Ґібсон, я, любов і містика

She’ll turn once more to Sunday’s clown

And cry behind the door

На лекції з кіберпанку мене зацікавила назва одного роману Вільяма Ґібсона – «All Tomorrow’s Parties». І ось чому.

Річ у тім, що час від часу в моєму житті настають моменти, коли я можу слухати якийсь один гурт. Наприклад, «The Velvet Underground».

Взагалі, щось розуміти в музиці я почала років із 15-ти, коли закохалася в хлопця, який вважав себе панком, і почала слухати рок-музику, якої раніше боялася. Десь у 16 я так само бурхливо і безнадійно закохалася в іншого хлопця (який навіть не вважав себе панком і не вмів на чомусь грати), через що почала дивитися артхаусне кіно і намагатись слухати щось «експериментальне». Потім я навіть познайомилася зі справжніми запорізькими музикантами.

Вже не пам’ятаю, де я надибала таку інформацію, але якось я дізналася про «The Velvet Underground». Можливо, із книжки «Kill Me, Please», яку я почала читати і закинула (бо нічого не зрозуміла). Словом, постало завдання слухати гурт, і я почала слухати. Все це в мої 16 здавалося мені якоюсь наркоманією (бо слухала я трек «Heroin»). Але потім я втрапила до Могилянки і зрозуміла, що «The Velvet Underground» - це цілком адекватна музика (хоч Вікіпедія й називає її арт-роком). А потім я знову закохалася.

«The Velvet Underground» були зі мною в різні моменти і я встигла їх відчути і полюбити. Потім Тарас Лютий розповідав на теорії масової культури про Енді Ворхола і Лу Ріда, який ніби й грався, а ніби й вкладав у пісні сюжет.

Піснею мого минулого літа стала «Venus In Furs». Я не витримала і подивилася екранізацію Поланскі, і навіть прочитала книжку Мазоха (пройшла постмодерністський шлях від інтерпретації до першоджерела).   

Десь місяць тому я звернула увагу на пісню «All Tomorrow’s Parties», яка мені раніше не подобалася. Так буває: знаходиш щось нове в чомусь старому. Якось я лежала, думала про курсову, письмову з морфології, розбори з деканатом, і мене ніби струмом вдарило: «Це воно!». Глибокий голос Ніко, дивна музика, шизофренічне гітарне соло, грайливе брязкання (ніби цепи у «Венері»), якась жорстока іронія і жалість – все, що можна було придумати, щоб описати мене наприкінці навчального року і на початку літа.

І от за декілька тижнів я почула, що є роман «All Tomorrow’s Parties». Мене це зачепило. Спершу я думала, що пісня з’явилася як репліка до роману (як у випадку із «Венерою в хутрі») або що це просто якийсь сталий вираз. Але Ґуґл розставив все на свої місця. Якщо вірити Вікіпедії, то саме роман Ґібсона названий за піснею.

Не знаю, чи страждав Ґібсон від курсової, але ж його теж пройняло. Тому я маю утопічну надію, що люди, незалежно від локації, віку і т.д., можуть сприймати музику якось схоже.

Зрештою, це так філологічно – вхопитися за фразу з пісні і назвати нею книжку на купу сторінок (навіть якщо це не стосується сюжету). От Фройд казав, що люди без музичної освіти чіпляються за пісні саме через їх словесний вміст. Не можу сказати, що в мене зовсім нема музичної освіти, але філологічна тут точно сильніша.

Може, я теж колись напишу книжку і назву її «Котики-наркотики» абощо.