Педеружки

Як на мене, бурлескно в романі «Шумовиння днів» виглядають «представники сексуальних меншин» - брати де Маре.

Вони навіть мають спеціальну професію – педеружки. Було б цікаво, якби на весіллі й справді обов’язково мали бути гомосексуальні пари.

Думаю, Віан несхвально ставився до таких стосунків, адже так робить більшість гетеросексуальних чоловіків. Але чому тоді автор приділяє стільки уваги цим хлопцям? До того ж, вони брати, а не коханці, тому й не виглядають вульгарно.

Вони ведуть себе по-дівчачому, вигукують дівчачі фрази: «Ти паскудник! Дівчисько!». Або й зовсім іронічне: «Такого розпусника, як ти, ще треба пошукати… Одного дня ти ще й одружишся із жінкою!».

Більш того, брати мають спеціальні штанці із блискавкою позаду, щоб можна було її застібати, як жіноче плаття.

Не знаю, чи хотів Віан висміяти «педеружок», адже справжні гомосексуалісти себе так себе не поводять. Це радше карикатуризований стереотип.

А от за Віаном можна помітити неабияку пристрасть до жінок. Чого лише варта фраза «її бурштинова шкіра була смачна, як мигдалеве тістечко».

Жан-Соль Партр і милі створіння

Борис Віан гарно грається іменами. Наприклад, під ліжком Хлої та Колена знаходиться фотографія останнього «Долой-Лами» (російський переклад). Але найяскравіший персонаж – це, звичайно, Жан-Соль Партр. Жан-Соль виписаний настільки майстерно, що під кінець роману (навіть ще до Партрової появи) й самій хочеться його вбити. До речі, сьогодні я дізналася, що в його прототипа завтра день народження.

Як на мене, перекручування імен – ознака бурлеску.

Віан використовує майже абсурдні фрази, що викликають усмішку: «Ізгадіє чада!», «Він щойно зрозумів, що його груди займало серце», «Зелений приручальний перстень», «Він відчував у грудях серце у формі апельсина», «Санітарка відчинила двері й стушувалася, щоб дати їм пройти».

Мені дуже сподобалося порівняння працівника телеграфної лінії з невідомою твариною, що ліпиться до стовпів, заглядає у вікна мандрівників, але має доволі незлий вигляд. Цікаво, що за Анрі Бергсоном сміх у нас викликає те, що схоже на людину, але не є нею. Людина, схожа на тварину незлого вигляду, викликає співчуття. Водночас доволі іронічно виглядає фраза Колена щодо цього бідолашного працівника «Не засмучуйся, Хлоє, це всього лише людина».

З іншого боку, є і дуже кумедний, чи радше милий герой – мишка. Комізм тваринки полягає, головним чином, у тому, що вона схожа на людину. Вона чепуриться, намагається допомагати, хвилюється, сумує разом із героями. Це дуже мило. Моя мама завжди виховує дуже розумних котів і милується, коли вони починають робити щось «людське»: звертатися до людей, уважно слухати, спати в якихось людських позах. І я теж із цього милуюся. Мабуть, тому, що це не характерно для котів.

З іншого боку, виникає ситуація, коли ніби й смішно, але й не можеш сміятися. Це стосується моменту, коли миша вирішує накласти на себе руки. З одного боку, який кумедний абсурд, адже самогубство – це людська риса (наскільки я знаю). З іншого, із сумом розумієш, що іншого виходу немає в цьому жорстокому світі, де смерть приходить у вигляді сліпих дівчаток із притулку. 

Комізм весілля Хлої та Колена. І трохи релігії

Як на мене, весілля в Хлої й Колена в «Шумовинні днів» постає в бурлескних тонах.

По-перше, увесь процес одруження набуває рис театральності. «Дітища Віри» ходять «гуськом», шикуються в ряди; грають музиканти, монах тричі б’ється головою об землю перед вівтарем, в церкві танцюють люди під псалми, покладені на класичні блюзові мотиви.

Зазвичай люди навіть уникають розмов у церкві – настільки це серйозне місце.

По-друге, коли герої йдуть до вівтаря, церква перетворюється на якийсь луна-парк, чи радше на кімнату жахів. Герої опиняються в коридорі «просякнутому запахом релігії» - ніби в сирному або винному погребі. Вони сідають до вагонеток і мандрують так, як це роблять герої американських фільмів. На кожному повороті на них чекає якесь страхіття, але це не зомбі й вампіри, а святі, що корчать гримаси в променях зеленого світла.

Це вже картина якась не церковна, а демонічна. Думаю, дуже релігійним людям це б не сподобалося.

Не знаю, чи мав Віан на меті критикувати релігію, чи церкву. Спочатку мені здавалося, що тут можуть бути антиклерикальні мотиви, але коли й Христос у романі поводить себе так, ніби його нічого не цікавить, виникає питання, як взагалі Борис Віан ставиться саме до віри.

Я не хотіла би стикатися із сатирою на Ісуса, бо я дуже політкоректна, тому сприйматиму це за іронію. Адже виходить так, що смерть – це не провина чи Ісуса, чи монаха, чи пожежника; це незворотнє, те, чого людина ніяк не можна змінити, будь то християнин чи атеїст.

Але є і щось схоже на антиклерикальну , можливо, не сатиру, але іронію. Люди, що танцюють у церкві, купують «морозиво, що очищує» і «богоугодні прохолодні напої» з «маленькими ієродульськими сандвічами з тріскою». З одного боку, самі словосполучення є якимись бурлескними поєднаннями. З іншого, я згадую Києво-Печерську лавру, де  зараз продають священні яйця з Єрусалима, повітря з гори Афон у жерстяній банці, а також одяг від православних дизайнерів. Все це було би дуже весело, якби не так сумно.

Ну і, як на мене, іронічно зображений від’їзд музикантів після весілля. Їх везуть в тюремній машині, бо вони завжди «в боргах, як у шовках». Зрештою, ці музиканти й справді постійно то по вуха в боргах, то по вуха в пригодах, така вже їхня природа, я помічала. Інша річ, що гроші за концерт вони не отримали через тих самих злісних кліриків.