Еклезіаст

Еклезіаст або Когелет значно відрізняється від інших біблійних книг. Дехто називає її «найважчою для адекватного розуміння книгою Старого Заповіту». Крім того, проти її канонізації виступала більшість мудреців Ямнінської академії. Проте Еклезіаст таки було включено до складу Танаху.

Головна особливість цієї книги полягає у її яскраво вираженому філософському характері. Цікавим є те, що майже кожен розділ Біблії містить у собі певні повчання, настанови, які мають виключно імперативний характер. Автор Еклезіаста розмірковує над сенсом людського буття, проте не пропонує однозначних відповідей. Його роздуми не є категоричними, їм властиво змінюватись і суперечити одне одному.

Така своєрідність обумовлює проблеми перекладу книги. Євграф Дулуман зазначає, що люди, котрі знають декілька мов і можуть прочитати Еклезіаст в різних варіантах перекладу, неодмінно відчують, ніби читають різні за змістом тексти.

Ще однією особливістю цієї книги є персоналізм, нехарактерний для літератури Старого Заповіту. Справді, в Еклезіасті життя не описується в ключі «богодухновенних» дій, а скоріше розглядається з авторської точки зору.

Автор, якого називають Проповідником, поставив собі за мету побачити життя у його повноті і з’ясувати, у чому ж полягає сенс людського існування: «І поклав я на серце своє, щоб шукати й досліджувати мудрістю все, що робилось під небом. Це праця тяжка, яку дав Бог для людських синів, щоб мозолитись нею (Екклезіяст 1:13)». Проте усі роздуми Проповідника ведуть до єдиного твердження, що усе на світі – «марнота й ловлення вітру».

На думку священника Антонія Лакирєва, Проповідник жив приблизно у ІІІ-ІV ст. до н.е., час погіршення духовної атмосфери Ізраїлю, коли забували писання пророків і цінність єдиного Бога.  Стосунки людей з Богом обмежувалися своєчасним принесенням жертв і не поширювалися ні на що інше. Бог Авраама, Ісаака та Якова в очах іудеїв став нагадувати язичницьких богів сусідніх народів.

Головною цінністю для людей ставали гроші, які сприймалися як дарунок Бога за праведність. Проповідник розповідає про те, що йому довелося бути багатим і жити розкішно, проте він не знайшов у цьому сенсу людського існування: «І всього, чого очі мої пожадали, я їм не відмовлював: я не стримував серця свого від жодної втіхи, бо тішилось серце моє від усякого труду мого, і це була частка моя від усякого труду свого! Та коли я звернувся до всіх своїх чинів, що їх поробили були мої руки, і до труду, що я потрудився був, роблячи, й ось усе це марнота та ловлення вітру, і немає під сонцем нічого корисного! (Екклезіяст 2:10,11)».

Цікавим є цілком неоднорідне ставлення Проповідника до мудрості. З одного боку, «хто ж пізнання побільшує, той побільшує й біль (Екклезіяст 1:18)». Але з іншого, «є перевага у мудрости над глупотою, як є перевага у світла над темрявою (Екклезіяст 2:13)».

Але і мудрість є марнотою, адже смерть зрівнює всіх – багатих і бідних, праведників і грішників, справедливих і несправедливих: «у мудрого очі його в голові його, а безглуздий у темряві ходить; та теж я пізнав, що доля одна всім їм трапиться! (Екклезіяст 2:14)».

Автор поступово приходить до думки, що всім керує Бог, що для всього є час, встановлений Богом, і люди безсилі щось змінити. У всього є своє призначення, своя кінцева мета, яку намагається віднайти Проповідник. Проте усе приречене закінчитись однаково: «Все до місця одного йде: все постало із пороху, і вернеться все знов до пороху…(Екклезіяст 3:20)».   

Тому варто задовольнятися своїм короткочасним перебуванням у світі живих і змиритися з думкою про те, що людині не дано пізнати вищу мету, яку вклав у її існування Бог: «Оце, що я бачив, як добре та гарне: щоб їла людина й пила, і щоб бачила добре в усьому своєму труді, що під сонцем ним трудиться в час нечисленних тих днів свого віку, які Бог їй дав, бо це доля її! (Екклезіяст 5:17)»

У текстах Проповідника також є характерні настанови, які допоможуть прожити правильно, незважаючи на усю марноту життя: «Не будь справедливим занадто, і не роби себе мудрим над міру: пощо нищити маєш себе? Не будь несправедливим занадто, і немудрим не будь: пощо маєш померти в нечасі своїм? (Екклезіяст 7:16,17)».

Нарешті, Проповідник називає життя марнотою, але і цю марноту треба прийняти з вдячністю і прожити праведно та щасливо: «Тож іди, їж із радістю хліб свій, та з серцем веселим вино своє пий, коли Бог уподобав Собі твої вчинки! Нехай кожного часу одежа твоя буде біла, і нехай на твоїй голові не бракує оливи! Заживай життя з жінкою, яку ти кохаєш, по всі дні марноти твоєї, що Бог дав для тебе під сонцем на всі дні марноти твоєї, бо оце твоя доля в житті та в твоєму труді, що під сонцем ним трудишся ти! (Екклезіяст 9:7-9)».

Звичайно, варіантів потрактування Еклезіаста може бути багато, адже дуже важко відчути усі нюанси світогляду людини ІІІ-ІV ст. до н. е. Проте ця книга завжди привертала увагу мирян, і навіть у наш час Еклезіаст можна назвати актуальним. Адже багато століть потому люди і далі живуть примарними ідеалами багатства та розкоші, забувають традиції свого народу та світової культурної спадщини. Завжди трапляється хтось, хто забуває ім’я Бога свого, хто чинить несправедливо. Але усе це залишається марнотою.

І як би люди не старались вплинути на хід історії, для них усе закінчиться однаково. Але це не привід засмучуватись. Бог дає людині визначений час перебування у світі живих, він дарує їй мудрість, але не вище знання про суть життя, і тим самим не переобтяжує людське існування. Тому залишається лише прийняти свою долю з радістю та вдячністю, пам’ятаючи, що лише Бог не є марнотою: «І світло солодке, і добре очам сонце бачити, і коли б людина жила й довгі роки, хай за всіх їх вона тішиться, і хай пам'ятає дні темряви, бо їх буде багато, усе, що надійде, марнота! (Екклезіяст 11:7,8)».

