20 порад письменникам від Стівена Кінга

Завдяки книжці Регіни Бретт «Бог ніколи не моргає» я вже дізналася, що треба робити, щоб не статиписьменником. Але на цьому я не зупинилася. Цікавість завела мене на сайт Регіни Бретт, де письменниця згадує книжки, що можуть бути корисними для юних і не дуже літераторів (та й взагалі людей, які пишуть), зокрема «Пташка за пташкою: деякі вказівки щодо письма й життя» Енн Лемот («Bird by Bird: Some Instructions on Writing and Life» by Anne Lamott) і «Про письмо» Стівена Кінга («On Writing: A Memoir of the Craft» by Stephen King).

Звичайно, мені захотілося почитати ці книжки. Але англомовні читачі, на відміну від нас, дуже порядні люди, тому у вільному доступі ці книжки знайти не вдалося. Про український переклад я навіть боюся подумати, хоча й шкода, бо знайдені мною уривки виявилися дуже цікавими. Думаю, нам не вистачає літератури такого формату, адже навіть такі, на перший погляд, методичні книжки написані в гарному стилі, з історіями, жартами, прикладами з життя.

Судячи з того шматочка, який мені вдалося вирвати з «Пташка за пташкою», Енн Лемот має чудове почуття гумору, багатий досвід і бажання ним поділитися. Серед основ письменницького світогляду Енн принцип «пташка за пташкою» (все треба робити поступово), гірка правда про необхідність перших, других і третіх чернеток (вона називає це «shitty first drafts», «гівняні перші чернетки») і необхідність мати людину, яка першою читатиме ваші геніальні, а часом і не дуже, томи.

Стівен Кінг також не з легкодоступних. Найбільше мені сподобався концентрат, який має назву «Stephen King’s Top 20 Rules for Writers». Виявляється, й письменники мають свої правила. Правда, встановлюють вони їх вже тоді, коли перечитують написане.

Отже, 20 правил життя й творчості від Стівена Кінга, який уже написав купу цікавих книжок. Звичайно, не слід забувати, що в кожного свої правила. А ще те, що стосується англійської граматики, не завжди допасуєш до української.

1.  Пишіть спершу для себе, а потім уже думайте про інших. «Коли ви пишете історію, ви розповідаєте історію собі. Коли ви переписуєте, ваша робота полягає в тому, щоб прибрати всі ті моменти, які не є історією»

2. Не використовуйте пасивні дієслова. «Боязкі письменники люблять пасивні дієслова з тих самих причин, що й боязкі коханці люблять пасивних партнерів. Пасивність – це безпечно».

3.     Уникайте прислівників. «Прислівники вам не друзі».

4. Уникайте прислівників, особливо після фраз «він сказав», «вона сказала».

5.  Але не зациклюйтеся на ідеальній граматиці. «Метою художнього твору є не правила граматики, а добре розказана читачеві історія».

6.  Магія всередині вас. «Я впевнений, що страх є коренем найгіршого письма».

7.    Читайте, читайте, читайте. «Якщо ви не маєте часу для читання, то ви не маєте часу (або інструментів) для письма».

8.  Не переймайтеся тим, щоб ощасливити інших. «Якщо ви зібралися писати настільки правдиво, наскільки можете, вам, як члену пристойного суспільства, лишилося жити все одно недовго».

9.   Вимкніть телевізор. «Телевізор – під час роботи чи чогось іншого – це остання річ, яка потрібна старанному письменнику».

10.   У вас є три місяці. «Перша чернетка книжки – навіть дуже великої – має бути написана не більш як за три місяці, це тривалість сезону».

11. Є два секрети успіху. «Я залишався фізично здоровим і я залишався одруженим».

12. Пишіть одне слово за раз. «Чи це портрет на сторінку, чи це епічна трилогія типу «Володаря перснів», роботу завжди слід виконувати поступово, слово за словом».

13. Уникайте речей, що вас відволікають. «Там, де ви пишете, не повинно бути телефону, телебачення чи відеоігор, які б допомогли вам згаяти час».

14.Тримайтеся свого стилю. «Ніхто не може зімітувати підхід письменника до певного жанру, і не важливо, наскільки простим здається те, чим письменник займається».

