Петро Порошенко в світі німецьких газет (Франкфуртський книжковий ярмарок)

У четвер 11-го жовтня я вирішила зазирнути на ярмарок ненадовго. Витратити годину часу на дорогу туди й так само годину на дорогу назад, щоб побути годину-дві, але менше з тим. Об’єктивною причиною для такого тайм-менеджменту було те, що вранці я сходила на зустріч з могилянськими студентами, після чого зустріла знайомого, з яким ми десь півтори години пили каву і патякали, і от цей знайомий повідомив, що ввечері очікується привітання президента університету і вечірка для студентів за обміном, на якій можна зустріти багато цікавих людей і випити безкоштовного шампанського. Багато шампанського.

Але моя допитливість, жага до життя, лібідо, Neugier чи як ще це назвати, завжди породжує в мені бажання побувати всюди. Тим паче, якщо за це не треба платити. Нещодавно я начиталася інтернетів і діагностувала собі «страх щось пропустити» (FOMO – fear of missing out), коли «рве дах» від усвідомлення, що навколо стільки подій і хочеться встигнути всюди (зазвичай це закінчується тим, що я потім тиждень не виходжу з кімнати без нагальної потреби).

Отже, дорогою на ярмарок у поїзді я читала журнал «Der Spiegel: Wissen» про стресс (було цікаво). Мені написала моя колега з кафе. Юлія дізналася, що я їду на ярмарок, і попросила прихопити їй еко-торбу від однієї політично-просвітницької організації «Bundeszentrale für politische Bildung» (насправді це називається Stoffbeutel, про існування слова «еко-торба» я майже забула, бо воно дивне з цим «еко»). На сумці мало бути написано «Hier kommt Politik zum Tragen», «Тут несуть політику». Я погодилася, бо це все виглядало як пожива для моєї допитливості. Знайшла на сайті ярмарку номер потрібного стенду. Зрозуміла, що взагалі було би цікаво пройтися суто «німецькою» залою. Моя подорож отримала якусь мету.

У виставковому центрі я довірилися своїй інтуїції (часто так роблю, щоб не думати забагато) і вказівним стрілочкам. Раптом я опинилася на великому подвір’ї між павільйонів, де було сонячно, продавали морозиво і відпочивали люди. Знайшовши потрібний павільйон, я знову ледь не знепритомніла від кількості книжок і видавництв. Особливість «суто німецького» павільйону: дуже багато медіа (здебільшого газет) мали свої стенди, де різні люди говорили про політику, і крім того, цілий ряд належав усяким релігійним організаціям (католицьким і протестантським).

Потрібний мені стенд опинився в кінці павільйону. Я покружляла й помітила, що сумки лежать за столиком і щоб їх дістати, треба спершу якось вмовити жінку-хранительку (майже Цербера). Тому я так просто й спитала жінку, чи не може вона дати мені торбинку для моєї подруги. Жінка усміхнено погодилася й поклала в торбинку трохи газет. Тоді я спитала, чи не може вона дати ще одну торбинку (для мене). Жінка подивилася на мене з підозрою, але не змогла чинити спротив. Отримавши свою здобич, я розчинилася в натовпі. Завжди з осудом ставилася до людей, які шукають лише вигоду (сумки, ручки, сходити безкоштовно в туалет), але чому б і ні. Часом можна стати на «темний бік». Наступити комусь на ногу в транспорті. Поїсти після опівночі. Взяти еко-торбу. Проексплуатувати капіталізм. Щось таке.

З усіх сторін щось розповідали і часом пропонували. Мені тицьнули газету «Frankfurter Rundschau» і запропонували оформити безкоштовний пробний абонемент (підписку). Але моє східноєвропейське нутро й здобуті знання про суспільство споживання змушували мене думати, що це якийсь обман, тож я пояснила, що люблю купувати газети й журнали сама в магазині.

Потім я приблукала до стенду ще однієї газети «Frankfurter Allgemeine» і раптом подумала: «А чому би, власне, не зіграти в цю гру». Чому б не сказати «так». Хоча моя шефиня Ева якраз часто каже про те, що мені слід навчитися говорити «ні». Потім у цій внутрішній дискусії між моєю застережливістю і моєю цікавістю додався ще один аргумент: «Іро, ти ж зібралася проходити практику в редакції в лютому, що ти взагалі знаєш про журналістику?». А ще на моєму бейджі стояла літера «Р», що означало «Press»/ «Преса». Тому я підійшла до жіночки за стійкою і просто дала їй сказати все. Залишила свою адресу. Почула, що абонемент закінчується автоматично, тобто мені не треба щось писати чи кудись дзвонити (хоча минулого тижня мені телефонували й запитували, чи не хочу я оформити суперабонемент за 50€). Потім жіночка витягла з-під стійки сіру торбу зі салоганом «Thank God it’s Friday»/ «Дякую, Боже, що вже п’ятниця» і запропонувала мені. Я забрала ще один трофей.

Новий досвід викликає легке збудження і сп’яніння, якщо це позитивний досвід. Тому коли біля стійки «Süddeutsche Zeitung» мене стали заманювати желейними ведмежатами, я сказала: «Мені не потрібні ваші зюсігкайтен, я готова оформити підписку». Але ведмежат мені таки із собою дали. І оформили електронну (не паперову) підписку. Між іншим, за враженнями, саме «Süddeutsche Zeitung» я би читала далі. Але там є достатньо статей, які можна читати без підписки. А в мене є купа справ, окрім регулярного читання газет (наприклад, перегляд трешових українських телешоу). Наступного тижня мені стали активно телефонувати з Мюнхена, наприклад, о 8-й ранку, тому я заблокувала той номер. А через 2 тижні, як і домовлялися, безкоштовний абонемент закінчився і я відписалася.