ВИКОРИСТАНІ ДЖЕРЕЛА

1.     Біблія [Елктронний ресурс] : сайт «Библия Онлайн» / Пер. І. Огієнка. – Режим доступу : http://bibleonline.ru/bible/ukr/. – Назва з екрана

2.     Дулуман Є. Еклесіаст як філософський твір і книга Святого Письма [Електронний ресурс] / Євграф Дулуман. – Режим доступу : http://duluman.uath.org/Kogelet00.htm. - Назва з екрана.

3.     Лакирев А. Впоисках смысла (Книга Экклезиаста) [Електронний ресурс] : сайт «Библия центр» / Свящ. Антоний Лакирев. – Режим доступу : http://www.bible-center.ru/ru/book/ekklez/001. Назва з екрана.

Performativity and the Myth of Elvis Presley in “Tupelo” by Nick Cave & “The Bad Seeds”

1.      Introduction

Nick Cave and “The Bad Seeds” have been creating music since 1983. They are known for special “dark” gothic atmosphere of their music, concerning violence, mystery, references to legends, the Bible, fiction, and music. Nick Cave as an artist is also known in connection with literature and films.

The artist has released a series of books with lyrics of his songs called Complete Lyrics. Starting point is 1978, when Cave was in “The Birthday Party”. The books were released in 2001, 2007, and 2013. Nick Cave is praised as a good writer. In introduction to the collection of essays The Art of Nick Cave: New Critical Essays the editor John Baker marks the richness of images and language in Cave’s songs and recognizes his lyrics as a good material for analysis, “His abilities as a lyricist are extensive and his command of language often masterly.” (2013: 4)

Nick Cave’s songs are rich with intertextual references to the Bible, classical writers as Shakespeare or John Donne, and blues, rock-n-roll, rock music. On references to the Bible and characters from history of blues and rock-n-roll is based the song “Tupelo” which was released in 1985 as a single to the second album by Nick Cave and “The Bad Seeds” The Firstborn Is Dead. The song is assumed to tell a story about the birth of ‘the King of rock-n-roll’ Elvis Presley in Tupelo, Mississippi, during a big storm. Nick cave reinterprets this story, using images from the Bible and folklore, references to music of John Lee Hooker and Lead Belly. As a result, Cave creates a new narrative. Moreover, it is important how he tells this story, how he performs, and the official video for “Tupelo” can help to understand it.

In the essay I would like to explore how Nick Cave interprets the myth of Elvis Presley through intertextual images and performativity. It is worth mentioning that both Presley and Cave are assumed as good performers, and the act of interpreatation in “Tupelo” creates a correlation between them. First of all, I would like to analyze the images in the song as a literary text. Then I will proceed to describing the peculiarities of Elvis Presley’s myth basing on essay by Greil Marcus in order to be able to compare the researcher’s image with the image created by Nick Cave. In a third step, it is necessary to explore the meaning and value of performativity on the example of “Tupelo”. 

2.      Performativity and the Myth of Elvis Presley

2.1 Plot and Images in “Tupelo”

 Analysis of a song is a special process as long as a song is not only a text and not only music. A song is a field for intermedial research. As Werner Wolf states in “Literature and Music: Theory”, “the singing of a song is rather a synthesis than a combination of media, although for the sake of analysis, the two medial components can still be clearly distinguished” (2015: 463). This can be referred also to songs of Nick Cave which are the synthesis of lyrics and music. Moreover, one more medium can be added to words and sounds – it is the body of the artist which integrates the performative component.

In video for the song “Tupelo” Nick Cave looks like a magician, a person who is performing a sacred act. He appears from the darkness, like a lightning. There is a lightning on the screen behind Cave and a sound of thunderstorm. So, the recipient can get a feeling of witnessing a special ritual.

Nick Cave tells a story about the King, who is born in Tupelo. First of all, the song has a plot and narrative structure, which refers more to the literary tradition, than to musical one. This text has features of a legend, as it is impossible to imagine described events in the real life, it is hyperbolized. The first and second stanzas prepare the recipient for a big disaster, coming to Tupelo:

Looka yonder! Looka yonder!

Looka yonder! A big black cloud come!

A big black cloud come!

O comes to Tupelo. Comes to Tupelo.

Yonder on the horizon

Yonder on the horizon

Stopped at the mighty river

Stopped at the mighty river and

Sucked the damn thing dry. (II. 1-9)  

The life stops and turns into a nightmare: “Ya can tell ya self ya dreaming  buddy / But no sleep runs this deep” (II. 26-27). A cloud sucked all the water from the river and is going to pour it down on Tupelo. This creates a big flood, like the Biblical Great Flood. It is the end of the world, and another one Biblical image “The Beast it cometh” (I. 14) strengthens apocalyptic motives. The Judgment Day is coming and citizens will have to pay for Tupelo’s shame, as if it was the Original Sin:

Women at their windows

Rain crashing on the pane

Writing in the frost

Tupelos' shame. Tupelo's shame. (II. 30-33)

Only the newborn King, the new Messiah, can take away the shame:

The King will walk on Tupelo!

Tupelo-o-o! O Tupelo!

He carried the burden outa Tupelo! (II. 80-82)

In addition to Biblical intertextuality, Nick Cave’s “Tupelo” is based on the song by blues musician John Lee Hooker “Tupelo Blues”. John Lee Hooker sings about great storm in Tupelo which destroyed the town and lives of its citizens and performs his singing calm and neutral (unlikely to Cave). The reference to Hooker is not only about on Tupelo, it also creates a connection with “black” blues music. Additionally, the first words “Looka younder!” refer to the song of another blues and folk singer Lead Belly “Black Betty”.

The King’s name is not mentioned in the song, it relies upon the erudition of recipient. But for those who are familiar with the history of rock-n-roll it is clear, that the King’s name is Elvis Presley. The reference to rock-n-roll music can be found also in the words “O ma-ma rock your baby / O ma-ma rock your lil' one slow” (II. 70-71), so Cave compares carrying a child to dancing to rock-n-roll, as if Elvis did his special performative moves from the day he was born. Beside this, Presley was born after his stillborn brother. Nick Cave also mentions this fact in his song:

Well Saturday gives what Sunday steals

And a child is born on his brothers heels

Come Sunday morn the first-born dead

In a shoebox tied with a ribbon of red (II. 63-66).