15. Копайте. «Історії – це релікти, частинки загадкового таємного світу. Завдання письменника полягає в тому, щоб використати всі інструменти, які він чи вона має, щоб дістати неушкодженим із землі настільки багато, наскільки можливо».

16. Відпочиньте. «Досвід перечитування вашої книги після шеститижневої перерви може здатися вам дивним і захопливим».

17.  Викиньте нудні частини й повбивайте своїх улюбленців. «(Повбивайте своїх улюбленців, повбивайте своїх улюбленців, навіть якщо це ранить ваше маленьке егоцентричне серце писаки, повбивайте своїх улюбленців)». Kill your darlings – інколи письменникам важко позбутися якихось добре написаних, симпатичних частин, які геть не працюють на основний сюжет.

18.   Дослідження не повинне затінити основний сюжет. «Пам’ятайте про слово «прихований». Саме його стосується дослідження: якогомога далі в підпілля, на задній план».

19.   Щоб стати письменником, треба просто читати й писати. «Найкраще ви навчаєтеся тоді, коли багато читаєте й пишете, і найкращими уроками є ті, котрі ви дали собі самі».

20. Письмо стосується щастя. «Письмо не стосується грошей, слави, побачень, сексу чи друзів. Письмо – це магія, як і будь-який вид мистецтва, як жива вода. Вода безкоштовна. Пийте». 

UPD: неймовірно, але в останній момент я знайшла пдф цілої книжки «On Writing», вона була за першим посиланням.

Джерело: openculture.com

Тематичний гід крізь кордони: чого чекати від «Форуму видавців»

15-18 вересня у Львові відбудеться одна з головних подій для літературознавців, видавців, письменників, читачів та інших книголюбів – 23-й «Форум видавців». Програма форуму дуже насичена, тому якісь чотири дні перетворяться на справжній карнавал і можуть залишити спогади на все життя. Треба тільки встигати перебігати від однієї локації до іншої, занотовувати слова літературних світил й тримати рівновагу на гребні інформаційної хвилі.

Цього річ головною темою «Форуму видавців» стали межі кордонів. Кордони бувають всілякі – від державних до етичних чи розумових, від чітко окреслених до зовсім уявних. Кордони можна встановлювати, захищати, порушувати, ламати, перетинати… Проте спершу треба спробувати їх осягнути, чим і займатимуться учасники форуму.

В рамках «Форуму видавців» заплановано настільки багато заходів, спецпрограм, що й справді спершу можна розгубитися. Звичайно, слід починати з традиційного книжкового ярмарку, на якому можна лишити не одну стипендію чи зарплату. Традиційна інтрига – премія «Найкраща книга Форуму». Для старшого покоління читачів запланована акція «Третій вік: задоволення від читання». Для бібліотекарів – Львівський бібліотечний форум.

Новинкою цьогорічної програми стане фестиваль «Місто Лема», присвячений взаєминам Львова й Станіслава Лема, письменника-фантаста, лауреата Нобелівської премії. В рамках польсько-українського проекту заплановані зустрічі, дискусії, семінари, мистецькі виставки, мандрівки місцями Лема, а також квести й вікторини для молодшого покоління читачів.

В рамках «Форуму видавців» відбудуться тематичні форуми, які передбачають дискусії, круглі столи, читання тощо. Тематика охоплює найрізноманітніші сфери життя й творчості: історія, освіта, наука і технології, українська візуальна книга, гендер, non-fiction, бізнес, Крим, Донбас, євроінтеграція, екологія, кулінарія, мандри.

Для поетів і їхніх прихильників особливо цікавими можуть стати ніч поезії й музики, конкурс-фестиваль «Молода Республіка Поетів», спецпроект «Андеґраунд», програми журналу «ШО» й «Meridian Czernovitz». Відвідувачі цих заходів зможуть побачити сучасну українську поезію як панораму в музеї: від зовсім чи не зовсім молодих початківців до широкоплечих китів, які тримають склепіння сучукрліту.

2016-й рік виявився багатим на солідні «круглі дати» в історії літератури. Зокрема, в рамках «Форуму видавців» буде відзначено 400-ті роковини смерті Вільяма Шекспіра, 100-ті роковини смерті «каменяра» Івана Франка й 180-річчя легендарного львів’янина Леопольда фон Захер-Мазоха.