Наступною жертвою моєї цікавості став журнал «Der Spiegel». Мені зробили суперпропозицію 7 випусків за 7€ і я погодилася. Потім хлопці, яких я чомусь сприйняла за турків (так само, як мене люди автоматично сприймають за росіянку), почали питати мене про життя, чим я займаюся, на кого вчуся, звідки приїхала. Як виявилося, хлопці походили не з Туреччини (можливо, це був Оман), але виросли в Німеччині й навчаються в Гамбурзі. Я запитала в них: «Що ви тут робите?». Вони відповіли: «Просто працюємо на стенді, студентам треба якось заробляти на життя». Я погодилася й зрозуміла, що вони просто працюють на ярмарках, не маючи специфічної любові до журналу «Шпіґель». Хлопці сказали, що я дуже добре говорю по-німецьки. Я подякувала і пішла далі, майже як той Колобок із казки (але він був невдячним, наскільки я пам’ятаю). Цей абонемент мені теж треба було не забути скасувати, тож нещодавно я шукала в Інтернеті приклад письмового скасування підписки. Моєю останньою жертвою став журнал «Geo». Більше в мене не було сил.

Я далі блукала стендами й раптово зупинилася. Я не могла повірити своїм очам. На мене дивився Петро Порошенко. Тобто не справжній, а на плакаті. Зате справжній високий статний чоловік із довгим волоссям помітив мою зацікавленість і запитав англійською: «Чому Ви зупинилися?». На що я відповіла: «Просто я з України». Чоловік дуже зрадів і вже російською сказав: «Тоді Ви говорите українською, можете поспілкуватися з моєю колегою, вона теж з України». І до мене підійшла висока ділова білявка років 20-ти, почала розповідати про цю книжку «Петро п’ятий», що один з колишніх співробітників Порошенка Олександр Онищенко має секретні аудіозаписи і тепер хоче їх оприлюднити в Європі, це буде скандал. Мені здалося, що історію з президентом і записами я вже десь чула. Книжку видали якимось «кустарним» способом, даних про видавництво я не знайшла. Мені почали вішати макарони на вуха і я навіть не знала, як реагувати. Мимохіть я подумала: «Чому? Чому саме скандали довкола Порошенка? Тобто люди бачитимуть Україну як якусь Дічляндію, бо одній книжці присвячено цілий стенд». Як може бути так, що з України один стенд має вся країна, один стенд видавництво «Смолоскип», а тут раптом стенд під одну книжку, ще й перекладену різними мовами? Хто дав на це гроші? І дозвіл.  

Потім дівчина, яка назвалася Маргаритою, запропонувала сфотографуватися. Біля неї я виглядала комічно. Я вирішила, що як фотографуватися, то й на мій телефон. Маргарита попросила відмитити її на фото на Фейсбуці, і я знайшла її сторінку під ім’ям Маргарита Овчаренко. Потім я подумала, що якщо Маргарита прочитає мої враження від усього цього, то буде зла. Потім мені повідомили, що наше фото буде на сайті «Страна.юа», і я вже уявила, як хтось з моїх знайомих бачить це фото і звинувачує мене в антипрезидентській діяльності й тероризмі.

Маргарита спитала мене, чим я займаюся в Німеччині. Я відповіла, що вчуся на славіста. Маргарита сказала чоловіку з довгим волоссям, що ми колеги. Чоловік активізувався й почав розповідати про його навчання на славістиці в Німеччині, про доленьку-долю, роботу журналістом і тиск з боку редакції, через який він усе покинув і зайнявся, власне, тим, чим зараз займається. Чоловік знайшов у мені ту людину, якій можна розповісти історію свого життя. Насправді кожен має безліч неймовірних історії, які хоче розповісти, треба просто дати людині говорити. Чоловік усе розповідав, а я задумалася про своє: і справді, чи варто мені йти в журналістику? Я маю практику в лютому. Та чи справді це моє? Але я відігнала від себе екзистенційні питання й зрозуміла, що час тікати, бо й справді мій час – це мій капітал. На допомогу мені прийшов якийсь перуанець, який володів російською і впізнав Порошенка. Вся увага перекочувала на нову жертву. Я втекла.  

Я зазирнула на український стенд, щоб привітатися, зібрала свої трофеї (сумки й газети) й зібралася їхати пити шампанське. Мені зателефонував знайомий, з яким ми майже не спілкуємося, бо йому було нудно і він хотів приїхати до мене в Гіссен. Один мій друг-італієць каже: «Іріна, чому, коли їм нудно, вони всі звертаються до тебе?». Не знаю. Я покликала ще одного знайомого. Приїхала додому, залишила речі, пішла пити шампанське. Мої друзі випили вже десь по 5 келихів. Десь після 3-го келиха я говорила зі знайомими-українцями і раптово заплуталася в словах. Коли в повсякденні спілкуєшся 4-ма мовами, часом не можеш нормально висловитися жодною з них. Знайомий пожартував: «Іро, який ти вже келих п’єш?». На що я відповіла: «Я просто втомилася. Я дуже втомилася». І це було правдою, бо «страх щось пропустити» не залишає без наслідків.