Коли минуле приходить у гості

Мені завжди ніяково, коли я зустрічаю людей з минулого. Особливо людей з мого міста. Особливо тут, у Києві. Особливо на роботі.

Першою реакцією цих людей завжди буде «Ваааау!»,  другою: «Як ти тут опинилася?».

Іноді мені й справді приємно побачити когось зі знайомих, ніби переконатися, що вони живі-здорові, дійшли якимось чином до сучасного мистецтва. Але буває, що я геть не розумію, навіщо нам про щось говорити. Адже час зробив з нас різних людей, між нами більше немає нічого спільного.

Якісь норми пристойної поведінки починають тиснути на мене, і тоді я відчуваю цю присутність Великого Іншого, необхідність бути привітною, цікавою, уважною, розповідати дурнуваті історії.

В суботу я мала зміну 9 годин. Я стояла в залі Карлоса Мотти, чекала, поки мене змінять на обід. Подумки я вже йшла в «Пузату Хату» і їла борщ. Раптом мої думки урвав погляд, який прослизнув і застряг, вчепився в мене. Я майже впустила цю картинку, це обличчя. І все би минуло повз. Але цей погляд змусив мене гарячково пригадувати, хто ця дівчина, яку я бачу на сходах.

Поки я пригадувала, дівчина рушила до мене з вигуком «Вааау, це ти!». Так, це я. А от із ідентифікацією дівчини було складніше.

Я невпевнено пригадала, що це та дівчинка, з якою ми були в «Артеці» після мого дев’ятого класу. Ми здружилися, в нас були гарні стосунки, ми навіть про щось переписувалися пізніше. Але я не пам’ятаю, в чому була суть.

Пам’ятаю лише, що ця дівчинка хотіла стати моделлю і орієнтувалася на мене як на людину, яка вступатиме до університету на рік раніше.

«Як ти тут опинилася?» - спитала мене вона так, ніби я працюю в редакції журналу «Сад і город». «Як ти тут працюєш?», «Тобі тут подобається? Ну да, якщо вже ти тут працюєш».

Як виявилося, Оксана, ця дівчина, таки теж вступила до Києва, зараз вчиться на філософії в Шевченка (червоний корпус, так-так).

Мила дівчинка стала мадемуазель у шубі, із цікавими жестами. Голос її став якимось низьким, і чомусь я подумала, що Оксана багато курить.

«Таке враження, що ти стала ще нижчою на зріст», - останнім часом мені це самій здається.

Оксана спитала: «Що тут взагалі у вас?». І я їй щось розповіла про проекти Карлоса Мотти, який досліджує проблеми сексуальних меншин. Потім розповідала про мою «кризу четвертого курсу», щось про гуманітаристику, щось про Могилянку. Що взагалі можна від мене почути? Я вже не така веселуха, як у свої чотирнадцять. І я думала, як же ми розійдемося, два атоми у цьому атомізованому суспільстві.

На щастя, Оксана виявила повагу до мого обіду, бо і сама поспішала на зустріч із однокласниками. Ніхто не просив телефонів і нічого не обіцяв, усе було чесно. Ми побажали одне одному всього доброго, і я пішла їсти свій борщ.