Особливою подією в історії літератури взагалі може стати спецпроект «Возз’єднання Нью-Йоркської групи», який передбачає фізичне возз’єднання представників поетичної групи з важкою історією. Між поетами в еміграції й країною, мовою якої вони писали, справді існувала фізична межа, яка налічувала тисячі кілометрів. Повертаємося до теми меж і кордонів. Вже зараз на сайті «Форуму видавців» можна почитати про зовнішні й внутрішні «літературні міграції» різних письменників.

Розширити кордони й межі українського літературного простору допоможуть зіркові гості форуму: швед Кеннет Клеметс, серб Срджан Срдич, литовець Томас Венцлов, австрійці Карл-Маркус Ґаус і Петер Штайнер, норвежець Ерлінґ Кіттелсен, американець українського походження Ілля Камінський, італієць Паоло Джордано, поляк Вітольд Шабловський, французи Філіп Бек і Фредерік Беґбедер.

До великих подій «Форуму видавців» можна також зарахувати спецпроекти «Українсько-єврейські зустрічі» й «Література проти агресії». Останнє особливо зацікавило мене. Проект курує Остап Сливинський, в рамках «Літератури проти агресії» заплановані розмови на теми місця письменника й письма серед зла і конфліктів, здатності літератури протистояти насильству або пропагувати його, конструювання образу «Іншого» й «іншості».

Крім того, одна з найбільших літературних подій року не обмежиться літературою. В рамках «Форуму видавців» заплановані кінопокази й виставки, зокрема й виставка відомого українського художника Анатолія Криволапа. Мистецтво не має меж.

Важко повірити, що на все це відведено лише чотири дні! Тому, мабуть, треба завчасно вивчити програму й розставити свої пріоритети, адже поки не придумали клонувальну машину, на всіх подіях одночасно опинитися, на жаль, не вдасться. 

Як не стати письменником

Мені до рук потрапила книжка Регіни Бретт «Бог ніколи не моргає: 50 уроків, які змінять твоє життя». Звучить як виклик. Це не дуже схоже на те, чим мають займатися майбутні літературознавці: не семінари Лакана і не Лоренс Стерн. Ця книжка була десь між дитячою літературою і виданням «Азбука-классика», поміж чогось, що можна назвати, мабуть, психологією (або «філософією жизні»). Я погортала зміст і зацікавилася. Раптово мені захотілося отримати якусь життєву пораду, справжню, якийсь вказівник, а не купу нових запитань. Так буває, коли я ходжу за чеками в «Сільпо».

Вже з обкладинки можна дізнатися, що Регіна Бретт – двічі фіналістка Пулітцерівської премії. З перших сторінок інформація про Регіну поглиблюється і можна дізнатися, що ця жінка має бурхливе життя. Регіна Бретт була однією з одинадцяти дітей у своїй родині, навчалася в католицькій школі, зловживала алкоголем, у 21 рік стала незаміжньою матір’ю, кинула університет, лікувалася від алкоголізму, працювала на різних роботах, у 30 стала бакалавром журналістики, пізніше – магістром релігієзнавства, у 40 вийшла заміж за чоловіка своєї мрії, десь у той же час стала вести авторську колонку, а в 41 їй діагностували рак грудей, який вона змогла подолати. Думаю, цій жінці є що розповісти.

Кожен урок книжки «Бог ніколи не моргає» – це історія з життя (не тільки письменниці) і своєрідний висновок. Один з уроків називається «Письменник – це той, хто пише. Якщо хочете бути письменником – пишіть». Власне, це й є весь урок. Ну, ще те, що великі речі варто робити поступово, крок за кроком, слово за словом, рядок за рядком. «Пташка за пташкою», – каже письменниця.

Решту розділу займає дотепна рекомендація «Як не стати письменником». Несподівано. Всупереч усім курсам, урокам, порадам, лайфхакам. Лише зрозумівши, чого вам не треба, ви здогадаєтеся, що ж вам треба. В школі на уроках математики ми називали це методом «від протилежного» . Я частенько послуговуюся таким методом, коли намагаюся застосовувати логіку.

