Мешканці готелю «Гранд Будапешт»

У фільмі «Готель «Гранд Будапешт»» доволі багато бурлеску, який додає динаміки й змушує втрачати контроль над ротом (це я про усмішку): яскраві кольори, різноманітні контрасти, комізм ситуацій, «перевертання догори дригом» і російська народна музика.

Звичайно, моє дівчаче естетичне чуття не дуже схвально сприймає «чорні» жарти. Всі ці відрубані пальці, а тим паче, смерть котика викликають лише несхвальне «Ах!». Проте в «Готелі «Гранд Будапешт»» є дещо інше, що реабілітує й вивищує його в очах прихильниць живих котів.

Зізнаюся, що не читала Стефана Цвейга, тому не можу розмірковувати з приводу інтерпретації. Але мене зацікавило те, як глядачева пам’ять впливає на сприйняття нового фільму.

Акторський склад «Готелю «Гранд Будапешт»» просто вражає своєю зірковістю. А чим «зірковіший» актор, тим більше шансів, що за ним закріплена певна «стереотипна» роль.

З цього приводу мене найбільше зачепили перевтілення Едварда Нортона, Едріана Броуді й Вільяма Дефо. Ну і Рейфа Файнса, чого вже.

Я не входжу до клубу тих дівчат, які передивилися на зимових канікулах всі фільми за участю Нортона, тому для мене він завжди буде трохи психічно неврівноваженим і невиспаним офісним працівником з «Бійцівського клубу». І от цей нещасний виявляється доволі таки симпатичним слугою закону із шикарними вусами. Як ми знаємо з пригод Шерлока Холмса, поліцейський, слідчий, комісар і т.д. – це завжди ні риба ні м'ясо. Але Нортон має в цьому образі певний шарм.

Щодо Едріана Броуді, то для мене він назавжди залишиться добрим сумним піаністом з польського гетто. Певна серйозність є й у образі Дмитрія, адже це головний лиходій історії. Але Дмитрій занадто рухливий, запальний і, зрештою, приречений бути висміяним як головний антагоніст у комедії. Як на мене, тут також відбувається щось бурлескне, адже «високий» трагічний образ опиняється в умовах карнавалу, і комічне виникає вже десь на периферії фільму й пам’яті глядача. Але й мушу визнати, що Едріанові Броуді дуже личить чорний колір.   

Найцікавішим і найвеселішим перевтіленням для мене стала роль Вільяма Дефо. Звичайно, із такою загадковою й дещо загрозливою зовнішністю йому дуже личила роль найманого вбивці. Але й слід згадати, що він виконував головну роль в «Антихристі» Ларса фон Трієра, а це фільм зовсім іншого спрямування. Після такої серйозної, психологічно тяжкої ролі смішно бачити його в образі бурлескного виконавця чужої волі.
Я довго думала над тим, кого ж мені нагадує Рейф Файнс. І яким був тріумф, коли я дізналася, що Файнс грав самого лорда Волдеморта (мабуть, не впізнала з носом)! Це ж просто шикарне перевтілення: від володаря темних сил до випещеного конс'єржа-жиголо.

Як на мене, серйозних перевтілень не зазнав Джуд Лоу. Його вишукана інтелігентність, костюм із краваткою, люлька й навіть вуса зберігають щось від доктора Ватсона.

Глядачі йдуть дивитися на Джеффа Голдблюма, Рейфа Файнса, а може, й на Сіршу Ронан чи Тільду Суїнтон, а може, на всіх одразу.

І тут розкривається ще один плюс «Готелю «Гранд Будапешт»». Власне, чому фільм варто дивитися будь-якій представниці прекрасної статі, навіть незважаючи на трупи людей і котів. Та тому, що автори фільму зробили безпрограшний хід, запросивши таких відомих і різнотипних акторів-чоловіків. Як наслідок, кожній пані буде ким захоплюватися: чи то вишуканим Джудом Лоу, чи то милим і кумедним Едвардом Нортоном, чи то міцним і сильним Рейфом Файнсом, а чи то загадковим і небезпечним Едріаном Броуді.

