілися в залі. Дівчина, яка сиділа праворуч від мене, іноді роз’яснювала своєму кавалерові деякі сцени, але мені це не дуже заважало. На початку фільму ми із цією дівчиною помітили цікаву паралель із полюванням. Моделюється певне «взаємно обернене» перенесення: забарвлення хижого леопарда з’являється на жакеті жертви – героїні Скарлетт Йоганссон (яка пару тижнів тому була небезпечною брюнеткою в фільмі «Побудь у моїй шкурі»). Це цікаво. Все переплітається, з’являються китайці, закривавлені ноги, Скарлетт плаче, дівчина праворуч скаржиться, що ніхто не переклав китайські діалоги.

Якщо бути більш точними, то аналогії в мене виникли раніше, коли показували першу людину (яку, за версією хлопця в капелюсі, звали Люсі). Можливо, це параноя, але важко було не згадати «вступ» до «Космічної одіссеї 2001 року» Стенлі Кубрика.

І от, усі неприємності почалися з появою наркотиків (а Маяковський застерігав). Люсі (Скарлетт, а не мавпа) вбиває азіатів, з’їдає їхню їжу, пальцем витягає кулю, спокійно гуляє містом зі зброєю, ще більш спокійно заходить в лікарню з двома пістолетами, десь дістає лікарняний халат і стає схожою на крутого хлопця типу Нео. Дівчина, що сиділа праворуч від мене, поставилася до всього з підозрою. А я трохи засумнівалася тоді, коли Люсі ходила містом у тому ж лікарняному халаті.

 Китайці кричать, перекладають лише деякі фрази, Європа в небезпеці. І тут з’являються французи й усе вирішують (бо це Люк Бессон). Ми з подругою вирішили, що на роль комісара можна було обрати чоловіка з більш привабливим носом, але це вже зовсім інша історія. Маестро Люк робить шикарний жест: щойно Люсі сідає за кермо (вперше) і тисне на газ, щойно поліцейські машини злітають у повітря, глядач задоволено згадує «Таксі».

Ще Люк Бессон пропонує цікавий майстер-клас зі швидкого пік-апу: підходиш до хлопця, цілуєш, кажеш: «Ти мені ще знадобишся» і ведеш, куди захочеш. Виникає пікантна ситуація, коли жінка домінує. Взагалі, цікаво, що Бессон концентрує увагу на жінці – першій людині взагалі й першій людині, котра змогла оволодіти всіма можливостями свого мозку.

Але в чому, власне, суть? Бессон зачіпає проблему, яка рано чи пізно стривожить кожного з нас, людських створінь. Ця проблема так і формулюється: «В чому суть?». Нащо людині життя і мозок, який вона використовує всього на 10 %?

Зрештою, як і має бути в науковій фантастиці, ключі дають в руки героєві Моргана Фрімена (з приводу прізвища якого моя подруга пожартувала ще на початку фільму) – науковцеві. З його вуст лунають ключові слова про пошуки людиною свого призначення, йому в кінці фільму дають стильну флешку з космосом, йому належить розбиратися зі знаннями Люсі. Я навіть вичитала в Ніцше (і, сподіваюсь, правильно зрозуміла), що головне завдання науки – виправдати наше існування.

Але ж найрозумнішою є Люсі. Доки вона робила презентація науковцям, я згадала «Машину часу» Герберта Веллса й «Бойню номер п’ять» Курта Воннеґута. Все, що придумали люди, лише ускладнює їхнє життя, адже вони збудували «неправильну систему координат». Тральфамадорці Воннеґута знають і бачать більше, легше ставляться до життя й смерті, бо живуть у чотиривімірній системі. Четвертий вимір, якого бракує людям, – це час. Про це говорить і Мандрівник з «Машини часу», якому вдалося підкорити час. Зрештою, наукова фантастика нагадує паскалівські розмисли: ми, люди, є великі й величні, порівняно з мурахами, але й ми мізерні, порівняно з Космосом.

«Машину часу» не можна не згадати й тоді, коли Люсі подорожує на своєму стільці. Але якщо Мандрівник долетів до останніх років життя Землі, то Люсі подорожувала у зворотному напрямку. Кульмінацією для мене стала алюзія на Мікеланджело, коли Люсі зустрілася з Люсі. Чи це не символ повернення людини до своїх витоків, гармонізації, відродження?    