Коли нарешті збираєшся взятися до роботи, здається, що все починає йти проти тебе: стілець незручний, погода несприятлива, магнітні бурі… Згадати лише б написання диплому. Думаю, поради Регіни Бретт актуальні не лише для письменницької майстерності. Вони стосуються будь-чого, чого б ви хотіли, про що давно мріяли. Годі сидіти, розмірковувати, мріяти, час щось зробити. Хочете бути музикантом – грайте, художником – малюйте, кухарем – готуйте, мандрівником – мандруйте, президентом – починайте збирати свій електорат ;) . Все залежить від вас. Все залежить від мене. 

Далі подаю дослівно уривок з книжки. Більше інформації для письменників і не тільки можна знайти на сайті Регіни Бретт.      

Чомусь усі бояться почати. Мене часто питали, як стати письменником. Достеменно я цього не знаю, але точно знаю, що робити, щоб ним не стати.

Годинами бездумно дивіться телевізор. Перевіряйте електронну пошту. Пишіть друзям повідомлення. Часто відвідуйте чат для письменників. Відповідайте на дзвінок щоразу, коли вам телефонують.

Переймайтеся тим, як правильніше – їх чи їхній, брехати чи обманювати, ми з ним чи він з нами. Ламайте голову над тим, що краще – двокрапка чи тире.

Довго роздумуйте над тим, як писати – від руки чи друкувати на комп’ютері? Якщо від руки, то в якому блокноті, олівцем чи ручкою, якого кольору має бути чорнило і взагалі, писати повністю чи швиденько, скорочуючи? Якщо ж обрали комп’ютер, то подумайте, що для вас  зручніше – «Макінтош» чи ПК?

Згадайте усі погані оцінки за шкільні твори й освіжіть у пам’яті всі випадки, коли вчителі критикували ваші роботи. Подискутуйте з видавцями, які у вашій уяві щогодини викликають вас до себе. Поплачте через листи з відмовами, яких ви ще не отримали, але точно отримаєте в майбутньому.

Щоб не стати письменником, дозвольте технологіям залякати себе. Відкладайте написання першого слова до того часу, коли навчитесь автоматично нумерувати сторінки на комп’ютері.

Спершу отримайте ступінь доктора в галузі красного письменства. Пройдіть терапію. Підшукайте собі курси для письменників.

Почекайте, поки подолаєте страх невдачі або страх успіху. Запевніть себе, що у вас майже немає шансів опублікувати свій твір. Почніть хвилюватися, чим будете сплачувати рахунки. Порівнюйте себе з іншими. Будьте невдоволені, адже вам то дуже спекотно, то дуже холодно, то повітря якесь задушливе, а то й занадто сонячно надворі, щоб щось писати.

Щосили намагайтеся здійснити свій ґрунтовний внесок у світову літературу.

Перед тим як написати бодай одне речення, добре проаналізуйте кожну свою ідею. Ваша мета – бездоганність. Адже вам судилося стати наступним Шекспіром.

Намагайтеся писати так, як ви б ніколи не писали. Використовуйте гучні й вигадливі слова, щоб усіх вразити.

Як не стати письменником? Просто зареєструйтеся на найближчу конференцію письменників, замість того, щоб сісти і щось написати. Постійно нагадуйте собі, що вам немає чого сказати. Перевірте гороскоп. Складіть перелік усіх людей, які вважають, що вам не до снаги написати щось путнє. Підпиляйте нігті. Підлийте вазони. І не забудьте прибрати в підвалі.

Облаштуйте собі кабінет. Можете спорудити хатинку на задньому подвірї або виділити під кабінет ціле крило в будинку. Шукайте схвалення всіх навколо. Не звертайте жодної уваги на власні переживання, вподобання і те, що вас веселить. Постійно жалійтеся, що ніхто вас не розуміє.

Завжди вимагайте аванс наперед.

Зателефонуйте до телемагазину. Розкладіть пасьянс на комп’ютері. Напишіть перелік справ і зазначте першим пунктом «Писати».

Поскаржтеся на вчителя рідної мови, який вас лякав. На професора, який ігнорував. На брата, який вкрав ваш щоденник. На сестру, яка читала ваш записним. Марнуйте час на заздрість, адже іншим письменникам усе вдається так легко.

