Як я почала розуміти французьку мову

Я сіла в поїзд до Кельна, навпроти мене сів чоловік. І запитав, чи я не говорю французькою. Не знаю, чому - на той момент я була навіть без свого берета. Я відповіла німецькою "Neee". Чоловік спробував спитати, чи їде поїзд до станції Кельн-Вест. І таки не зміг заспокоїтися: він спитав, чи я колись хоч трішки вчила французьку. Ніби щось відчував. Довелося зізнатися, що щось таке було зі мною в школі. Чоловік неабияк зрадів: "Тоді ти говориш французькою!". Його радісна усмішка була яскравішою за рожеві промені сонця, яке саме заходило за обрій. Він говорив мені щось французькою і - я розуміла (і також засвітилась від щастя). Він радісно вигукував: тю компранд! І намагався змусити мене говорити: парлє! парлє! Але я тікала в німецьку, яка для мене лилася, як річечка. Так само, як колись тікала від німецької в англійську. І як колись - від англійської в українську. Чоловік розповів мені, що працює на Deutsche Welle, володіє лише французькою й іспанською, живе 2 роки тут, бо його дружина викладає французьку в Кельнському університеті. Я розповіла, що проходжу практику, їду на концерт у Кельн, влітку виходжу заміж і, швидше за все, хочу йти на PhD (нам разом довелося з'ясувати, що PhD - це як докторантін). І ще я зізналася, що хочу знову вчити французьку, і навіть купила книжку для цього. І що, мабуть, наша зустріч - це знак, що треба йти на мовний курс (в нашому університеті це безкоштовно). Чоловік радісно констатував: Oui! і вийшов на своїй станції. Якщо я вже дала слово французу, доведеться йти на курс. Але яким чудовим є цей досвід, коли в поїзді зустрічаються українка й француз, говорять німецькою й французькою - і розуміють одне одного