Для тих, хто шукає сенс життя, Морган Фрімен радить передавати знання наступним поколінням. Це можна зробити двома шляхами: стати безсмертним або розмножуватися. А Монті Пайтон у «Сенсі життя за Монті Пайтон» радять робити те, що подобається, їсти менше жирного, більше займатися спортом – і буде вам щастя.

А ще мене здивувало те, як швидко закінчився фільм. Але це й плюс, бо мене дуже втомлює тригодинне сидіння. Зрештою, немає часу на те, щоб просто сидіти – треба діяти (для початку – накопичувати знання). 

Твір на тему "Мій улюблений письменник"

Я вже не пам’ятаю, звідки "виросли ноги". Можливо, все почалося зі збірки «Метаморфози», в якій я мусила шукати помилки для роботи «Граматична анормативність… (і щось там)». Можливо, з того, що тато цілий рік приносив додому книжки сучасних українських письменників (останніх після читання обов’язково називав наркоманами). Хай там як, я пам’ятаю трохи дивний вірш «Південно-західна залізниця» і перші рядки, які закрутилися в моїй голові: «Поговори зі мною, братка. // Палений найк, стара арафатка. // Ніч пливе, сутінь хитається. // Повітря вдихається. Видихається».

Потім була зима і в мене з’явився «Біг Мак (та інші історії)» «Суч.укр.літ.» завжди коштував трохи дешевше. Цю збірку я носила із собою на пари весняних курсів. Саме тоді мене помітила дівчина, яка стверджувала, що колись в Україні гуляли леви, і принципово не хотіла вчитися в КНУ. Вона сказала, що в мене гарний смак (і сама я дуже навіть «нічогенька»), але поезія в Жадана краща за прозу. Восени я бачила цю дівчину в парку Шевченка. Можливо, тому я не бачу сенсу в жорсткій принциповості (але це вже зовсім інша історія).

Ще восени я бачила самого Жадана. То був мій перший «Книжковий арсенал». Власне, тоді весь мій «арсенал» вклався в похід на «Складносурядні», де Сергій із «Собаками в космосі» презентували альбом «Зброя пролетаріату». В той період я взагалі мало що розуміла (іноді важко згадати, як я все пережила), тому навряд чи могла адекватно оцінити ситуацію. Спочатку люди чемно повсідалися на стільцях, а потім вийшов Жадан і сказав підривати свої зади й ставати ближче до сцени. І вже за декілька хвилин я зрозуміла, що це любов. Тоді в моєму арсеналі були спогади про концерти в рок-клубі (і те, як болить шия наступного дня) і щастя від «живих» «Placebo», але поєднання речитативу зі ска зчинило в моїй уяві справжній «культурний шок».

Тоді я трималася подалі від політики, тому в текстах не все розуміла. Пам’ятаю лише, що мені стало цікаво, хто ж той ОлегЛяшко, про якого співають, що він «нетрадиційних сексуальних поглядів».

А потім музика стихла. І я почула «Марата». І якась незрозуміла сила пробігла табуном мурашок по моєму тілу, аж очі мої стали вологими. Мабуть, так буває з людьми під гіпнозом. І цей чоловік точно володіє якимись такими здібностями, бо поруч із ним почуваєш себе зачудованою мишею.

А потім «Собаки в космосі» грали кавер на «No surprises» «Radiohead», Жадан пив на сцені вино «з горла», а мені треба було встигнути в гуртожиток до закриття.

Трохи більше, ніж за рік, «Зброя пролетаріату» знову стала актуальною. Було це десь у січні. Після 16-го. Була середа. Сергій Квіт написав на «фейсбуці», що пар не буде, натомість, зберемося на плацу й підемо колоною на майдан. Коли ми приїхали, колона вже майже сформувалася, а радіо транслювало рядки зі «Зброї пролетаріату»: «Вчи історію. Готуй революцію. Лишай аудиторію. Виходь на вулицю». Згодом я бачила цю цитату біля входу до бібліотеки Антоновичів.