Завжди редагуйте написане. Перевіряйте кожен абзац, щоб пересвідчитись, що дотримано всіх правил граматики й пунктуації. Постійно розповідайте про свої ідеї, аж поки вони і вам набриднуть.

Як не стати письменником? Почекайте, доки у вас з’являться діти, у них проріжуться всі зуби, закінчиться футбольний сезон, вони вступлять до університету. Дочекайтесь того часу, коли зможете виділити дві години, щоб писати.

Пождіть, доки кинете палити й випивати або знайдете потрібну випивку і нап’єтеся до чортиків. Почекайте, доки з’їдуть брати й сестри і помруть батьки. Не беріться за свій твір, доки не зустрінете кохання всього життя. А тоді почекайте, доки владнаєте всі проблеми з розлученням.

Не поспішайте, спершу треба відпочити. А коли закінчиться відпустка, відкладіть писанину аж до пенсії. Почекайте ще трохи, незабаром завітає муза. Заждіть, зараз буде натхнення.

Дочекайтеся, поки лікар скаже, що жити вам залишилося якихось півроку. А тоді упокойтесь і заберіть із собою в могилу те, що вже давно хотіли сказати.

Джерело: Бретт Р. Бог ніколи не моргає: 50 уроків, які змінять твоє життя / Регіна Бретт ; пер. з англ. Н. Гоїн. – Харків : КСД, 2015. – 271 с. 

Ґєт хай бай зе біч

Коли проводиш багато часу з людьми, реальність починає перетворюватися на карнавал абсурду. Жінки з розтяжками, татушками і целюлітом, в кепках зі стразами, манікюром. Чоловіки, схожі на мохнатих тюленів, з обвислими животиками, лисинами, страшними зубами й нігтями, з печаттю сірого рагульства на смаглявому лиці. Вони мостяться на шматку пляжу впритул, вони туляться одне до одного, захищаючи й порушуючи кордони власного простору. Вони бігають за пивом у найближчий магазин, де ціну в сезон піднімають вдвічі, вони курять тонкі цигарки «еЛДе», гризуть сушених бичків і купують своїм дітям трубочки зі згущонкою, надувають нарукавники, матраци і знімають одне одного на камеру телефона.

Я лежу пластом і чую десь поруч гучний діалог. Хлопчик років десяти не хоче сидіти й чекати, поки батьки скупаються в морі. Батьки – молода жінка зі світлою обвислою шкірою, яка під сонцем стала червоною, в чорному купальнику, з чорним фарбованим волоссям, скрученим в «дулю»; чоловік – молодий, довгий і худий, проте не вищий за жінку, в купальних трусах-шортах, з волосяним покровом на тілі й печаттю сірого рагульства на смаглявому лиці. Поруч, крім хлопчика, є на пару років молодша дівчинка і ще одна зовсім маленька дитинка. Мене дивує те, що діти доволі симпатичні, чого не скажеш про пропиті лиця їхніх батьків. Можливо, через років п'ятнадцять вони також втратять блиск своїх карих очей і будуть здаватися пережованими й виплюнутими.  Мене дивує те, що в цієї пари троє дітей.

Хлопчик сперечається з батьком. Батько наказує йому сидіти на березі, поки вони з матір’ю підуть купатися. Чоловік виразно говорить: «Ми што, с мамой скупнуца нє можем? Мама здєсь целий дєнь сідіт, пока ви купаєтєсь. Ти уже сколько купался? А мама ні разу!». Мама сидить мовчки, поки хлопчик намагається щось довести. Хлопчик каже: «Ви мнє обєщалі, што мнє нє прідьоца сідєть со Святіком! А вдруг мнє в голову напєчьот!». Мама мовчить. З характерного тону мужика зрозуміло, що він вже пристойно випив. Коли хлопчик ображається, мужик каже: «Нє дєлай кіслоє ліцо» і перехиляє майже порожню двушку «Тетерева».

