Твір на тему "Мій улюблений письменник"

Я вже не пам’ятаю, звідки "виросли ноги". Можливо, все почалося зі збірки «Метаморфози», в якій я мусила шукати помилки для роботи «Граматична анормативність… (і щось там)». Можливо, з того, що тато цілий рік приносив додому книжки сучасних українських письменників (останніх після читання обов’язково називав наркоманами). Хай там як, я пам’ятаю трохи дивний вірш «Південно-західна залізниця» і перші рядки, які закрутилися в моїй голові: «Поговори зі мною, братка. // Палений найк, стара арафатка. // Ніч пливе, сутінь хитається. // Повітря вдихається. Видихається».

Потім була зима і в мене з’явився «Біг Мак (та інші історії)» «Суч.укр.літ.» завжди коштував трохи дешевше. Цю збірку я носила із собою на пари весняних курсів. Саме тоді мене помітила дівчина, яка стверджувала, що колись в Україні гуляли леви, і принципово не хотіла вчитися в КНУ. Вона сказала, що в мене гарний смак (і сама я дуже навіть «нічогенька»), але поезія в Жадана краща за прозу. Восени я бачила цю дівчину в парку Шевченка. Можливо, тому я не бачу сенсу в жорсткій принциповості (але це вже зовсім інша історія).

Ще восени я бачила самого Жадана. То був мій перший «Книжковий арсенал». Власне, тоді весь мій «арсенал» вклався в похід на «Складносурядні», де Сергій із «Собаками в космосі» презентували альбом «Зброя пролетаріату». В той період я взагалі мало що розуміла (іноді важко згадати, як я все пережила), тому навряд чи могла адекватно оцінити ситуацію. Спочатку люди чемно повсідалися на стільцях, а потім вийшов Жадан і сказав підривати свої зади й ставати ближче до сцени. І вже за декілька хвилин я зрозуміла, що це любов. Тоді в моєму арсеналі були спогади про концерти в рок-клубі (і те, як болить шия наступного дня) і щастя від «живих» «Placebo», але поєднання речитативу зі ска зчинило в моїй уяві справжній «культурний шок».

Тоді я трималася подалі від політики, тому в текстах не все розуміла. Пам’ятаю лише, що мені стало цікаво, хто ж той ОлегЛяшко, про якого співають, що він «нетрадиційних сексуальних поглядів».

А потім музика стихла. І я почула «Марата». І якась незрозуміла сила пробігла табуном мурашок по моєму тілу, аж очі мої стали вологими. Мабуть, так буває з людьми під гіпнозом. І цей чоловік точно володіє якимись такими здібностями, бо поруч із ним почуваєш себе зачудованою мишею.

А потім «Собаки в космосі» грали кавер на «No surprises» «Radiohead», Жадан пив на сцені вино «з горла», а мені треба було встигнути в гуртожиток до закриття.

Трохи більше, ніж за рік, «Зброя пролетаріату» знову стала актуальною. Було це десь у січні. Після 16-го. Була середа. Сергій Квіт написав на «фейсбуці», що пар не буде, натомість, зберемося на плацу й підемо колоною на майдан. Коли ми приїхали, колона вже майже сформувалася, а радіо транслювало рядки зі «Зброї пролетаріату»: «Вчи історію. Готуй революцію. Лишай аудиторію. Виходь на вулицю». Згодом я бачила цю цитату біля входу до бібліотеки Антоновичів.

       Навесні мені пощастило двічі: на презентації «Месопотамії» і на «Книжковому арсеналі». На читаннях було багато людей, в «Майстер Класі» тричі вмикали світло, звучало нове й старе, але найбільшим щастям для мене стала «Жінка». Ніхто в моєму світі не вміє любити жінку так, як Сергій Жадан. Навіть жінки не знають, що їх можуть так любити.

Сьогодні йому виповнилося 40. Восени вийшла «Месопотамія», зараз виходить новий альбом «Собак в космосі» «Бийся за неї». Для мене основа його стилю – це щемкі почуття, здебільшого, ностальгійні. І це трохи дивно, бо в ті часи, які він згадує, мене ще не було. І ще трохи дивно, що я люблю ці сповіді про берці, дальнобійників, гопників, «кримський драп і порно із Бахрейна» (бо я ж дівчина). Мабуть, це викликає в мене свою ностальгію. Адже я виросла в одному з найбільш небезпечних районів типового індустріального міста (хоча, хіба є тут безпечні райони, крім центру?), де кожен другий працює на заводі («Запоріжсталь», «Дніпроспецсталь» і ще якийсь «сталь»), де щовечора гуляють в генделиках, де влаштовують бійки і народжують в 14, де всі одне одного знають. І таких міст багато. І я нікуди не зможу подітися від такої пострадянської напівкримінальної любові, бо це – те, з чого все починалося.