Початок кінця

Був перший день останнього триму бакалаврату (чи балаклаврату). Вітаю, брати і сестри, кінець уже близько!
Перший день мав початися Лучихою. Як сказала моя сусідка, краще взагалі не йти, ніж так починати.
Особисто для мене страшною травмою є вставання на другу пару. Я 20 хвилин на морозі чекала маршрутку. Потім водій намагався об'їхати затори через ринок, ганяв тротуаром, але фатум не здолати, тому довелося змиритися і стояти в заторі.
Я вже думала спокійно не йти на знайомство з Лучихою, але знову фатум і цікавість перемогли.
Лучиха виявилася дуже впевненою і мало не епатажною женщиною, яка намагалася нам довести, що лінгвістика - вартісна наука (саме час про це дізнатися на 4-му курсі). Лучиха показувала презентацію з картінками і видавала смачнющі цитати. І я відчула, що навкруги відбувається якесь дійство, сказати б, якесь фрік-шоу. Весь світ - театр, кабаре і тд і тп. І мені стало веселіше, я записувала деякі цитати:
1) про лінгвістику: "Адже це одна з... не найдавніших професій, хе-хе, а найдавніших дисциплін";
2) про персональну боль кафедри слов'янського мовознавства: "Ви всі тут закохані в літературу, ми це вже порахували на 2х кафедрах, і знаєте, що були казки, різні міфи... люди із деревом розмовляли, з травичкою...";
3) про те, що Бог створив мовознавство: "Що з Вавилону дійшло? Нічого не дійшло, Бог його зруйнував".

А потім скасували англійську і польську, і я радісно побігла туди, де можна не рухатися (до свого ліжка).

Мої плани на майбутнє:
1) Жити в житті, де не треба вставати о 8-й ранку.
2) Змусити когось побудувати таку транспортну систему, як у "Футурамі".

Коли минуле приходить у гості

Мені завжди ніяково, коли я зустрічаю людей з минулого. Особливо людей з мого міста. Особливо тут, у Києві. Особливо на роботі.

Першою реакцією цих людей завжди буде «Ваааау!»,  другою: «Як ти тут опинилася?».

Іноді мені й справді приємно побачити когось зі знайомих, ніби переконатися, що вони живі-здорові, дійшли якимось чином до сучасного мистецтва. Але буває, що я геть не розумію, навіщо нам про щось говорити. Адже час зробив з нас різних людей, між нами більше немає нічого спільного.

Якісь норми пристойної поведінки починають тиснути на мене, і тоді я відчуваю цю присутність Великого Іншого, необхідність бути привітною, цікавою, уважною, розповідати дурнуваті історії.

В суботу я мала зміну 9 годин. Я стояла в залі Карлоса Мотти, чекала, поки мене змінять на обід. Подумки я вже йшла в «Пузату Хату» і їла борщ. Раптом мої думки урвав погляд, який прослизнув і застряг, вчепився в мене. Я майже впустила цю картинку, це обличчя. І все би минуло повз. Але цей погляд змусив мене гарячково пригадувати, хто ця дівчина, яку я бачу на сходах.

Поки я пригадувала, дівчина рушила до мене з вигуком «Вааау, це ти!». Так, це я. А от із ідентифікацією дівчини було складніше.

Я невпевнено пригадала, що це та дівчинка, з якою ми були в «Артеці» після мого дев’ятого класу. Ми здружилися, в нас були гарні стосунки, ми навіть про щось переписувалися пізніше. Але я не пам’ятаю, в чому була суть.

Пам’ятаю лише, що ця дівчинка хотіла стати моделлю і орієнтувалася на мене як на людину, яка вступатиме до університету на рік раніше.

«Як ти тут опинилася?» - спитала мене вона так, ніби я працюю в редакції журналу «Сад і город». «Як ти тут працюєш?», «Тобі тут подобається? Ну да, якщо вже ти тут працюєш».

Як виявилося, Оксана, ця дівчина, таки теж вступила до Києва, зараз вчиться на філософії в Шевченка (червоний корпус, так-так).

Мила дівчинка стала мадемуазель у шубі, із цікавими жестами. Голос її став якимось низьким, і чомусь я подумала, що Оксана багато курить.

«Таке враження, що ти стала ще нижчою на зріст», - останнім часом мені це самій здається.

Оксана спитала: «Що тут взагалі у вас?». І я їй щось розповіла про проекти Карлоса Мотти, який досліджує проблеми сексуальних меншин. Потім розповідала про мою «кризу четвертого курсу», щось про гуманітаристику, щось про Могилянку. Що взагалі можна від мене почути? Я вже не така веселуха, як у свої чотирнадцять. І я думала, як же ми розійдемося, два атоми у цьому атомізованому суспільстві.

На щастя, Оксана виявила повагу до мого обіду, бо і сама поспішала на зустріч із однокласниками. Ніхто не просив телефонів і нічого не обіцяв, усе було чесно. Ми побажали одне одному всього доброго, і я пішла їсти свій борщ.