A phrase “the firstborn dead”, which refers to Elvis’s brother, gives the name for Nick Cave’s album. On the one hand, it looks strange because the accent is supposed to be on Elvis himself. On the other hand, it creates the atmosphere of something supernatural, magic, as birth and death go hand to hand, and a legend of rock-n-roll is born “on his brother’s heels”. It gives an impression that the King of rock-n-roll got his talent from higher forces.

All the biblical images emphasize the strength of Elvis Presley. The redeemer is born and even the nature feels it. Biblical motives strengthen the symbolical meaning of the song. Nick Cave uses these motives to create the image of half-god, half-human, to strengthen the myth of Elvis Presley. On the other hand, the King can be seen both Messiah and monster. He comes to carry “the burden” of people, but he is simultaneously monstrous, as long as his birth is followed by death and the appearance of the King is like the Doomday, it causes fear, “Why the hen won't lay no egg / Can't get that cock to crow” (II. 19-20).

Probably, there can be a parallel between the image of Presley and Sandman. Originally, Sandman as a character of folklore is not evil, he sprinkles magic sand into people’s eyes and puts people to sleep. On the contrary, there is novel The Sandman by E.T.A. Hoffmann in which Sandman steals children’s eyes. Nick Cave uses images from the Bible, folklore, history of blues and rock-n-roll in their full complexity, creating layers for interpretation and causing complicated reactions:

O go to sleep lil children

The sandmans in his way

But the lil children know

They listen to the beating of their blood […]

The sandman's mud! (II. 35-45) 

The end of the song “Tupelo” is unexpected. Nick Cave finishes with the words from Galatians: “You will reap just what you sow” (I. 88). These words mean that every action has its consequences. It is difficult to understand if it is a claim that the Judgment Day is coming, that Elvis is a consequence of certain processes in the society, or if it is just a paronomasia.

2.2 The Myth of Elvis Presley

Elvis Presley became a character of modern mythology. It is rather not a person, but an image, a full complexity of his biography, his music and the most remarkable – his performance; moreover, Elvis as an image is also a product of collective work, counting those who helped him to create his music and those who listen to his music. As Greil Marcus ironically mentioned in his essay “Elvis: Presliad”, even credible writers became obsessed with the King, so their musical reviews “sometimes resemble Biblical accounts of heavenly miracles (2005: 132). In comparison with these words, Cave’s version of Messiah Presley, on the one hand, seems to complement the general trend; on the other, it can be an irony, a play.

Elvis Presley became a part of the myth of American dream. A boy from countryside became a star with shiny smile and glittering costumes. This image could fulfill high hopes and hidden desires of the audience. Elvis was “a great artist, a great rocker, a great purveyor of schlock, a heart throb, a great bore, a great symbol of potency, a great ham,  great nice person, and, yes, a great American” (2005: 132).

At the beginning of his essay Greil Marcus sees Elvis Presley as a superficial image which hides a complete emptiness, absence of commitment and creativity. Marcus asks: “How can anyone create when all one has to do is appear?” Elvis did not have to struggle with someone, because his audience was completely satisfied accepting him. He was “appearing” and at the same time did not seem to believe in his myth completely, distancing himself with irony, “so he performs from a distance, laughing at his myth, throwing it away only to see it roar back and trap him once again” (2005: 133). It is also interesting how Marcus sees this “performativity” as something superficial and as a sign of uncreativity, imitation. Both Elvis Presley and Nick Cave are good performers, both of them take something from the predecessors in country music, blues, rock-n-roll, but it is even not “ready-made”. The artists reconsider and actualize the heritage of former years, like Nick Cave does it with Elvis Presley.

Greil Marcus writes about the “mission” of “professional” singer, such as Jimmy Rodgers or Hank Williams:

           “The most vital were singers… They were men who bridged the gap between the community’s sentimentalized idea of itself, and the outside world and the forbidden; artists who could take the community beyond itself because they had the talent and the nerve to transcend it” (2005: 143)”.

From this perspective an artist is a trickster, a mediator between ordinary world with its rules and laws and bigger free universe. Not everyone can transcend the limits of the society.

Developing his ideas in the essay, Greil Marcus mentions that Elvis was not so vane. His earlier songs were unique. Moreover, Elvis, who rose from the tradition of “black” country and blues music, was already an “outsider” as long as he was “white” and could not belong to official community. He was new and genuine, which made him the King. Nowadays he could be compared with Eminem, “white” author who sings “black” music and sometimes acts or “performs” like Elvis to emphasize this connection. All in all, Presley did not imitate “black” tradition, he used it as a basis for creating something different: “instead of following Rodgers’ musical style […] Elvis followed Rodgers’ musical strategy and began the story all over        again” (2005: 173). Thus, there is something special about Elvis, his music and performance, it is the way Elvis distanced himself with irony and emotions he filled his songs with “an overwhelming outburst of real emotion and power, combined with a fine refusal to take himself with any seriousness at all” (2005: 179).

Also Greil Marcus mentions that to some extent Elvis was a product of the society, that wanted to believe in American dream and the King, “This really the last word of our mainstream; its last, most seductive trap: the illusion that American dream has fulfilled itself, that utopia is complete in an America that replaces emotion with sentiment and novelty with expectation” (2005: 189). The artist transcends the limits of the society, but simultaneously he is bounded to be a part of this society. As a result, there could not be any King without America’s wish to believe in illusion.

 At the end of his essay Greil Marcus analyzes the studio version of the song “Mystery Train” and reveals the essential features of Elvis’s performativity. The song was recorded with Parker and Phillips and was supposed to be gloomy blues song about loss of love. It was supposed to expose “almost supernatural loneliness”, even though the text is illogical, the narrator is riding a black train which is simultaneously taking away his love, ” it makes no sense; it simply defines the singer’s world, and there is no way out” (2005: 191). In the classical country and blues music the singer reveals loneliness and emptiness of the world, “The singer was to enter this world, suffer it, make that world real, and thus redeem it” (2005: 192). He is supposed to be a redeemer, Messiah. On the contrary, Elvis is not about sadness and loneliness, even in this song he manages to rebel against the doom, he is singing with protest and joy in his voice:

“Elvis escaped the guilt of the blues – the guilt that is at the heart of the world the blues and country music give us – because he was able to replace the sense that men and women were trapped by fate and by their sins with a complex of emotions that was equally strong and distinctive” (2005: 193).