       Навесні мені пощастило двічі: на презентації «Месопотамії» і на «Книжковому арсеналі». На читаннях було багато людей, в «Майстер Класі» тричі вмикали світло, звучало нове й старе, але найбільшим щастям для мене стала «Жінка». Ніхто в моєму світі не вміє любити жінку так, як Сергій Жадан. Навіть жінки не знають, що їх можуть так любити.

Сьогодні йому виповнилося 40. Восени вийшла «Месопотамія», зараз виходить новий альбом «Собак в космосі» «Бийся за неї». Для мене основа його стилю – це щемкі почуття, здебільшого, ностальгійні. І це трохи дивно, бо в ті часи, які він згадує, мене ще не було. І ще трохи дивно, що я люблю ці сповіді про берці, дальнобійників, гопників, «кримський драп і порно із Бахрейна» (бо я ж дівчина). Мабуть, це викликає в мене свою ностальгію. Адже я виросла в одному з найбільш небезпечних районів типового індустріального міста (хоча, хіба є тут безпечні райони, крім центру?), де кожен другий працює на заводі («Запоріжсталь», «Дніпроспецсталь» і ще якийсь «сталь»), де щовечора гуляють в генделиках, де влаштовують бійки і народжують в 14, де всі одне одного знають. І таких міст багато. І я нікуди не зможу подітися від такої пострадянської напівкримінальної любові, бо це – те, з чого все починалося.

"Майдан" Сергія Лозниці: який ракурс обрати?

Гадаю, слово «майдан» досі значно привертає увагу, незважаючи на всі події буремного українського життя. Особливо якщо це назва фільму.

Я хвилювалася, що не зможу потрапити на сеанс, бо прийде замало людей (аж я і мій друг, як це було з «Німфоманкою» в тому ж кінотеатрі ім. Довженка). Але, дочекавшись друга й вистоявши чергу під зачиненою касою (де ж ходила та мадам?), я все-таки отримала два квитки на «Майдан» Сергія Лозниці. В залі нас було п’ятеро, що співробітники кінотеатру пояснюють «останніми днями показу».

Розпочався фільм «крупним планом» народного віча й гімном України з доволі контроверсійними субтитрами. Власне, починати фільм піснею, яку могли співати на майдані щогодини, яка стала початком зростання зацікавленості до національного, - доволі логічно.

Переглянувши кадри з КМДА й «визирнувши» надвір, я прийняла для себе рішення, що ніяке це не документальне кіно. Мій друг розповідав, що найвдалішим фільмом Лозниці є «Блокада» - кадри воєнного Ленінграда без музики й слів. Звичайно, в «Майдані» збережена певна «пунктирна лінія» хронології в коментарях на чорному тлі екрана. Хоча особисто мені не вистачило, як мінімум,  студентських протестів й «Автомайдану». Як на мене, це свідчить про те, що Лозниця зацікавився подіями вже тоді, коли людей стало навіть більше, ніж багато (не завадило б і більш повної картинки віча).

Та все ж, навіть у документальному кіно є певне втручання в події, спроби щось прокоментувати, довести, проаналізувати й пояснити. Сергій Лозниця мовчить. Сам глядач відчуває себе «німим спостерігачем», людиною з іншої «світової парадигми». Він блукає за спинами майданівців і не може нічого торкнутися, його помічають, але сприймають по-іншому, бо він – об’єктив камери.

Для мене «Майдан» є суто авторським фільмом. Багато хто критикував роботу за те, що кадри взагалі належать операторові Степанові Стецькові, а до чого тут взагалі Лозниця? Але певні прояви «невидимої руки режисера» я відчула.

По-перше, операторові вдалося вхопити «дух» майдану. Так, саме в цих майже статичних кадрах відчувається атмосфера революційної зими в моменти «затишшя». Ти бачиш сцену, бочки, барикади, підземний перехід, дим і сніг, і пам’ять викидає на поверхню яскраве відчуття присутності. Але чи відчує це той, хто жодного разу не завітав на майдан?