До речі, подейкують, що головну роль в «Готелі «Гранд Будапешт»» мав виконувати Джонні Депп, проте в певний момент він вибув з проекту. Страшно навіть уявити, що зробив би фільм із серцями представниць прекрасної статі, якби ця роль таки дістала Джонні.

Деструктивна інтелігенція

Комічно виглядає парочка Мірека й Здени з «Книги сміху й забуття». Тут використовується «комічна константа» - контраст тіл. Здена, яка би мала втілювати жіночність і витонченість, набагато більша за худорлявого Мірека.

Більш того, вона зневажливо називає його «інтелігентом». В цьому є щось сатиричне (ох же ця «гнилая интеллегенция», що доброго з неї взяти, окрім аналізів), але точно ностальгійне. Річ у тім, що за часів розвиненого радянського комунізму справді слово «інтелігент» було дуже образливим. Мені навіть розповідали, як моя бабуся із сарказмом називала діда «теж мені, інтелігент, агроном з лінійкою», коли той не хотів працювати на дачі. Хто знав, що зовсім скоро в їхньому роду заведуться всякі «інтелігенти»: лікарі, наприклад, філологи (агрономів поки нема, і те добре). 

Вожді й непристойності

В «Книзі сміху й забуття» Кундери є бурлескний приклад, пов'язаний із сумним і непристойним. Це спогад про зустрічі Мірека зі Зденою.

Одного разу жінка прийшла в сльозах. В Росії померла важлива людина: якийсь Жданов, Арбузов чи Мастурбов. Смерть Мастурбова «вразила її більше, ніж смерть власного батька».

Тут є, з одного боку, непристойність. З іншого, це «саркастичний камінь» у город комуністичних лідерів. А з іще одного боку, тут є смерть і трагедія жалоби, яка би мала стримати сміх.

Помста за анекдоти про Чапаєва

Роман «Чапаєв і Пустота» написаний як «варіація на тему» анекдотів про Чапаєва. У відповідь на всі ці вульгарні вигадки головний герой Пелевіна, Петро Пустота, вигадує свій анекдот.

Папуасы поймали Котовского и говорят: «Мы тебя съедим, а из твоего лысого скальпа сделаем барабан. А теперь загадывай последнее желание». Котовский подумал и говорит: «Дайте мне шило». Дают ему шило, а он как ткнет им себе в голову! И как заорет: «Не будет вам, сволочи, барабана!»

Сам анекдот «по-чорному» смішний, головним чином, завдяки винахідливості автора. Це нагадує той дивний російський жарт, який переказував Славой Жижек: якщо ти не можеш протистояти, то хоча б зроби якусь підлоту! Тема смерті й насилля тут нівелюється.

Але мене ще більше насмішила реакція Петра Пустоти на свою вигадку: він «люто засміявся». По-перше, слова «лють» і «сміятися» - несумісні. По-друге, такий алогізм створює неймовірно яскраву картину в уяві читача. 

Філософія, алкоголь і гриби

Як на мене, в романі «Чапаєв і Пустота» викликають сміх бурлескні інтерпретації чогось високого.

По-перше, треба згадати про дивну пригоду Сердюка. В якомусь спальному районі міста є якийсь дивний офіс із підозрілим ніби японцем, а ніби й ні. Якщо казати по суті, то Сердюк і Кавабата (який нагадує мені Ясунарі Кавабата) – п’яниці, що, як то кажуть, «спіймали зеленого змія». Вони розмовляють про високе, намагаються пізнати смисл пустоти, цмулячи саке з кіоска і прив’язуючи до дерев невидимих коней. Весь їхній священний обряд обертається навколо випивки.

Також комічно виглядає «братва» на чолі з Володіним, яка сидить навколо вогнища в дивному світі барона. Ці молодики наїлися грибів і намагаються пізнати глибинні категорії дзен-буддизму. Комічно виглядають їхні спроби пояснювати щось трансцендентне «блатною» мовою.

Але це й іронічно, адже саме в таких станах людей найбільше тягне на «філософію».  