Thus, Elvis is not a redeemer, but he is the King because he found his special manner to protest against ‘supernatural loneliness’.

2.3 Performativity and Voice

The video for the song “Tupelo” strengthens the atmosphere of mystery. Before Nick Cave and “The Bad Seeds” start to play, there are few seconds of full darkness, creating suspense. Musicians appear with the flash of light, the sound of lightning and thunderstorm, as if the story of the song is happening in real time. The picture is blurred and constantly changing from Cave to “The Bad Seeds”, as if they were continuing flashes. The low sound of bass-guitar appears and it sounds more like a ritual instrument. The basis of the song is composed with bass-guitar, percussion and Cave’s voice. Nick Cave is telling a story from the scene, but still it is not clear, whether he is telling about events he saw or just retelling a legend.

Emotions of the narrator, Cave, are so vivid, that listener can really believe in story about the King. The singer is constantly repeating phrases from the song, which, on the one hand, creates more rhythmical structure, on the other, sounds like a magic spell. Nick Cave is not even singing “normally”, he is reciting more, modulating his voice, playing with it. In the text of “Tupelo” there are assonances and alliterations which strengthen the sounding during recital, “Yonder on the horizon” (I. 5), “Distant thunder rumble” (I. 12).

The gestures of Nick Cave, stunned glances of musicians from “The Bad Seeds” are also important, they complement the story and make the recipient believe and sympathize. In the essay “Intermediality and Performance Art” Christina Ljungberg writes about different definitions of performance and emphasizes the importance of body in the process of producing art, “the key medium is the artist’s body and the work of art is what the performance produces through the live actions s/he performs” (2015: 548).

“Tupelo” is based on features of religious narrative and myths about Elvis Presley. Nick Cave is using Biblical references, but in connection with Elvis Presley and rock-n-roll music they are rather strange. On the one hand, it develops the process of mythologization of “the King”. On the other hand, it complements the general complicated vision of religion in Cave’s songs. Sacred and profane are mixed in order to step “beyond the good and evil” and reach the own enlightenment. Lyn McCredden describes this complicated vision as

“Cave’s sacred is part prophetic Jesus, part Father in the Christian tradition, part Old Testament force of retribution, part metonym for human love and sexual energy, part violent power with unknown capabilities, part absence, part extension of the Cave ego” (Lavery 2013: 30).

Nick Cave can be seen as a private person and a performer. In the essay “The Performance of Voice: Nick Cave and the Dialectic of Abandonment” Carl Lavery mentions that during the analysis of the songs “Cave” can be referred only to the singer, performer, constructed image, but not to the private person: “the name ‘Cave’[…] is posited as an authorial ‘gesture’, a proper noun that ‘marks the point at which a life is offered up and played out in the work” (2013: 30). Like Elvis, at some point Cave becomes a “gesture”, a certain myth of himself. Thus, performativity concerns superficial image, which hides a rather unknown person.

Carl Lavery states that Nick Cave’s listener is influenced not only by the lyrics, content, but also by the music and the voice of the performer. The listener associates himself with the narrator through the voice. As a result, the listener not only feels compassion for the singer, he or she relives the events and emotions implicated in the song. Furthermore, the listener is supposed to pass a complicated way through abandonment towards grace:

“By ‘touching’ our senses with his voice, Cave manages to put the listener in the same anxious and wretched position as the narrator of the song. We are ‘parachuted’ into the place of Other, seduced into going somewhere else, towards a place where we, too, are abandoned and lost” (2013: 29).

Listening to music and interpreting – are individual processes. Each statement is marked by personal features of the listener and by inability to really express the reaction. In connection to this idea, Carl Lavery cites the words of Roland Barthes from the essay “The Grain of the Voice”, “‘[w]hat I shall attempt to say of the “grain” will, of course, be only the apparently abstract side, the impossible account of an individual thrill that I constantly experience in listening to singing” (Lavery 2013: 39). Therefore, interpretation of songs varies depending on the perception of the interpreter and in some cases may reveal more about the interpreter than about the song.

Carl Lavery mentions that Cave’s protagonists are often anti-heroes, “monsters”, “men who have gone too far’ and distanced themselves from the values of the community they used to belong to” (2013: 33). If we think about Elvis Presley, he is also a controversial character – he is an icon of rock-n-roll, he is a symbol of protest and sexuality. For Nick Cave this transgression over human moral laws is the way of achieving something big and true, “Abandonment in Cave’s work, as it is in Kierkegaard’s Fear and Trembling , is inherently dialectical: the more one distances oneself from the world of morality, the better one’s chances of experiencing grace.” (2013: 33)

Carl Lavery makes a comparison between Cave’s characters and Kierkegaard’s vision of Abraham in the Fear and Trembling. Abraham is ready to sacrifice his son Isaac, to reject rules and ethics of the society, where social commitment and integration are fundamental. Thus, Abraham is ready to break the universal law and this individual act will make him closer to the divine. The main difference between Abraham and Cave’s characters is that people in the songs of Nick Cave do not have such strong faith and commitment to the divine, they are ready to renounce God in praise of human, “human love appears to triumph over divine love” (2013: 33).

Probably, Elvis Presley from “Tupelo” has so much in common with Jesus because Jesus sacrificed himself for the people. Messiah Elvis is bringing redeem for the citizens. Here Tupelo can be a metonymy of the whole human world. But Elvis is not the saint; he can be saint only in a different system of values.

The listener of Nick Cave’s song is supposed to reach the divine through abandoning old laws of moral. When it comes to experiencing grace, no words can be found to explain this. Where words are meaningless, the listener is left with the sound, “the logos , by itself, is no longer […] a bridge to God; rather, language and voice play with and against each other to leave us naked and alone” (2013: 35).