По-друге, Сергій Лозниця ніби «грається» з народною культурою: це й пісні на Хрещатику, й гімн під гітару в виконанні дуже голосистого чоловіка, й вірші від народних поетів, і «Вітя, чао!» (цікаво, що Лозниця не згадав «Брат за брата, свій за свого»). Це навіть викликало усмішку. А мого друга це трохи вразило, адже прийнято розповідати про те, як майдан боровся, протистояв, діяв. А як щодо тих моментів, коли майдан мав просто стояти аби вистояти? Саме тоді народжувалися «народні перли». Взагалі, культура майдану – це окрема тема для аналізу, яка може принести плідний результат.

По-третє. Всі ми не без гріха, тому зізнаюсь, що були такі моменти, коли хотілося «придавити комарика». Це стосувалося, як не дивно, подій на Грушевського. В якусь мить виникає підозра «а чи не дивлюсь я звичайну трансляцію з місця подій?». І саме в цю мить лунає вибух, екран згасає. І тут приходить розуміння того, що Лозниця не такий вже й «відчужений» і «беземоційний».

Як на мене, окрему роль варто надати цим «чорним екранам». З одного боку, вони слугують для певного розмежування, з іншого – для розставлення акцентів. Під час подій на Інститутській з’являється ще один такий «чорний прямокутник» і чийсь захоплений голос промовляє зі сцени майдану: «Людина створена для любові, чи не так?». І, якщо я правильно зрозуміла «послання», то я із ним цілком згодна. Одвічна проблема – людське насилля. Це вже не стосується окремої ситуації, це справа жорстокості як одного з первинних людських інстинктів. Адже навіщо розпочинати війну, якщо всі ми від народження приречені на смерть? З іншого боку, бувають ситуації, коли на жорстокість і нерозуміння можна відповідати лише зі зброєю (чи то палицею) в руках.

Таким чином, Сергій Лозниця «грається» зі структурою, з матеріалом, який отримав. Спочатку атмосфера певної «сповільненості» нагадала мені враження від відео з арт-центру Пінчука – десь дивно, в цілому суб’єктивно, а вся суть – в деталях. І до чого дограється автор – його суб’єктивна справа.

Але закінчується фільм, як на мене, вдало. Звучить знакова «Пливе кача по Тисині», але автор ніби не дозволяє відчути горе сповна (в одному зі своїх інтерв’ю Лозниця акцентує відмінність між емоціями й художнім кіно). Історія закінчується неймовірною кількістю квітів і свічок, проте для мене мали значення останні слова фільму, що пролунали на тлі того ж «чорного екрана»: «Герої не вмирають!».

"Китай": як зрозуміти парадигматико-синтагматику

То були пари з теорії масової культури, постструктуралізм, постмодернізм, Фредерік Джеймісон і т.д.. Ми розглядали вірш Боба Перельмана «Китай», який розглядав Джеймісон, щоб пояснити «шизофренію» як характерне явище постмодернізму.

Цей вірш сподобався мені, хоч він і дивний, хоч я і не дуже люблю поезію, хоч це і не є «нормальна» поезія. Є в ньому щось, що я зрозуміла не одразу й у чому я сумніваюся досі.

У зв’язку із цим Джеймісон влучно описує вплив музики Джона Кейджа (найвідоміша композиція «4'33''» - 4 хвилини, 33 секунди тиші) на слухача: 

«будь-хто, послухавши музику Джона Кейджа, міг відчути те, що ми щойно описували: фрустрацію й безнадійність – прослуховування одного акорду або ноти, які змінює тиша, настільки довга, що пам'ять не може втримати попередній звук, мовчання, приречене на забуття новим дивним сонорним комплексом, який і сам через мить зникає».

Тому раджу спробувати Джона Кейджа наступного разу, як завітає депресія. Із власного досвіду – музика цього виконавця додає прекрасної трансцендентної безнадії й порожнечі.

Але до чого це все. Як на мене (чи радше на Джеймісона), незрозуміла краса перельманівського «Китаю» полягає в тому ж ефекті: образи з’являються окремими спалахами й не встигають зафіксуватися, бо їх буквально «накриває» новими враженнями. На перший погляд, це взагалі може видатися дивним, навіть якимось дискомфортним. Кожне речення – закінчене, наповнене певним сенсом, над яким навіть можна глибоко подумати. Але шикуючись в ряд, ці речення ніби й мають щось спільне, а ніби й страшенно дисонують.