На це хлопчик відповідає, що буде слухатися тільки маму, а мужик йому не указ, він йому взагалі ніхто. Якоїсь миті мені здається, що цей мужик – не рідний батько хлопця. Проте може бути й навпаки. Я сприймаю це нормально, кризою маскулінності мене вже не здивуєш. Натомість коли хлопець шукає підтримки в матері й питає, що йому робити, мати нарешті відповідає: «Я скажу тєбє то же самоє». Бій програно, мужик, хитаючись, іде до води гратися з найменшою дитиною, здається, що він ось-ось завалиться в воду, мов великий худий білий кит, простромлений гарпуном. Хлопчик на березі не може заспокоїтися, він говорить, що цей мужик взагалі не може бути батьком, він нічого не вартий, він не може впоратися навіть з однорічною дитиною. На це мати відповідає: «Ти нормальний вобщє?», встає, йде  й поринає у товщу води разом зі своїм коханим.

Я дивуюся, як такі люди можуть мати трьох дітей. Моя мама відповідає мені на це: «Дурне діло не хитре». За деякий час закохані вилазять з моря і починають збиратися. Мужик бере на руки найменшу дитину й іде понад берегом. Якимось дивом він жодного разу не впав. За деякий час на пляж повертається хлопчик і починає розпитувати, чи не бачили тут сріблясті босоніжки 22-го розміру. Босоніжок нема. Хлопчик зникає. За деякий час з іншого боку з’являється мати хлопчика і починає розпитувати, чи не бачив хто дитячі босоніжки. У її п’яному погляді є щось звіряче. Жінка не знаходить босоніжок і йде. Моя мама каже: «Оце так персонажі» і починає сміятися.

Люди довкола реагують на ситуацію. Одна жінка розповідає історію: «Вчора сиділа пара з двома дітьми, випили 5 літрів пива, чоловік пішов і приніс ще 3 літри і дві сухі рибини, діти просили їсти, жінка відрізала їм якоїсь сурогатної ковбаси, ще й впустила на покривало».

Я сама бачила щось таке дивне. Двоє жінок із дітьми грали в карти. Дівчинка попросила пити. Її мама сказала, що води нема, є тільки пиво. Жінка дала дівчинці відпити пива зі свого стакана. Дівчинка понюхала стакан, зробила маленький ковток, скривилася, а потім перехилила стакан і зробила більший ковток. Її мати схопила стакан із криком «Куда?».  

Маленькій повненькій дівчинці в яскравих оранжевих плавках батько дав відпити «Старопрамена» із зеленої банки. Батько встав і зайшов у воду, мов бегемот з програм про життя тварин, його білий живіт спадав масивним каскадом на плавки в обтяжку.

На пляжі ще й не таке побачиш. Тут дуже людно, тому місця зазвичай займають зранку: приходять і стелять свої покривала. Моя мама встає біля шостої, йде займати місце й купається в ще чистому морі. Я встаю о сьомій / пів на восьму і вважаю це героїчним подвигом. Першого дня відпочинку ми вирішили залишити покривало на ніч. Зранку мама його не знайшла. Чужі покривала хаотично лежали в піску й воді, на деяких з них лежали п’яні тіла людей. Наше покривало якимось дивом прибило в обід до берега. Ми згадали, що перед тим був день ВДВ. Ми думали, що розгадали цю таємницю, але на ніч покривало більше не залишали. Іншого дня мама о шостій ранку прийшла на пляж. Просто на піску з дрібними ракушками спав п’яний мужик у трусах. Біля нього ніхто не стелив, бо він був обісцяний. Я жартувала, що довго йому доведеться відмивати ці ракушки.

Поки люди зранку займають місця покривалами і йдуть снідати, інші люди приходять і посувають ці покривала. Очевидці починають протестувати й зганяти тих, хто прийшов пізніше. Вони давлять на моральні й етичні принципи, на силу волі й мужність встати о шостій ранку. На щастя, це діє. Але не завжди. Дві старші жінки в леопардових купальниках і з хлопчиком посувають чуже покривало й намагаються постелитися. Цим вони здіймають хвилю протесту. Починається суперечка. Один чоловік у розпачі говорить: «Скільки це ще триватиме? Чому в нас всі хочуть насрати одне одному на голову? Як так можна? Чому всюди неповага? Доки будемо себе так поводити, доти буде наша країна в гавні, буде війна і будуть постійні проблеми».