Analyzing Nick Cave’s song “When I First Came to Town”, Carl Lavery mentions, that at some point the voice becomes self-sufficient, the semantics of the text are no longer important. Thus, singing becomes “a performance about performance, singing that shows itself, that foregrounds its own physicality and allows the vocal gesture to appear” (2013: 39). This performativity is constituted as a “gesture”, an act of communication, in which words are present, but meaningless. The voice becomes an instrument, which touches listener’s imagination, “the voice throws off the demand to signify, and allies itself, instead, with the music, transforming itself into an instrument in its own right, something non-human.” (2013: 40)

For Lavery listening to the song is connected with experiencing a real “thrill”, existential loneliness, and vanity of being, “The timbre, cadence, melisma and rhythm of Cave’s voice sensitizes us to time, and exposes the ephemeral and transient qualities of being, the fact that words come from and retreat back into the void of the body, the ‘cave’ of the mouth” (2013: 39). At this point it is interesting, if Lavery’s words can be referred only to special features of Nick Cave’s songs or to music in more general sense. The author makes a comparison between Cave and “the ‘cave’ of the mouth” where all words dis/appear, as well as their meaning. The singer or performer also turns into some chthonic creature. Moreover, Lavery says that Cave’s singing moves the listener also because it is often difficult to understand, what the singing is about. To some extent it is true, in “Tupelo” it is not always clear which words does Cave sing, like with “Looka yonder!”. He is playing with his voice. And the most important – he is trying to imitate the manner of Elvis’s singing, like, for instance, while singing “O ma-ma rock your baby”. Again, it is a “performance about performance”.

 In the words of Carl Lavery about the processes of listening to music a refer to performativity can also be found. According to Lavery, the listener can start to sing along, move the facial and chest muscles and thus become a part of this performance, “Music transforms us into mimics. We mouth and repeat the word and melodies that we hear.’ (2013: 40) 

Alike to Greil Marcus, who stated that a good singer is a mediator between society and the larger universe, Carl Lavery sees a singer as a mediator. Only for Lavery singer does not bridge the listener and the divine directly, he does it through transgression of the limits of moral, testing these limits and stating sacred through evil,

“to sing is not to create community or to overcome differences in some dream of reconciliation. Rather, singing is now an act that divorces us from the world of language, and engages us, physically and psychically, in […] a dialectic of abandonment” (2013: 41).

Performativity is an instrument of engaging the listener into the act of transgression, as long as words do not have a full power. In combination of words and music the central component is the voice of a singer, performer, mediator, magician, it transmits the meaning which logos cannot transmit and discloses the core of being, “What we are left with is the voice – the senseless thing that discloses the very void at the heart of language and being” (2013: 41).

 On the other hand, performativity is not only about transmission. For Christina Ljungberg performativity is creativity, “making of meaning rather than obediently transmitting meaning” (2015: 552). It is a self-sufficient process. And for this process the truth is not so important, “performative acts are acts that are neither true nor false since the reality to which they refer is only created by the statements being uttered” (2015: 552). Therefore, it is difficult to understand from the song “Tupelo” the exact attitude of Nick Cave to Elvis Presley, if he really appreciates the King or if it is an ironical play, if Elvis is a new Messiah or a monster. In general, this attitude is irrelevant, and Nick Cave as an artist actualizes blues and rock-n-roll tradition, performing a magical musical act. As Cave mentioned, “Elvis is my favourite singer. Well, he’s actually not my favourite singer. He’s my favourite performer” (“The Firstborn Is Dead”).

3.      Conclusion

In the essay were examined the plot and images of the song “Tupelo”, as well as the representation of the myth of Elvis Presley and the role of performativity. Nick Cave bases his song on the real fact of Elvis’s birth and death of his brother, takes a song by John Lee Hooker about storm in Tupelo, adds a reference to Lead Belly and broadens intertextual connections. The atmosphere of mystery, archetypal fear is created with images from the Bible and folklore. Nick Cave uses images in their complexity and creates a situation of ambiguity, when different interpretations are possible. The most ambiguous image is Elvis Presley who is seen by critics as a half-god and a bright picture which hides complete emptiness. Greil Marcus shows that Elvis realized himself as a performer, as a certain image and could distance himself with irony. Presley’s secret, according to Marcus, is in his own interpretation of blues and country tradition, in his manner of resisting existential sadness. Nick Cave also sees Elvis Presley as a great performer, so “Tupelo” is performed as a theatrical play; it is full of gestures, voice modulations and emotions. Especially important role belongs to the voice: at some point words lose their meaning and the listener is followed by the voice to reveal what logos cannot reveal, to experience “the dialectic of abandonment”. As Carl Lavery states, Nick Cave transcends the limits of moral, telling stories about death, crimes, bad people, in order to move through evil to good, and the listener gets a chance to relive these stories and find the grace.

Considering these results, it is possible to say that analysis of songs concerns engagement of text and music analysis. Moreover, it is important to pay attention to performativity, as it complements the meaning of the song. Still, interpretation of songs is concerned to be highly individual. In case of Nick Cave performativity plays a big role in revealing the sense of the song. Sometimes performance can even substitute the text. Thus, a song is supposed to be an object of intermedial analysis, including textual, musical and performative parts.   

4.      Works Cited

Baker, John H. (2013). “Nick Cave, Twenty-First Century Man.” The Art of Nick Cave: New Critical Essays. Ed. John Baker. Bristol ; Chicago: Intellect Books Ltd. 27-44. Print.

Cave, Nick (2007). Complete Lyrics 1978-2007. Rev. and updated ed. London: Viking / Penguin. PDF.

Lavery, Carl (2013). “The Performance of Voice: Nick Cave and the Dialectic of Abandonment.” The Art of Nick Cave: New Critical Essays. Ed. John Baker. Bristol ; Chicago: Intellect Books Ltd. 27-44. Print.

Ljunberg, Christina (2015). „Intermediality and Performance Art.“ Handbook of Intermediality: Literature – Image – Sound – Music. Ed. Gabriele Rippl. Berlin ; Boston: Walter de Gruyter GmbH. 547 – 561. Print.

Marcus, Greil (2005). “Elvis: Presliad.” Mystery Train: Images of America in Rock’N’Roll Music. London: Faber and Faber. 113 – 195. Print.

“Nick Cave & The Bad Seeds – Tupelo” (2009). You Tube. Vevo, 12 Feb. 2009. Web. 29 Aug. 2017.

“The Firstborn Is Dead” (n.d.). Nick Cave. n.p. Web. 29 Aug. 2017.

Wolf, Warner (2015). “Literature and Music: Theory.” Handbook of Intermediality: Literature – Image – Sound – Music. Ed. Gabriele Rippl. Berlin ; Boston: Walter de Gruyter GmbH. 459 – 474. Print.