Джеймісон розкриває секрет цього дивного «Китаю». Боб Перельман якось зайшов до канцелярського магазину в Чайна-таун і натрапив на книжку з фотографіями, а вірш «Китай» - це зібрані докупи заголовки до цих фотографій.

І мені відкрилася велика істина, яка повинна була відкритися ще на парах з лексики (але це вже зовсім інша історія). Я зрозуміла синтагматичні й парадигматичні зв’язки. Синтагма – це відрізок, лінія, це легше. Тут синтагма – це «горизонтальний» зв'язок, речення, вишикувані в рядок. А парадигма – це такий собі «вертикальний» зв'язок, те, що було «над» текстом, а саме фотографії, яких ми не бачимо в «Китаї», але які є його дуже важливою складовою (якщо хочеться якось зрозуміти цей вірш). Принаймні так я зрозуміла.

А поки що я залишу це тут, бо «Китай» зачарував мене (особливо оригінальна версія). До наступної депресії.

“China” by Bob Perelman

We live on the third world from the sun. Number three. Nobody tells us what to do.

The people who taught us to count were being very kind.

It’s always time to leave.

If it rains, you either have your umbrella or you don’t.

The wind blows your hat off.

The sun rises also. I’d rather the stars didn’t describe us to each other; I’d rather we do it for ourselves.

Run in front of your shadow.

A sister who points to the sky at least once a decade is a good sister.

The landscape is motorized.

The train takes you where it goes.

Bridges among water.

Folks straggling along vast stretches of concrete, heading into the plane.

Don’t forget what your hat and shoes will look like when you are nowhere to be found.

Even the words floating in air make blue shadows.

If it tastes good we eat it.

The leaves are falling. Point things out.

Pick up the right things.

Hey guess what? What? I’ve learned how to talk. Great.

The person whose head was incomplete burst into tears.

As it fell, what could the doll do? Nothing.

Go to sleep.

You look great in shorts. And the flag looks great too.

Everyone enjoyed the explosions.

Time to wake up.

But better get used to dreams.

«Китай» Боба Перельмана

Ми живемо в третьому від сонця світі. Номер три. Ніхто не розповідає нам, що робити.

Люди, що вчили нас рахувати, були дуже добрими.

Завжди настає час рушати.

Якщо йде дощ, ти або маєш парасольку, або не маєш її.

Вітер здуває твій капелюх.

Сонце також встає. Я би хотів, щоб зірки не розповідали нам одне про одного. Я би хотів, щоб ми робили це самі.

Біжи поперед своєї тіні.

Сестра, яка вказує на небо хоча б раз на десятиліття, - гарна сестра.

Ландшафт повен моторів.

Потяг везе вас туди, куди їде.

Мости поміж водою.

Люди чимчикують вздовж величезних бетонних смуг, прямуючи до літака.

Не забудь, як виглядатимуть твої капелюх і взуття, коли тебе вже ніде буде шукати.

Навіть слова, що літають у повітрі, відкидають блакитні тіні.

Якщо це смачно, ми це їмо.

Падає листя. Поміть.

Обирай правильне.

Вгадай, що? Що? Я навчився говорити. Чудово.

Особа із недовершеністю на обличчі заливається слізьми.

Падаючи, що може зробити лялька? Нічого.

Йди спати.

Тобі личать шорти. І прапор чудовий.

Всім сподобалися вибухи.

Час прокидатися.

Але краще звикати до снів.

Фестиваль Індії в Цюрупинську

Ми з подругою дитинства вирішили піти на пристань, бо я там давно не була, як не була й у самому Цюрупинську. Вже коли ми підходили, зателефонувала моя мама (яка перед тим пішла в розвідку) й повідомила, що треба йти на пристань, бо там відбувається якась велика тусня – фестиваль Індії.

«Фестиваль Індії в Цюрупинську» - особисто для мене видалося чимось абсурдно-привабливим. Мабуть, таку думку поділяють і мої друзі, адже сама назва міста, де я народилася, – Цюрупинськ завжди викликала в них багато радості (хоча в усі часи це були Олешки із Олешківськими пісками й Олешківською січчю).

