Львів для чайників або Надії й розчарування "Форуму видавців"

Чомусь мені на думку спало таке запитання: звідки починається подорож? З моменту, коли виникає ідея, чи коли отримуєш квитки, чи коли рушаєш з перону вздовж колії, чи коли ступаєш на асфальт іншого міста? З курки чи з яйця? З матерії чи з духу?

Зрештою, ще влітку логічний ряд Ростислав Семків – «Центр літературної освіти» – «Форум видавців» породив у моїй уяві маленьку мету (яка в сукупності з іншими маленькими «метами» творить сенс життя). Я знайшла собі гарну компанію і після певних переосмислень ми з Леною вирішили поїхати на один день (субота, 13-те) до Львова на «Форум видавців». І перед самим від’їздом в «Сільпо» (де я купувала воду й «Марію» в дорогу) мені трапився милий чек із передбаченням про те, що пригоди починаються. Так склалося, що я люблю ці передбачення, бо вони або хороші, або незрозумілі. Але це вже зовсім інша історія.

Отже, багато годин в поїзді, коростишенська вчителька, яка сприйняла нас за першокурсниць, чай, «Марія» і о пів на п’яту ранку ми на залізничному вокзалі Львова. До речі, цього року нас дуже часто чомусь сприймають за першокурсниць.

«Гугл» сказав, що перший львівський трамвай виїжджає о шостій, тому ми не стали на нього чекати. Як виявилося, Львів о п’ятій ранку поводить себе доволі містично. Щойно ми вирушили, згасли всі ліхтарі (різко), до хлопця й дівчини біля вокзалу причепилася якась навіжена стара, а пройшовши хвилин 10, ми помітили червоне сяйво костелу св. Ольги та Єлизавети. І мені стало цікаво, що станеться із цим містом, коли з’явиться перший трамвай і вулиці заповняться людськими створіннями.

Коли ми були вже десь неподалік проспекту Свободи, людей ставало більше, вони збиралися групками обіч колії. За декілька хвилин прогримів трамвай. «Гугл» таки не збрехав.

Світанок застав нас десь біля МакДональдсу. Ми мали час до 10-ї години, тож вирішили поблукати вулицями, пофотографувати  котів і собак-суїцидників, зазирнути до «Кав'ярні-копальні» й «Львівської майстерні шоколаду».

Окрема історія склалася із магазинами «АлкоСвіт». Один із них визирнув із передсвітанкової пітьми, інший знайшовся в центрі, а ввечері виявилося, що продуктові зачиняються раніше, ніж «АлкоСвіт». Напевне, це все через туристів.

Але на екскурсію в Алкосвіт можна сходити будь-де, а до Львова ми приїхали за мистецтвом. Перше моє враження – це постери-ілюстрації, присвячені відомим українським письменникам. Такий формат мені надзвичайно сподобався ще навесні на «Книжковому арсеналі», але про саме українських письменників я такого не бачила. На відміну від «Арсеналу», «Форум видавців» виходить за межі певного простору, він охоплює мало не все місто. Це цікаво.

Нарешті ми прийшли на перший захід нашої «форумної програми». То була презентація антології«Ода до радості» і там мав бути Сергій Жадан. Сергій не прийшов і я відчула першу підозру.

Після презентації ми подалися в осередок форуму – на книжковий ярмарок. Там я зустрілася з волонтеркою «Форуму видавців», моєю однокласницею і просто сонячною людиною – Даною.

Важко було щось знайти серед безлічі яток на плацу й у палаці, серед безлічі людей і книжок. До речі, найбільшою густина людей на квадратний міліметр була в кав’ярні «Mеridian Czernowitz», які чомусь не представили своє видавництво на стендах. Звідси й почалися мої проблеми.

На форум я їхала не просто так, а за «Мерцем у бункері» М. Поллака й альбомом «Бийся за неї» Жадана й «Собак у космосі». Альбом видали «Mеridian Czernowitz», це я знала точно, а от Поллак також асоціювався із цим видавництвом у зв’язку зі складною схемою планування «Книжкового арсеналу» й географією Чернівців, у яких я ніколи не бувала й до яких, підозрюю, в мене вже сформувалася підсвідома неприязнь.

Мені було сумно, але я не здалася. Після довгих кружлянь довелося залишити мою компаньйонку на цокольному поверсі. Нарешті вдалося визначити видавництво «Мерця в бункері» й відстежити потрібний стенд. На тому стенді був і альбом Жадана, але мій внутрішній єврей не дав його купити.

Результати моїх кружлянь: я маю романи К. Чапека «Війна з саламандрами» й М. Поллака «Мрець у бункері» (до речі, підозріло схожої тематики), а також останній випуск журналу «ШО». Ще один результат полягає в сумному висновку: на форумі повно масової літератури, хоч і україномовної. На «Книжковому арсеналі» гарні видавництва типу «Темпори» чи «Смолоскипа», чи навіть «КМАкадемія» якось не зливалися з детективами й самовчителями з народної медицини.

Зрештою, ми продовжили свої блукання вже в «Кав’ярні-копальні», де набрали листівок і були культурно вражені керамічною чашкою із фалосом на ручці.

Ми мали час до 16-ї години. Вуличні музики розважали туристів на площі Ринок, люди масово одружувалися, а ми обрали собі чудове місце напроти пам’ятника Никифорові біля неймовірної церкви Cвятої Євхаристії.

Нарешті ми рушили в «Кав’ярню Леваковського», де мала відбутися дискусія «Між шароварами й меншовартістю» за участю нашого викладача Сергія Семеновича Іванюка. Сергій Семенович не прийшов, а дискусія настільки нас обурила, що ми змушені були тікати з центру в сторону собору Св. Юра, обговорюючи трагічність сучасної української літератури. Як виявилося в понеділок, Сергій Семенович не прийшов тому, що організатори не узгодили з ним це питання. Та й навряд чи він взяв у такому участь.

Отже, ми опинилися в соборі Св. Юра. Після довгих вагань щодо того, чи можна нам всередину, ми все-таки зайшли. Йшла служба, як нам сказали, заутреня. Ми стояли й відновлювали свої кармічні діри й гармонійні ями.

Постоявши так деякий час, ми рушили на вокзал. Настрій змінювався, бо втома брала своє. Зателефонувала Дана й сказала, що їде нас провести. Як виявилося, вона їхала з іншого кінця міста. І її взяли в полон суботні затори.

Коли ми вже зайшли в поїзд і до відправлення залишалося 15 хвилин, Дана таки прибігла. Ми встигли обійнятися, а ще мені дісталася підписана листівка, яка дала зрозуміти, що в цьому місті я маю хоча б одного чудового друга, і це щастя. Тоді мій настрій підскочив. Наш поїзд рушив.

Ще на пероні Дана встигла розповісти, що цього року на «Форумі видавців» просто погані організатори. І я дуже в це вірю.

Зрештою, всі продукти чиєїсь інтелектуальної діяльності втрачають свій пафос, коли є ті, хто долає з тобою кілометри, зустрічає з тобою світанки і мчить до тебе через усе місто. Я дякую Лені й Дані. Мир.