У романі «99
франків» мене зачепив один момент. Власне, це й не момент, а образ, який «виринає»
в романі то там, то сям. Це образ бомжа, схожого на Октава.
По-перше, сам
факт того, що щось повторюється, викликає сміх. Особливо якщо це поява якогось
декласованого нещасного. Особливо якщо він схожий на головного героя – протагоніста.
З одного боку,
мені здається, що тут можна говорити про бурлеск. Зовнішність багатого
рекламіста з’являється на його антиподові. Смішними стають і рекламіст, і бомж.
Як на мене, тут знову ж закладений механізм повторювання: оригінал втрачає свою
оригінальність, а копія є звичайним кітчем.
Але це можна
сприймати і як іронію. Особливо коли багатий рекламіст, опинившись у в’язниці,
починає заздрити бомжеві.
Є тут, як на
мене, ще один важливий аспект. Я все ніяк не можу придумати йому назву, це має
бути щось зі словом «дзеркало». Десь із півроку тому мене дуже вразила й
насмішила історія, яку розповів мені батько. Мій тато, Юрій Бойко, працював
лікарем-хірургом в соціально-експертній комісії (там, де виписують документи з
приводу непрацездатності). І от одного разу тато потрапив до якогось інтернату,
де жили люди із психічними й розумовими розладами. В них навіть була якась своя
ферма, де вони працювали. Серед списку пацієнтів тато побачив ім’я Юрій Бойко.
Йому стало цікаво, він попросив привести цього Юрія. І от момент істини: перед
батьком стоїть недоладний, маленький на зріст, розумово відсталий Юрій Бойко.
Ти ніби заглядаєш у дзеркало (як мачуха Білосніжки) і бачиш навіть не те, що ти не
унікальний, гірше – твій «близнюк» – зовсім не такий чудовий, яким ти себе
вважав. Це дивовижно.