Звичайно, краще їздити на косу, там море краще – бурхливе й вільне. Але для того, щоб туди доїхати, треба пережити проїзд у набитій маршрутці з бабулями, дідулями, дітьми, морськими надувними штуками і продавцями пахлави. В маршрутках висять вицвілі пам’ятки «Як розпізнати сепаратизм», «Що робити, якщо у вашому місті почалися бойові дії», «Що робити, якщо ви зустріли озброєну людину». Пам’ятки радять не відповідати на агресію агресією й прикривати собою дітей. Тілом розливається млосне солодкаве відчуття нудоти. Вона близько. Вона зовсім поруч.

В місті багато машин з номерами «АН» і «ВВ», що розшифровується як «Донецьк» і «Луганськ». Нещодавно поруч із нами поселилися донецькі цигани. Вони забрали весь посуд зі спільної кухні, готували півсвині й окупували альтанку в дворі. Потім циган зігнали десантники з донецької області. Вони випивали й співали пісні під гітару. Мама каже, що тут можна тільки пити. Потім десантники привели дівчат. Мама чула, що вони говорять про щось доволі стримано, «шифруються». А відкрито вони не можуть про це говорити через повсюдні пам’ятки щодо сепаратизму.

Взагалі, де я тільки не була. Багато де. Але й багато де була. В Бердянську я вперше. Колись батьки поїхали в Бердянськ, а мене залишили з дідом у Приморську. У діда був свій дім з горищем, кури, які несли яйця, і пес Батон. Я страшенно любила діда. Дід страшенно любив мене. Мене навчили казати: «Дєд, кидай курити». А дід відповідав мені: «Кину курить – купим літак». Він так і не кинув курити. Перед тим, як його поклали в лікарню, дід ночував у нас вдома, і скляна банка, що стояла в дворі, була повна недопалків. Дід помер від раку печінки, коли мені було дев’ять років.

Колись у мене був недовгостроковий кавалєр з Бердянська. Чи то з Приморська. Загалом, це місто приваблює спокоєм, якоюсь впорядкованістю й сонливістю. Але я знаю, що якщо тут лишитися на довше, почнеться кіно в стилі Девіда Лінча. Я замислююся. Чим я відрізняюся від цих людей? В мене є розтяжки на попі. Днями я перехилила два стакани вина й пішла купатися. В мене немає чоловіка і/або дітей. Мені важко не відповідати агресією на агресію, особливо в місцях скупчення людей. Мені важко бути щасливою там, де я є, але я стараюся. Взагалі, багато чого в своєму житті я роблю всупереч, наперекір, щоб намалювати свою чітку демаркаційну лінію.

В книжці, яку я читала, Мілан Кундера писав, що забуття – це дуже суперечлива річ. З одного боку, все людство боїться забуття й відчайдушно бореться з ним, намагаючись закарбувати все важливе на тілі історії. З другого боку, забуття позбавляє нас нестерпного тиску пам’яті, дарує нам легкість. Тому я піднімаюся й іду до води. Я заходжу в неї, як заходили мільйони років до мене й заходитимуть після. Вона загадкова, вона ховає в собі життя, різних риб, яких я навіть боюся собі уявити. Я плюхаюся й починаю гребти. Вона тримає мене, вона оповиває мене. Я пливу. В мене нічого не болить, я ні про що не шкодую, я нікого не пам’ятаю. Мені стає легше.  

Початок кінця

Був перший день останнього триму бакалаврату (чи балаклаврату). Вітаю, брати і сестри, кінець уже близько!
Перший день мав початися Лучихою. Як сказала моя сусідка, краще взагалі не йти, ніж так починати.
Особисто для мене страшною травмою є вставання на другу пару. Я 20 хвилин на морозі чекала маршрутку. Потім водій намагався об'їхати затори через ринок, ганяв тротуаром, але фатум не здолати, тому довелося змиритися і стояти в заторі.
Я вже думала спокійно не йти на знайомство з Лучихою, але знову фатум і цікавість перемогли.
Лучиха виявилася дуже впевненою і мало не епатажною женщиною, яка намагалася нам довести, що лінгвістика - вартісна наука (саме час про це дізнатися на 4-му курсі). Лучиха показувала презентацію з картінками і видавала смачнющі цитати. І я відчула, що навкруги відбувається якесь дійство, сказати б, якесь фрік-шоу. Весь світ - театр, кабаре і тд і тп. І мені стало веселіше, я записувала деякі цитати:
1) про лінгвістику: "Адже це одна з... не найдавніших професій, хе-хе, а найдавніших дисциплін";
2) про персональну боль кафедри слов'янського мовознавства: "Ви всі тут закохані в літературу, ми це вже порахували на 2х кафедрах, і знаєте, що були казки, різні міфи... люди із деревом розмовляли, з травичкою...";
3) про те, що Бог створив мовознавство: "Що з Вавилону дійшло? Нічого не дійшло, Бог його зруйнував".

