Сенс життя за "Люсі": яка користь від розумних жінок?

Мені довелося чекати десь із півгодини. Добре, що в кінотеатрі ім. Маяковського є дивани й цікаве оформлення (з елементами «маяковщини» під стелею). Я встигла почитати старі СМС-ки (ніколи так не робіть) на старому телефоні (який в мене якось вкрали на рік), оцінити те, що в туалеті динаміки транслюють діалоги з кіноекрана і почитати цитати Маяковського в цьому «кахляному храмі чистоти» (товариші, треба митися, кидати курити, чистити зуби й не брати до рота те, що вже брали інші).

Нарешті ми всілися в залі. Дівчина, яка сиділа праворуч від мене, іноді роз’яснювала своєму кавалерові деякі сцени, але мені це не дуже заважало. На початку фільму ми із цією дівчиною помітили цікаву паралель із полюванням. Моделюється певне «взаємно обернене» перенесення: забарвлення хижого леопарда з’являється на жакеті жертви – героїні Скарлетт Йоганссон (яка пару тижнів тому була небезпечною брюнеткою в фільмі «Побудь у моїй шкурі»). Це цікаво. Все переплітається, з’являються китайці, закривавлені ноги, Скарлетт плаче, дівчина праворуч скаржиться, що ніхто не переклав китайські діалоги.

Якщо бути більш точними, то аналогії в мене виникли раніше, коли показували першу людину (яку, за версією хлопця в капелюсі, звали Люсі). Можливо, це параноя, але важко було не згадати «вступ» до «Космічної одіссеї 2001 року» Стенлі Кубрика.

І от, усі неприємності почалися з появою наркотиків (а Маяковський застерігав). Люсі (Скарлетт, а не мавпа) вбиває азіатів, з’їдає їхню їжу, пальцем витягає кулю, спокійно гуляє містом зі зброєю, ще більш спокійно заходить в лікарню з двома пістолетами, десь дістає лікарняний халат і стає схожою на крутого хлопця типу Нео. Дівчина, що сиділа праворуч від мене, поставилася до всього з підозрою. А я трохи засумнівалася тоді, коли Люсі ходила містом у тому ж лікарняному халаті.

 Китайці кричать, перекладають лише деякі фрази, Європа в небезпеці. І тут з’являються французи й усе вирішують (бо це Люк Бессон). Ми з подругою вирішили, що на роль комісара можна було обрати чоловіка з більш привабливим носом, але це вже зовсім інша історія. Маестро Люк робить шикарний жест: щойно Люсі сідає за кермо (вперше) і тисне на газ, щойно поліцейські машини злітають у повітря, глядач задоволено згадує «Таксі».

Ще Люк Бессон пропонує цікавий майстер-клас зі швидкого пік-апу: підходиш до хлопця, цілуєш, кажеш: «Ти мені ще знадобишся» і ведеш, куди захочеш. Виникає пікантна ситуація, коли жінка домінує. Взагалі, цікаво, що Бессон концентрує увагу на жінці – першій людині взагалі й першій людині, котра змогла оволодіти всіма можливостями свого мозку.

Але в чому, власне, суть? Бессон зачіпає проблему, яка рано чи пізно стривожить кожного з нас, людських створінь. Ця проблема так і формулюється: «В чому суть?». Нащо людині життя і мозок, який вона використовує всього на 10 %?

Зрештою, як і має бути в науковій фантастиці, ключі дають в руки героєві Моргана Фрімена (з приводу прізвища якого моя подруга пожартувала ще на початку фільму) – науковцеві. З його вуст лунають ключові слова про пошуки людиною свого призначення, йому в кінці фільму дають стильну флешку з космосом, йому належить розбиратися зі знаннями Люсі. Я навіть вичитала в Ніцше (і, сподіваюсь, правильно зрозуміла), що головне завдання науки – виправдати наше існування.