Аморальний імператив товариша Підмогильного

В той час, як міжгалактичні кораблі сантиметр за сантиметром підкорюють простори Всесвіту, а комбайни вітчизняного виробництва зернина за зерниною збирають плоди колективної праці, інженери людських душ стоять на поступі духовного виробництва з друкарською машинкою в руках… Вони місять тісто з характерів, типів і ситуацій, щоб зліпити батони-«цеглини» й солодкі кренделики моральних законів світового пролетаріату.

Література – це дзеркало, яке відбиває досягнення людства в усій красі; це поверхня, гладка й непринципова. Саме тому будь-які ухили в бік заглиблення, закручування й заморочування прийнято вважати за прояви гнилого капіталізму й буржуазного націоналізму. Головна думка літературного твору має бути максимально зрозумілою для читача, як, наприклад, думки класика нашого Леніна. Письменник мусить всіляко підтримувати поступ соціалізму світовими широтами, вдаватися до відповідних тем і обирати протагоністами персонажів робітничого походження.

Будь-який письменник, який себе поважає, знає ці золоті правила творчості. Проте товариш Валер’ян Підмогильний, схоже, зазнав прикрих провалів у пам’яті, поки писав свою «Невеличку драму». Почнемо з того, що драма не така вже й «невеличка» за обсягом, тож сама назва недоречно обманює довірливого читача. Що вже казати про те, що це й не зовсім драма. Дія відбувається в Києві, головною героїнею, вочевидь, є товаришка на ім’я Марта, котра працює в бюро. В цілому, червона революція не має нічого проти жінко-центрованих історій, бо всі рівні на шляху до світового соціалізму.

Тож Марта спершу живе як пристойна дівчина-сирота робітничого походження, працює й чесно заробляє на шматок хліба й житлову площу десь у центрі міста. Проте все йде шкереберть, коли з’являється… ні, навіть не товариш професор, гнилий інтелігент за визначенням. Спершу з’являється література! Саме поезія стає джерелом тих ілюзій, що затьмарили розум бідній дівчині й заманили її на самісіньке дно моральної ями. Товаришка Марта забуває про заповіді вождя нашого Леніна й поринає з головою у вир безчестя. Якби вона читала твори Маркса, то жила б щасливо реальним днем, а не витала в хмарах ідеологічно небезпечних ілюзій. Марта могла б створити сімейну ланку, ставши до шлюбу з робітником, за прикладом її колеги Ліни. Тут цілком доцільно було б розв’язати сюжет на користь Льови, зіграти весілля, дати всім гарні місця на виробництві й більшу житлову площу. Література мусить підбадьорювати наших читачів об’єднуватися в робітничі ланки, освячені Марксом, Леніним і РАГСом. Натомість товариш Підмогильний свідчить сам проти себе й показує, якою шкідливою може бути художня література, «фікція», особливо поезія. Ці поети тільки й чекають, коли пристойна дівчина втратить пильність і втрапить у пастку, зіткану з буржуазних ілюзій.   

Такою дівочою слабкістю нахабно користується Юрій Славенко, професор неробітничого походження, який намагається балансувати між Мартою й буржуазною панночкою з непролетарським ім’ям Ірен. Професор не хоче ставати до шлюбу, народжувати майбутніх пролетарів і працювати на благо світового соціалізму. Він використовує Марту для своїх брудних і страшних забаганок, і, наситившись, кидає її, збезчещену й безперспективну. Перед нами зразок страшної класової боротьби, в якій капіталізм намагається будь-якими методами, навіть любовними, знешкодити робітничий клас. Проте товариш Підмогильний показує якусь дивну й нереалістичну ситуацію, в якій капіталізм перемагає. Цікаво, де він бачив таких Славенків і чи може вказати конкретні адреси? Бо виходить так, що роки боротьби з колишнім режимом, старанного викорінення капіталістичного ладу не спромоглися очистити світ від цієї зарази.

Але ми знаємо, що ситуація, описана товаришем Підмогильним, неможлива в нашому суспільстві. Тож вважаємо, що доречно було б не страхати  читачів неправдивим сюжетом, а вирішити колізію наступним чином. Марта мала б звернутися до партійної організації й розповісти про свою ситуацію. Далі належало б провести збори, обговорити проблему, вислухати доповіді робітників і ухвалити резолюцію стосовно подальших дій. Звісно, резолюція була б не на користь Славенка. Можливо, професора довелося б ув’язнити за таку аморальну поведінку й намагання нашкодити світовому соціалізму. Тож такий фінал, де робітники перемагають буржуазне зло, виглядає більш правдиво, бо пролетарі всіх країн мусять об’єднатися, а комунізм повинен перемогти.  

Але який світ показує нам товариш Підмогильний? Це гнилість, нераціональність, несправедливість і підступність. Як могли ми, товариші читачі, опинитися в такому світі? Як занесло нас сюди, де все не так, як заповідав Карл Маркс? Тільки червоні сльози поблискують на сумному обличчі світового соціалізму… Що ми можемо зробити з такою літературою? Та нічого, бо яка база, така й надбудова. Зрештою, як казав товариш Ленін у приватній розмові зі своїм близьким другом, «будь-яку помилку можна пробачити, якщо її скоєно в ім’я любові».

День 6: you are so deep

Мені знову треба було вставати рано, бо на 10-ту ми збиралися на екскурсію. Погода була мерзенна – йшов дрібний дощ, ми нарешті всілися в теплому автобусі, і я відчула себе як у дитинстві. Пам’ятаю, хоч і дуже фрагментарно, як у першому класі ми їздили кудись разом з однокласниками й нашою класною керівницею – Іриною Володимирівною. Правда, не пам’ятаю, куди. Ми сіли в «Ікарус», який пашів весняною задухою й характерним «Ікарусним» запахом, сидіння були м’які. Здається, нам показували «Тімона і Пумбу». Принаймні, ми про них говорили. Автобус стояв біля цегляної будівлі, навпроти магазина з канцтоварами, здається, «Всезнайка», праворуч від будівлі нашого першого класу (решта класів були в школі за п’ять хвилин ходьби). Хтось із моїх однокласників колись знайшов фотографію біля автобуса.