А потім скасували англійську і польську, і я радісно побігла туди, де можна не рухатися (до свого ліжка).

Мої плани на майбутнє:
1) Жити в житті, де не треба вставати о 8-й ранку.
2) Змусити когось побудувати таку транспортну систему, як у "Футурамі".

Коли минуле приходить у гості

Мені завжди ніяково, коли я зустрічаю людей з минулого. Особливо людей з мого міста. Особливо тут, у Києві. Особливо на роботі.

Першою реакцією цих людей завжди буде «Ваааау!»,  другою: «Як ти тут опинилася?».

Іноді мені й справді приємно побачити когось зі знайомих, ніби переконатися, що вони живі-здорові, дійшли якимось чином до сучасного мистецтва. Але буває, що я геть не розумію, навіщо нам про щось говорити. Адже час зробив з нас різних людей, між нами більше немає нічого спільного.

Якісь норми пристойної поведінки починають тиснути на мене, і тоді я відчуваю цю присутність Великого Іншого, необхідність бути привітною, цікавою, уважною, розповідати дурнуваті історії.

В суботу я мала зміну 9 годин. Я стояла в залі Карлоса Мотти, чекала, поки мене змінять на обід. Подумки я вже йшла в «Пузату Хату» і їла борщ. Раптом мої думки урвав погляд, який прослизнув і застряг, вчепився в мене. Я майже впустила цю картинку, це обличчя. І все би минуло повз. Але цей погляд змусив мене гарячково пригадувати, хто ця дівчина, яку я бачу на сходах.

Поки я пригадувала, дівчина рушила до мене з вигуком «Вааау, це ти!». Так, це я. А от із ідентифікацією дівчини було складніше.

Я невпевнено пригадала, що це та дівчинка, з якою ми були в «Артеці» після мого дев’ятого класу. Ми здружилися, в нас були гарні стосунки, ми навіть про щось переписувалися пізніше. Але я не пам’ятаю, в чому була суть.

Пам’ятаю лише, що ця дівчинка хотіла стати моделлю і орієнтувалася на мене як на людину, яка вступатиме до університету на рік раніше.

«Як ти тут опинилася?» - спитала мене вона так, ніби я працюю в редакції журналу «Сад і город». «Як ти тут працюєш?», «Тобі тут подобається? Ну да, якщо вже ти тут працюєш».

Як виявилося, Оксана, ця дівчина, таки теж вступила до Києва, зараз вчиться на філософії в Шевченка (червоний корпус, так-так).

Мила дівчинка стала мадемуазель у шубі, із цікавими жестами. Голос її став якимось низьким, і чомусь я подумала, що Оксана багато курить.

«Таке враження, що ти стала ще нижчою на зріст», - останнім часом мені це самій здається.

Оксана спитала: «Що тут взагалі у вас?». І я їй щось розповіла про проекти Карлоса Мотти, який досліджує проблеми сексуальних меншин. Потім розповідала про мою «кризу четвертого курсу», щось про гуманітаристику, щось про Могилянку. Що взагалі можна від мене почути? Я вже не така веселуха, як у свої чотирнадцять. І я думала, як же ми розійдемося, два атоми у цьому атомізованому суспільстві.

На щастя, Оксана виявила повагу до мого обіду, бо і сама поспішала на зустріч із однокласниками. Ніхто не просив телефонів і нічого не обіцяв, усе було чесно. Ми побажали одне одному всього доброго, і я пішла їсти свій борщ.