Але ж найрозумнішою є Люсі. Доки вона робила презентація науковцям, я згадала «Машину часу» Герберта Веллса й «Бойню номер п’ять» Курта Воннеґута. Все, що придумали люди, лише ускладнює їхнє життя, адже вони збудували «неправильну систему координат». Тральфамадорці Воннеґута знають і бачать більше, легше ставляться до життя й смерті, бо живуть у чотиривімірній системі. Четвертий вимір, якого бракує людям, – це час. Про це говорить і Мандрівник з «Машини часу», якому вдалося підкорити час. Зрештою, наукова фантастика нагадує паскалівські розмисли: ми, люди, є великі й величні, порівняно з мурахами, але й ми мізерні, порівняно з Космосом.

«Машину часу» не можна не згадати й тоді, коли Люсі подорожує на своєму стільці. Але якщо Мандрівник долетів до останніх років життя Землі, то Люсі подорожувала у зворотному напрямку. Кульмінацією для мене стала алюзія на Мікеланджело, коли Люсі зустрілася з Люсі. Чи це не символ повернення людини до своїх витоків, гармонізації, відродження?    

Для тих, хто шукає сенс життя, Морган Фрімен радить передавати знання наступним поколінням. Це можна зробити двома шляхами: стати безсмертним або розмножуватися. А Монті Пайтон у «Сенсі життя за Монті Пайтон» радять робити те, що подобається, їсти менше жирного, більше займатися спортом – і буде вам щастя.

А ще мене здивувало те, як швидко закінчився фільм. Але це й плюс, бо мене дуже втомлює тригодинне сидіння. Зрештою, немає часу на те, щоб просто сидіти – треба діяти (для початку – накопичувати знання). 

Твір на тему "Мій улюблений письменник"

Я вже не пам’ятаю, звідки "виросли ноги". Можливо, все почалося зі збірки «Метаморфози», в якій я мусила шукати помилки для роботи «Граматична анормативність… (і щось там)». Можливо, з того, що тато цілий рік приносив додому книжки сучасних українських письменників (останніх після читання обов’язково називав наркоманами). Хай там як, я пам’ятаю трохи дивний вірш «Південно-західна залізниця» і перші рядки, які закрутилися в моїй голові: «Поговори зі мною, братка. // Палений найк, стара арафатка. // Ніч пливе, сутінь хитається. // Повітря вдихається. Видихається».

Потім була зима і в мене з’явився «Біг Мак (та інші історії)» «Суч.укр.літ.» завжди коштував трохи дешевше. Цю збірку я носила із собою на пари весняних курсів. Саме тоді мене помітила дівчина, яка стверджувала, що колись в Україні гуляли леви, і принципово не хотіла вчитися в КНУ. Вона сказала, що в мене гарний смак (і сама я дуже навіть «нічогенька»), але поезія в Жадана краща за прозу. Восени я бачила цю дівчину в парку Шевченка. Можливо, тому я не бачу сенсу в жорсткій принциповості (але це вже зовсім інша історія).

Ще восени я бачила самого Жадана. То був мій перший «Книжковий арсенал». Власне, тоді весь мій «арсенал» вклався в похід на «Складносурядні», де Сергій із «Собаками в космосі» презентували альбом «Зброя пролетаріату». В той період я взагалі мало що розуміла (іноді важко згадати, як я все пережила), тому навряд чи могла адекватно оцінити ситуацію. Спочатку люди чемно повсідалися на стільцях, а потім вийшов Жадан і сказав підривати свої зади й ставати ближче до сцени. І вже за декілька хвилин я зрозуміла, що це любов. Тоді в моєму арсеналі були спогади про концерти в рок-клубі (і те, як болить шия наступного дня) і щастя від «живих» «Placebo», але поєднання речитативу зі ска зчинило в моїй уяві справжній «культурний шок».

