Сенс життя за "Люсі": яка користь від розумних жінок?

Мені довелося чекати десь із півгодини. Добре, що в кінотеатрі ім. Маяковського є дивани й цікаве оформлення (з елементами «маяковщини» під стелею). Я встигла почитати старі СМС-ки (ніколи так не робіть) на старому телефоні (який в мене якось вкрали на рік), оцінити те, що в туалеті динаміки транслюють діалоги з кіноекрана і почитати цитати Маяковського в цьому «кахляному храмі чистоти» (товариші, треба митися, кидати курити, чистити зуби й не брати до рота те, що вже брали інші).

Нарешті ми всілися в залі. Дівчина, яка сиділа праворуч від мене, іноді роз’яснювала своєму кавалерові деякі сцени, але мені це не дуже заважало. На початку фільму ми із цією дівчиною помітили цікаву паралель із полюванням. Моделюється певне «взаємно обернене» перенесення: забарвлення хижого леопарда з’являється на жакеті жертви – героїні Скарлетт Йоганссон (яка пару тижнів тому була небезпечною брюнеткою в фільмі «Побудь у моїй шкурі»). Це цікаво. Все переплітається, з’являються китайці, закривавлені ноги, Скарлетт плаче, дівчина праворуч скаржиться, що ніхто не переклав китайські діалоги.

Якщо бути більш точними, то аналогії в мене виникли раніше, коли показували першу людину (яку, за версією хлопця в капелюсі, звали Люсі). Можливо, це параноя, але важко було не згадати «вступ» до «Космічної одіссеї 2001 року» Стенлі Кубрика.

І от, усі неприємності почалися з появою наркотиків (а Маяковський застерігав). Люсі (Скарлетт, а не мавпа) вбиває азіатів, з’їдає їхню їжу, пальцем витягає кулю, спокійно гуляє містом зі зброєю, ще більш спокійно заходить в лікарню з двома пістолетами, десь дістає лікарняний халат і стає схожою на крутого хлопця типу Нео. Дівчина, що сиділа праворуч від мене, поставилася до всього з підозрою. А я трохи засумнівалася тоді, коли Люсі ходила містом у тому ж лікарняному халаті.

 Китайці кричать, перекладають лише деякі фрази, Європа в небезпеці. І тут з’являються французи й усе вирішують (бо це Люк Бессон). Ми з подругою вирішили, що на роль комісара можна було обрати чоловіка з більш привабливим носом, але це вже зовсім інша історія. Маестро Люк робить шикарний жест: щойно Люсі сідає за кермо (вперше) і тисне на газ, щойно поліцейські машини злітають у повітря, глядач задоволено згадує «Таксі».

Ще Люк Бессон пропонує цікавий майстер-клас зі швидкого пік-апу: підходиш до хлопця, цілуєш, кажеш: «Ти мені ще знадобишся» і ведеш, куди захочеш. Виникає пікантна ситуація, коли жінка домінує. Взагалі, цікаво, що Бессон концентрує увагу на жінці – першій людині взагалі й першій людині, котра змогла оволодіти всіма можливостями свого мозку.

Але в чому, власне, суть? Бессон зачіпає проблему, яка рано чи пізно стривожить кожного з нас, людських створінь. Ця проблема так і формулюється: «В чому суть?». Нащо людині життя і мозок, який вона використовує всього на 10 %?

Зрештою, як і має бути в науковій фантастиці, ключі дають в руки героєві Моргана Фрімена (з приводу прізвища якого моя подруга пожартувала ще на початку фільму) – науковцеві. З його вуст лунають ключові слова про пошуки людиною свого призначення, йому в кінці фільму дають стильну флешку з космосом, йому належить розбиратися зі знаннями Люсі. Я навіть вичитала в Ніцше (і, сподіваюсь, правильно зрозуміла), що головне завдання науки – виправдати наше існування.

Але ж найрозумнішою є Люсі. Доки вона робила презентація науковцям, я згадала «Машину часу» Герберта Веллса й «Бойню номер п’ять» Курта Воннеґута. Все, що придумали люди, лише ускладнює їхнє життя, адже вони збудували «неправильну систему координат». Тральфамадорці Воннеґута знають і бачать більше, легше ставляться до життя й смерті, бо живуть у чотиривімірній системі. Четвертий вимір, якого бракує людям, – це час. Про це говорить і Мандрівник з «Машини часу», якому вдалося підкорити час. Зрештою, наукова фантастика нагадує паскалівські розмисли: ми, люди, є великі й величні, порівняно з мурахами, але й ми мізерні, порівняно з Космосом.

«Машину часу» не можна не згадати й тоді, коли Люсі подорожує на своєму стільці. Але якщо Мандрівник долетів до останніх років життя Землі, то Люсі подорожувала у зворотному напрямку. Кульмінацією для мене стала алюзія на Мікеланджело, коли Люсі зустрілася з Люсі. Чи це не символ повернення людини до своїх витоків, гармонізації, відродження?    

Для тих, хто шукає сенс життя, Морган Фрімен радить передавати знання наступним поколінням. Це можна зробити двома шляхами: стати безсмертним або розмножуватися. А Монті Пайтон у «Сенсі життя за Монті Пайтон» радять робити те, що подобається, їсти менше жирного, більше займатися спортом – і буде вам щастя.

А ще мене здивувало те, як швидко закінчився фільм. Але це й плюс, бо мене дуже втомлює тригодинне сидіння. Зрештою, немає часу на те, щоб просто сидіти – треба діяти (для початку – накопичувати знання).