Звичайно, я бачила афішу… Навіть пам’ятаю минулорічну таку афішу, під якою ми сиділи після екскурсії нічними клубами Цюрупинська (але це вже зовсім інша історія).

Зрештою, ми таки прийшли на ці «індійські гуляння», і от що ми побачили. По-перше, ми сподівалися зустріти справжніх індусів (бо мали спільного друга-індуса і, мабуть, ледь теплу надію). Насправді ж на фестивалі були лише індуси слов’янського походження, завішані простирадлами й пластмасовою біжутерією, яку вони ще й продавали. Також охочим робили татуювання, наскільки я зрозуміла, хною. Із екзотики були тільки цигани.

Але всі ці люди були настільки життєрадісними й доброзичливими. Вони навіть роздавали безкоштовну їжу (що є остаточною перемогою для будь-якої вечірки)! Ми спочатку боялися брати коричневу масу невідомого походження, але весела музика й дивні танці невправних дівчат нас підбадьорили на спробу. Смак був дивний, але ми залишилися живі й здорові, тому подяка й «харе крішна» вам, милі цюрупинські індуси!

Думаю, мантри ми з подругою пропустили, тому я не почула ніякої «психоделічної» музики для релаксації. Ба більше, після танців на сцену вийшов крішнаїтський рок-гурт з акордеоном, бас-гітарою, соло-гітарою і барабанами. Як мені здалося, якби вони ще прихопили труби, був би справжній індійський «Ляпис Трубецкой». Всі пісні гурту були доволі доступними для звичайного цюрупинського обивателя. Змінювалися лише мотиви, а слова залишалася сталими: «Харе Крішна», «Харе Рама».

Тому ось вам рецепт гарної крішнаїтської пісні: берете будь-який мотив (хоч Сердючку, хоч марш Мендельсона) і за наявності деякої музичної вправності й почуття ритму, просто підставляєте дві прості фрази й співаєте так всю пісню. До речі, дуже зручно, що в словах є рівно по два склади (індуси знали, які слова придумати).

Моя подруга сказала, що ці люди, які роздавали їжу й промені добра, радше схожі на хіпі, адже всі вони мають довгий легкий одяг, туристичні наплічники, засмаглі обличчя,довге волосся й тримаються всі дружньою купою. Можливо. Головне – що вони справді були доволі доброзичливими. До речі, подруга сказала, що вони могли б прийняти мене за свою, адже того дня я, за цікавим збігом, одягнула найдовшу свою спідницю.

Як я довідалася зі своєї невеличкої розвідки, ці люди справді організують общини, визволяють корів шляхом збору коштів і купівлі-продажу, називають одне одного дивними словами матаджа, прабху і т.д. (вибачте, просто не знаю значення), сидять на вегетаріанських пабліках, несуть добро, бо "как-никак, Кали-Юга на дворе" і сподіваються, що 2015-го  "по улицам удивлённого Цюрупинска проедет Сам Господь Джаганнатха на Своей знаменитой колеснице"

Звичайно, реакція на все це в чомусь різна, але однакова в своєму корінні – нерозумінні. Якими політкоректними ми б не були, хтось каже, що таким фестивалям не місце, коли війна в країні, а хтось – що все це «духовна війна» й вибрики Антихриста. Мене навіть зацікавив один коментар, розміщений, мабуть, усюди, де міг вміститися. Та й не личить нам зараз бути політкоректними. 

То які це емоції викликає? Сміх? Страх? Нерозуміння? Презирство? Радість? Зрештою, чи це не уособлення того, як ми намагаємося «опанувати» будь-яку чужу культуру? Різниця лише в тому, що між нами й Індією є більш чітка прірва. Але чи не варто так само сприймати фаст-фуди, італійські ресторани, баварські пивниці, японські суші-бари, відкриті українськими підприємцями, в яких готують, подають і їдять українські кухарі, офіціанти, прибиральники, клієнти? Чи не варто так само сприймати чужу символіку на українських тілах і речах? Чи не варто так само сприймати заяви людей про те, що вони в душі росіяни/чехи/євреї/турки/американці, якщо вони ніколи не були на своїй «духовній батьківщині»? Якщо все це виглядає нормальним, то чому має бути абсурдним фестиваль Індії в Цюрупинську?