Тоді я трималася подалі від політики, тому в текстах не все розуміла. Пам’ятаю лише, що мені стало цікаво, хто ж той ОлегЛяшко, про якого співають, що він «нетрадиційних сексуальних поглядів».

А потім музика стихла. І я почула «Марата». І якась незрозуміла сила пробігла табуном мурашок по моєму тілу, аж очі мої стали вологими. Мабуть, так буває з людьми під гіпнозом. І цей чоловік точно володіє якимись такими здібностями, бо поруч із ним почуваєш себе зачудованою мишею.

А потім «Собаки в космосі» грали кавер на «No surprises» «Radiohead», Жадан пив на сцені вино «з горла», а мені треба було встигнути в гуртожиток до закриття.

Трохи більше, ніж за рік, «Зброя пролетаріату» знову стала актуальною. Було це десь у січні. Після 16-го. Була середа. Сергій Квіт написав на «фейсбуці», що пар не буде, натомість, зберемося на плацу й підемо колоною на майдан. Коли ми приїхали, колона вже майже сформувалася, а радіо транслювало рядки зі «Зброї пролетаріату»: «Вчи історію. Готуй революцію. Лишай аудиторію. Виходь на вулицю». Згодом я бачила цю цитату біля входу до бібліотеки Антоновичів.

       Навесні мені пощастило двічі: на презентації «Месопотамії» і на «Книжковому арсеналі». На читаннях було багато людей, в «Майстер Класі» тричі вмикали світло, звучало нове й старе, але найбільшим щастям для мене стала «Жінка». Ніхто в моєму світі не вміє любити жінку так, як Сергій Жадан. Навіть жінки не знають, що їх можуть так любити.

Сьогодні йому виповнилося 40. Восени вийшла «Месопотамія», зараз виходить новий альбом «Собак в космосі» «Бийся за неї». Для мене основа його стилю – це щемкі почуття, здебільшого, ностальгійні. І це трохи дивно, бо в ті часи, які він згадує, мене ще не було. І ще трохи дивно, що я люблю ці сповіді про берці, дальнобійників, гопників, «кримський драп і порно із Бахрейна» (бо я ж дівчина). Мабуть, це викликає в мене свою ностальгію. Адже я виросла в одному з найбільш небезпечних районів типового індустріального міста (хоча, хіба є тут безпечні райони, крім центру?), де кожен другий працює на заводі («Запоріжсталь», «Дніпроспецсталь» і ще якийсь «сталь»), де щовечора гуляють в генделиках, де влаштовують бійки і народжують в 14, де всі одне одного знають. І таких міст багато. І я нікуди не зможу подітися від такої пострадянської напівкримінальної любові, бо це – те, з чого все починалося.

"Майдан" Сергія Лозниці: який ракурс обрати?

Гадаю, слово «майдан» досі значно привертає увагу, незважаючи на всі події буремного українського життя. Особливо якщо це назва фільму.

Я хвилювалася, що не зможу потрапити на сеанс, бо прийде замало людей (аж я і мій друг, як це було з «Німфоманкою» в тому ж кінотеатрі ім. Довженка). Але, дочекавшись друга й вистоявши чергу під зачиненою касою (де ж ходила та мадам?), я все-таки отримала два квитки на «Майдан» Сергія Лозниці. В залі нас було п’ятеро, що співробітники кінотеатру пояснюють «останніми днями показу».

Розпочався фільм «крупним планом» народного віча й гімном України з доволі контроверсійними субтитрами. Власне, починати фільм піснею, яку могли співати на майдані щогодини, яка стала початком зростання зацікавленості до національного, - доволі логічно.

Переглянувши кадри з КМДА й «визирнувши» надвір, я прийняла для себе рішення, що ніяке це не документальне кіно. Мій друг розповідав, що найвдалішим фільмом Лозниці є «Блокада» - кадри воєнного Ленінграда без музики й слів. Звичайно, в «Майдані» збережена певна «пунктирна лінія» хронології в коментарях на чорному тлі екрана. Хоча особисто мені не вистачило, як мінімум,  студентських протестів й «Автомайдану». Як на мене, це свідчить про те, що Лозниця зацікавився подіями вже тоді, коли людей стало навіть більше, ніж багато (не завадило б і більш повної картинки віча).

