"Майдан" Сергія Лозниці: який ракурс обрати?

Гадаю, слово «майдан» досі значно привертає увагу, незважаючи на всі події буремного українського життя. Особливо якщо це назва фільму.

Я хвилювалася, що не зможу потрапити на сеанс, бо прийде замало людей (аж я і мій друг, як це було з «Німфоманкою» в тому ж кінотеатрі ім. Довженка). Але, дочекавшись друга й вистоявши чергу під зачиненою касою (де ж ходила та мадам?), я все-таки отримала два квитки на «Майдан» Сергія Лозниці. В залі нас було п’ятеро, що співробітники кінотеатру пояснюють «останніми днями показу».

Розпочався фільм «крупним планом» народного віча й гімном України з доволі контроверсійними субтитрами. Власне, починати фільм піснею, яку могли співати на майдані щогодини, яка стала початком зростання зацікавленості до національного, - доволі логічно.

Переглянувши кадри з КМДА й «визирнувши» надвір, я прийняла для себе рішення, що ніяке це не документальне кіно. Мій друг розповідав, що найвдалішим фільмом Лозниці є «Блокада» - кадри воєнного Ленінграда без музики й слів. Звичайно, в «Майдані» збережена певна «пунктирна лінія» хронології в коментарях на чорному тлі екрана. Хоча особисто мені не вистачило, як мінімум,  студентських протестів й «Автомайдану». Як на мене, це свідчить про те, що Лозниця зацікавився подіями вже тоді, коли людей стало навіть більше, ніж багато (не завадило б і більш повної картинки віча).

Та все ж, навіть у документальному кіно є певне втручання в події, спроби щось прокоментувати, довести, проаналізувати й пояснити. Сергій Лозниця мовчить. Сам глядач відчуває себе «німим спостерігачем», людиною з іншої «світової парадигми». Він блукає за спинами майданівців і не може нічого торкнутися, його помічають, але сприймають по-іншому, бо він – об’єктив камери.

Для мене «Майдан» є суто авторським фільмом. Багато хто критикував роботу за те, що кадри взагалі належать операторові Степанові Стецькові, а до чого тут взагалі Лозниця? Але певні прояви «невидимої руки режисера» я відчула.

По-перше, операторові вдалося вхопити «дух» майдану. Так, саме в цих майже статичних кадрах відчувається атмосфера революційної зими в моменти «затишшя». Ти бачиш сцену, бочки, барикади, підземний перехід, дим і сніг, і пам’ять викидає на поверхню яскраве відчуття присутності. Але чи відчує це той, хто жодного разу не завітав на майдан?

По-друге, Сергій Лозниця ніби «грається» з народною культурою: це й пісні на Хрещатику, й гімн під гітару в виконанні дуже голосистого чоловіка, й вірші від народних поетів, і «Вітя, чао!» (цікаво, що Лозниця не згадав «Брат за брата, свій за свого»). Це навіть викликало усмішку. А мого друга це трохи вразило, адже прийнято розповідати про те, як майдан боровся, протистояв, діяв. А як щодо тих моментів, коли майдан мав просто стояти аби вистояти? Саме тоді народжувалися «народні перли». Взагалі, культура майдану – це окрема тема для аналізу, яка може принести плідний результат.

По-третє. Всі ми не без гріха, тому зізнаюсь, що були такі моменти, коли хотілося «придавити комарика». Це стосувалося, як не дивно, подій на Грушевського. В якусь мить виникає підозра «а чи не дивлюсь я звичайну трансляцію з місця подій?». І саме в цю мить лунає вибух, екран згасає. І тут приходить розуміння того, що Лозниця не такий вже й «відчужений» і «беземоційний».

Як на мене, окрему роль варто надати цим «чорним екранам». З одного боку, вони слугують для певного розмежування, з іншого – для розставлення акцентів. Під час подій на Інститутській з’являється ще один такий «чорний прямокутник» і чийсь захоплений голос промовляє зі сцени майдану: «Людина створена для любові, чи не так?». І, якщо я правильно зрозуміла «послання», то я із ним цілком згодна. Одвічна проблема – людське насилля. Це вже не стосується окремої ситуації, це справа жорстокості як одного з первинних людських інстинктів. Адже навіщо розпочинати війну, якщо всі ми від народження приречені на смерть? З іншого боку, бувають ситуації, коли на жорстокість і нерозуміння можна відповідати лише зі зброєю (чи то палицею) в руках.

Таким чином, Сергій Лозниця «грається» зі структурою, з матеріалом, який отримав. Спочатку атмосфера певної «сповільненості» нагадала мені враження від відео з арт-центру Пінчука – десь дивно, в цілому суб’єктивно, а вся суть – в деталях. І до чого дограється автор – його суб’єктивна справа.

Але закінчується фільм, як на мене, вдало. Звучить знакова «Пливе кача по Тисині», але автор ніби не дозволяє відчути горе сповна (в одному зі своїх інтерв’ю Лозниця акцентує відмінність між емоціями й художнім кіно). Історія закінчується неймовірною кількістю квітів і свічок, проте для мене мали значення останні слова фільму, що пролунали на тлі того ж «чорного екрана»: «Герої не вмирають!».

Отже, фільм «Майдан» навряд чи можна показувати на великих екранах. Не назвеш це і справжнім документальним кіно. Це авторський фільм, який намагається зберігати певний принцип «нейтральності», та все ж трохи відкриває авторське бачення (бо людина без емоцій – мертва людина). Можливо, це приклад того, як сприймають майдан ті, хто не мав змоги там побувати (та сама Європа). Можливо, це приклад того, що правду в наш час вичленувати важко, а позиція ніколи не може бути однозначною. Можливо, це пошуки об’єктивності.

Особисто я не змогла сприйняти це десь із «збоку», адже я можу додати запахи, дотики й хвилювання, страх за близьких, які в небезпечні моменти були десь поруч із камерою і вдячність за те, що всі вони живі.

Зрештою, що б не казали фанатики й скептики, дуалістичність світу вимагає можливості бачити інакше. Герої стають героями завдяки пам’яті живих. І дуже важливо в цей час, переповнений подіями та емоціями, не забути про те, що змінило країну, про те, як це сталося й головне – чому.