Взагалі, в дитинстві, а потім і в підлітковому віці, мені нерідко доводилося бувати на автобусних екскурсіях. Тому я відчула щось таке. На вході нас перевіряв по списку наш екскурсовод, котрий попереднього дня водив нас кампусом. Він запитав, чи я з України, і я відповіла: «Так». Дорогою до Шиффенберга ми сиділи з Діді, говорили про життя. Потім ми приїхали до нашого пункту призначення в Шиффенбергу. Це була якась дуже стара споруда, ніби шматок замку, чи то XII, чи то XIII століття. Перед нами був високий мур, а за муром – розкішний краєвид, бо з пагорба видно краще. Нам сказали, що за доброї погоди з пагорба можна побачити Франкфурт удалечині.

За муром були кам’яні будівлі, доглянуті клумби, дерева. Нам сказали, що сюди можна приходити випити пива і поїсти морозива. Також тут проходять костюмовані ярмарки під Середньовіччя. Стало навіть трохи прикро, що я не цікавлюся Середньовіччям.

Ми поблукали ще трохи на подвір’ї. Виявилося, що звідси не так далеко до наших корпусів. Женя тепер бігає до Шиффенбарга через ліс.

З Шиффенберга ми поїхали до Вецлара, я вже сиділа й говорила про життя із Сейпаті. Вецлар видався мені трохи жвавішим принаймні тому, що там є «IKEA».

Нас завезли в центр обідати. Центр був наче змальований з канонічної картинки центральноєвропейського міста: католицький собор («Дом»), навколо ринок з ятками торговців, ще далі кольорові дерев’яні будиночки, ресторани, кафе. Ми сіли в місці, де подавали італійську кухню. І це було цікаво, бо напередодні ми натрапили на місце з іспанською кухнею, але не німецькою. Ми багато говорили з Люсі з Чехії, переважно про культуру. Основний контент розмов тут складають навчання й «culture differences», речення типу: «Що ти вивчаєш?», «Звідки ти?», «А от у нас в Україні / Чехії / Литві / Іспанії…».

Після обіду в нас залишався час, тому Євген пішов до костелу, а я вирішила до нього приєднатися. Дивно було подумати, що люди тут регулярно ходять у такі високі, величезні церкви, і це для них нормально. Я думала про те, як це формує їхню свідомість, їхнє самопочуття в просторі із самого дитинства.

В костелі було високо й гарно. Я поблукала й знайшла таблички з написами. Там були імена й парні дати, тому я зрозуміла, що це про померлих. І мене неабияк вразила тривалість життя тут, адже здебільшого покійні народилися в двадцятих роках минулого століття.

Потім ми зібралися на площі, де чекав екскурсовод. Звісно, він завів нас у костел, звідки ми щойно вийшли. Екскурсовод розповів нам (ми змушували його говорити англійською), що це «подвійний» костел – одна частина католицька, а друга – протестантська. Це був несподіваний поворот, і я справді помітила другу частину. Потім екскурсовод розповів, як впізнати конфесію за органом – труби католицьких органів брудніші за труби протестантських. Або ж навпаки.

Потім ми вийшли назовні й екскурсовод розповів про символи на фасаді, зокрема й те, що чорт тримає в обіймах єврея, бо євреї відправили на смерть Христа. Так думали люди, котрі будували собор.

Потім ми ходили вуличками й спинилися біля одного будинку. Й нарешті почалася історія про Ґьоте, котрий кілька років навчався у Вецларі (і місцевий туризм тримається на цьому десятиліттями). Що за Німеччина без Ґьоте? В будинку, біля якого ми стояли, жила дівчина, зокрема й уся її родина із батьками й сестрами. Дівчина, до якої залицявся Ґьоте, але отримав відкоша, бо ця дівчина вже мала хлопця. Ґьоте трохи попереживав, а потім поїхав з Вецлара, бо це місто здавалося йому страшенно бідним. Через кілька років у Вецларі (здається, через нещасливе кохання) застрелився друг Ґьоте, який став прототипом книжки. Екскурсовод сказав назву німецькою, а наш другий екскурсовод зашпортався з перекладом. Я почула «Вертер» і сказала: «Страждання юного Вертера»? І вгадала. Женя здивувався: «Звідки ти знаєш цю книжку?». І я відповіла: «Я читала її». Навіть виникло відчуття, що я недарма вивчаю літературу.

Взагалі, Ґьоте приїхав у Вецлар, бо там жила його тітка. Ми були на площі з двома будинками: в зеленому жив Ґьоте, а через дорогу, на розі, жила його тітка, котра завжди могла спостерігати за племінником з вікна. Екскурсовод розповів лайфхак викладачів, які хочуть зацікавити своїх студентів життям Ґьоте: вони пропонують позначати на мапі всі міста, де Ґьоте мав коханку.

Після нашої чудової екскурсії ми знову сіли в автобус. Наступним пунктом призначення був «Schloss» – замок. На жаль, я не пам’ятаю, як він називався. Коли ми приїхали, до замку треба було ще трохи піднятися. Але проблема була в тому, що почався солідний дощ.

Мокрі, ми прийшли до замку, який виявився дуже красивим. Нам сказали, що в замку досі хтось живе, тому всередині не можна фотографувати. Наш екскурсовод виявився харизматичним англомовним чоловіком. Я уявляла його ведучим якої-небудь культурно-історичної програми на якому-небудь «ВВС». Він багато жартував, розповідав про середньовічний побут (особливо про антисанітарію в замках), бенкети, викрадення молодих дівчат старшими чоловіками. Екскурсовод вибрав Євгена, щоб продемонструвати нелегкі нюанси життя лицарів. Він повісив на Женю важку кольчугу, дав дерев’яну шаблю, висвятив у лицарі, але не вистачало останньої деталі. Екскурсовод запитав, чи має Женя дівчину. Той сказав, що ні. Екскурсовод сказав, що це погано. Потім Женя покликав мене. На мене вдягнули перуку й нас із Євгеном символічно одружили.

Ми швидко ходили кімнатами, де висіли різні картини. Я насолоджувалася моментами, коли мені проводять екскурсію. Цікаво було подивитися на це з точки зору людини, котра сама проводить екскурсії. Екскурсовод жартував про тещу й дозволяв нам фотографувати, поки ніхто не бачить.

До мене підійшов один молодик. Вперше він підійшов до мене ще в Шиффенбергу, коли я йшла до автобуса. Він запитав, чому я йду сама й сказав, що я ще молода й маю спілкуватися з людьми. Тепер він заговорив зі мною про літературу, бо, як виявилося, він отримує PhD з компаративістики. Я подумала, якими ж стрьомними можуть бути літературознавці. Чомусь ми заговорили про Аристотеля. І я сказала, що є теорії, які заперечують аристотелівську логіку (це все, що я можу про це сказати).