Та все ж, навіть у документальному кіно є певне втручання в події, спроби щось прокоментувати, довести, проаналізувати й пояснити. Сергій Лозниця мовчить. Сам глядач відчуває себе «німим спостерігачем», людиною з іншої «світової парадигми». Він блукає за спинами майданівців і не може нічого торкнутися, його помічають, але сприймають по-іншому, бо він – об’єктив камери.

Для мене «Майдан» є суто авторським фільмом. Багато хто критикував роботу за те, що кадри взагалі належать операторові Степанові Стецькові, а до чого тут взагалі Лозниця? Але певні прояви «невидимої руки режисера» я відчула.

По-перше, операторові вдалося вхопити «дух» майдану. Так, саме в цих майже статичних кадрах відчувається атмосфера революційної зими в моменти «затишшя». Ти бачиш сцену, бочки, барикади, підземний перехід, дим і сніг, і пам’ять викидає на поверхню яскраве відчуття присутності. Але чи відчує це той, хто жодного разу не завітав на майдан?

По-друге, Сергій Лозниця ніби «грається» з народною культурою: це й пісні на Хрещатику, й гімн під гітару в виконанні дуже голосистого чоловіка, й вірші від народних поетів, і «Вітя, чао!» (цікаво, що Лозниця не згадав «Брат за брата, свій за свого»). Це навіть викликало усмішку. А мого друга це трохи вразило, адже прийнято розповідати про те, як майдан боровся, протистояв, діяв. А як щодо тих моментів, коли майдан мав просто стояти аби вистояти? Саме тоді народжувалися «народні перли». Взагалі, культура майдану – це окрема тема для аналізу, яка може принести плідний результат.

По-третє. Всі ми не без гріха, тому зізнаюсь, що були такі моменти, коли хотілося «придавити комарика». Це стосувалося, як не дивно, подій на Грушевського. В якусь мить виникає підозра «а чи не дивлюсь я звичайну трансляцію з місця подій?». І саме в цю мить лунає вибух, екран згасає. І тут приходить розуміння того, що Лозниця не такий вже й «відчужений» і «беземоційний».

Як на мене, окрему роль варто надати цим «чорним екранам». З одного боку, вони слугують для певного розмежування, з іншого – для розставлення акцентів. Під час подій на Інститутській з’являється ще один такий «чорний прямокутник» і чийсь захоплений голос промовляє зі сцени майдану: «Людина створена для любові, чи не так?». І, якщо я правильно зрозуміла «послання», то я із ним цілком згодна. Одвічна проблема – людське насилля. Це вже не стосується окремої ситуації, це справа жорстокості як одного з первинних людських інстинктів. Адже навіщо розпочинати війну, якщо всі ми від народження приречені на смерть? З іншого боку, бувають ситуації, коли на жорстокість і нерозуміння можна відповідати лише зі зброєю (чи то палицею) в руках.

Таким чином, Сергій Лозниця «грається» зі структурою, з матеріалом, який отримав. Спочатку атмосфера певної «сповільненості» нагадала мені враження від відео з арт-центру Пінчука – десь дивно, в цілому суб’єктивно, а вся суть – в деталях. І до чого дограється автор – його суб’єктивна справа.

Але закінчується фільм, як на мене, вдало. Звучить знакова «Пливе кача по Тисині», але автор ніби не дозволяє відчути горе сповна (в одному зі своїх інтерв’ю Лозниця акцентує відмінність між емоціями й художнім кіно). Історія закінчується неймовірною кількістю квітів і свічок, проте для мене мали значення останні слова фільму, що пролунали на тлі того ж «чорного екрана»: «Герої не вмирають!».