Несподіване віддзеркалення

У романі «99 франків» мене зачепив один момент. Власне, це й не момент, а образ, який «виринає» в романі то там, то сям. Це образ бомжа, схожого на Октава.

По-перше, сам факт того, що щось повторюється, викликає сміх. Особливо якщо це поява якогось декласованого нещасного. Особливо якщо він схожий на головного героя – протагоніста.

З одного боку, мені здається, що тут можна говорити про бурлеск. Зовнішність багатого рекламіста з’являється на його антиподові. Смішними стають і рекламіст, і бомж. Як на мене, тут знову ж закладений механізм повторювання: оригінал втрачає свою оригінальність, а копія є звичайним кітчем.

Але це можна сприймати і як іронію. Особливо коли багатий рекламіст, опинившись у в’язниці, починає заздрити бомжеві.

Є тут, як на мене, ще один важливий аспект. Я все ніяк не можу придумати йому назву, це має бути щось зі словом «дзеркало». Десь із півроку тому мене дуже вразила й насмішила історія, яку розповів мені батько. Мій тато, Юрій Бойко, працював лікарем-хірургом в соціально-експертній комісії (там, де виписують документи з приводу непрацездатності). І от одного разу тато потрапив до якогось інтернату, де жили люди із психічними й розумовими розладами. В них навіть була якась своя ферма, де вони працювали. Серед списку пацієнтів тато побачив ім’я Юрій Бойко. Йому стало цікаво, він попросив привести цього Юрія. І от момент істини: перед батьком стоїть недоладний, маленький на зріст, розумово відсталий Юрій Бойко. Ти ніби заглядаєш у дзеркало (як мачуха Білосніжки) і бачиш навіть не те, що ти не унікальний, гірше – твій «близнюк» – зовсім не такий чудовий, яким ти себе вважав. Це дивовижно.

Жан-Соль Партр і милі створіння

Борис Віан гарно грається іменами. Наприклад, під ліжком Хлої та Колена знаходиться фотографія останнього «Долой-Лами» (російський переклад). Але найяскравіший персонаж – це, звичайно, Жан-Соль Партр. Жан-Соль виписаний настільки майстерно, що під кінець роману (навіть ще до Партрової появи) й самій хочеться його вбити. До речі, сьогодні я дізналася, що в його прототипа завтра день народження.

Як на мене, перекручування імен – ознака бурлеску.

Віан використовує майже абсурдні фрази, що викликають усмішку: «Ізгадіє чада!», «Він щойно зрозумів, що його груди займало серце», «Зелений приручальний перстень», «Він відчував у грудях серце у формі апельсина», «Санітарка відчинила двері й стушувалася, щоб дати їм пройти».

Мені дуже сподобалося порівняння працівника телеграфної лінії з невідомою твариною, що ліпиться до стовпів, заглядає у вікна мандрівників, але має доволі незлий вигляд. Цікаво, що за Анрі Бергсоном сміх у нас викликає те, що схоже на людину, але не є нею. Людина, схожа на тварину незлого вигляду, викликає співчуття. Водночас доволі іронічно виглядає фраза Колена щодо цього бідолашного працівника «Не засмучуйся, Хлоє, це всього лише людина».

З іншого боку, є і дуже кумедний, чи радше милий герой – мишка. Комізм тваринки полягає, головним чином, у тому, що вона схожа на людину. Вона чепуриться, намагається допомагати, хвилюється, сумує разом із героями. Це дуже мило. Моя мама завжди виховує дуже розумних котів і милується, коли вони починають робити щось «людське»: звертатися до людей, уважно слухати, спати в якихось людських позах. І я теж із цього милуюся. Мабуть, тому, що це не характерно для котів.

З іншого боку, виникає ситуація, коли ніби й смішно, але й не можеш сміятися. Це стосується моменту, коли миша вирішує накласти на себе руки. З одного боку, який кумедний абсурд, адже самогубство – це людська риса (наскільки я знаю). З іншого, із сумом розумієш, що іншого виходу немає в цьому жорстокому світі, де смерть приходить у вигляді сліпих дівчаток із притулку.