Дорогою до автобуса до мене підійшов наш університетський гід, який запитував вранці, чи я з України. Він запитав, що я вивчаю, чи я на один семестр тут. Я відповіла «так». І він сказав: «Але може залишишся й на довше?». І я відповіла: «Все може бути». Потім ми про щось говорили, про культуру, про вечори інтернаціональної кухні в «Lokal International». Потім він попросив мене дати свої контакти. Я ще не мала німецького номера, тому запропонувала фейсбук. Він дав мені свій телефон, щоб я знайшла свою сторінку, я знайшла. Він подивився на мою фотографію й сказав, що я не схожа на себе. Я сказала, що на фото мені 18. Він відповів, що зараз я виглядаю краще. Для мене це було дивним.

В автобусі я сіла ліворуч від Євгена. А ліворуч від мене опинився той компаративіст. Як виявилося, він з Персії (принц Персії). Він запитав: «Як ти думаєш, скільки мені років?». Я не люблю ці запитання, бо не вірю в лотереї й вгадування віку. Але я тикнула пальцем у небо: «Тридцять». І на 100% вгадала. Мені було дивно, що чоловік у свої 30 тусується з нами.

Ми говорили про освіту, життя, життєвий вибір, щось таке. І раптом він сказав мені: «Я не очікував, що ти стільки знаєш, що ти така зріла (mature)», «Коли я побачив тебе, я подумав, що ти…» і я розповіла йому історію про те, як у 15-16 років мене багато хто при першій зустрічі вважав тупою, може, через світле волосся. І він нарешті сказав це: «You are so deep». Я подумала про океан. Він почав розповідати, що жінки дозрівають раніше, що мені потрібен хтось старший, бо всі ці хлопці – діти (і він показав на Євгена, який говорив іспанською з двома дівчатми). Він сказав, що ззовні мені 20, а всередині – 28 (і так я визначила свій психологічний вік). Він говорив, яка я чудова, красива й розумна, а я відповіла, що для мене це чути незвично. Він заперечив, що все треба називати своїми іменами. А потім він сказав, що ми маємо обов’язково зустрітися за кавою. На щастя, в мене не було німецького номера. Він сказав, що готовий зареєструватися у фейсбуці заради мене. Я сказала, що це зайве, ми можемо ще десь перетнутися, наприклад, у корпусах, адже обоє навчаємося на англістиці. Він погодився з цією думкою й сказав, що буде дуже погано, якщо ми не зустрінемося. Він сказав: «I’ll kill you». І мені стало трохи стрьомно. На щастя, я його досі не зустрічала.

Дорогою до гуртожитка ми йшли з Євгеном і Ахмадом. Ми про щось говорили, дорога була доволі довгою. І вже ближче до гуртожитка Євген чомусь спитав мене про моє особисте життя, типу скільки в мене було хлопців. І я відповіла (звісно, не всю правду). Хоча запитання здебільшого стосувалося мого статевого життя. І я вирішила у відповідь запитати Євгена про його статеве життя. І тут Євген відповів, що він досі цнотливий, що він береже себе до весілля. Мені стало трохи ніяково. Ахмад виявився на боці Євгена, бо такі традиції в Узбекистані. Хоча, як все-таки вдалося з’ясувати під час розмови, в Узбекистані діють патріархальні закони, суворі лише до дівчат, адже хлопців ніхто перевіряти не стане.

Я сказала, що дуже важливо знати про секс, мати якусь культуру сексуальної освіти в суспільстві, адже незнання може призвести до небажаних вагітностей, венеричних захворювань і т.д. Хлопці про щось розпитували мене, я відповідала. Я повідомила, що не мала романтичних стосунків рік, тому для мене все це як з іншого життя. Потім я сказала: «Тепер ви знаєте все про моє брудне життя». І Євген обурився, що я не маю вважати себе брудною чи винною.

Ввечері ми з Ахмадом йшли на Грюнбергерштрасе пити чай з хлопцями. Ми вийшли, Ахмад запитав, чи я вмію їздити на велосипеді. Я відповіла ствердно. І тут Ахмад сказав, що має другий велосипед, і ми можемо поїхати на Грюнбергерштрасе. Я відповіла «Чому б ні», сіла й поїхала, після велосипедної перерви в кілька років. Важко не опинитися на велосипеді, коли ти в Німеччині.

На Грюнбергерштрасе був Женя й Назар, ми пили чай, обговорювали те, як вранці поїдемо в Франкфурт святити паски. Якоїсь миті Ахмад сказав, що має щось для Євгена, й витяг із сумки глиняного узбека-копілку. А нам з Назаром презентував по магніту «Самарканд». Ми були в шоці. Назар сказав, що всі узбецькі хлопці такі.

Потім Назар пішов, прийшли Петро й Роман. Ми про щось говорили. Під кінець вечора я думала, як змінюється життя: ще тиждень тому моє коло спілкування на 90% складалося з дівчат. Несподівано Женя запропонував зробити мені масаж рук. Я погодилася. Він м’яв мої пальці, тер мої долоні, і я почувалася дивно, але приємно. Коли він клав свою велику долоню на мою, в моїй пам’яті крутилися смутні спогади, а десь під сподом вигулькувала туга, стара, як світ. А потім сталося ще більш дивне – Роман сказав: «Не вмієш ти масаж робити», взяв мою другу руку й почав м’яти її. Я спробувала побачити себе збоку й просто не ставила зайвих запитань.

Назад ми йшли з Ахмадом. Я вперше йшла без Жені, тому завела Ахмада кудись трохи не туди. Ми вийшли на правильний шлях, але Ахмад, схоже, не дуже довіряв моєму внутрішньому компасу, тому звірився з картою. Дорогою він розпитував мене про різне. Я називаю його «curious», допитливим, йому справді все цікаво, як дитині. Але найцікавішою темою для Ахмада була саме та заборонена тема. Якоїсь миті він зайшов аж надто далеко. Пізніше Петро розповів, що Ахмад був дуже вражений розмовою зі мною, адже в Узбекистані про таке говорити не можна. Я пожартувала, що стала для Ахмада амбасадором сексуальної освіти.

Мені таки вдалося вирватися з допитливої бесіди й піти спати. Але часу на сон було небагато, адже попереду йшов Великдень.