Давай, пролетар, кінчай роботу

Йшла я десь біля запорізького автовокзалу і побачила чоловіка (ота чорна пляма на фотці), який сидить на парапеті з пляшкою пива в руці й насолоджується непоганим таким краєвидом. Гарне закінчення робочого дня. Гарне закінчення робочого тижня.

Антиестетика "Невидимих монстрів" Чака Палагнюка

Стиль Чака Палагнюка подекуди вражає: письменник вдається до відвертих описів явищ і процесів, пов’язаних з фізіологією. Крім того, роман налічує декілька «сталих» образів, котрі повторюються від розділу до розділу. Одним із таких яскравих і відразливих, фізіологічних образів є «обличчя, яке з’їли птахи». В одному з уривків автор навіть дуже детально описує, як птахи взяли маленькі кісточки щелепи, щоб розбити їх об скелі і висмоктати спинний мозок.

Вочевидь, Палагнюк вдається до таких сміливих описів не лише в «Невидимих монстрах», це складова його стилю, яка змушує читача біліти й червоніти від ніяковості й водночас захоплюватися текстом. Колись я прочитала невеликий за обсягом твір «Кишки» й отримала психологічну травму. Я казала собі: «Навіщо я його прочитала?». З іншого боку, «травмування читача» іноді дуже корисне, адже з-поміж усіх прочитаних мною книжок я досі чітко пам’ятаю травматичні «Кишки» Палагнюка і, наприклад, «Сестро, сестро» Забужко.

Як на мене, творчість Чака Палагнюка можна розглядати за темою «естетики огидного». З одного боку, всі ці фізичні каліцтва, описи сексуальних збочень відштовхують, а з другого, навпаки притягують, адже людину завжди цікавить щось, що виходить за межі норми, щось, чого вона не може пояснити.

Також під час читання «Невидимих монстрів» виникають певні асоціації зі «Страхом і ненавистю»Томпсона, та й взагалі з багатьма творами американської великої прози, авторів яких цікавить тема занепаду «американської мрії».

Лише якщо персонажі Томпсона перебувають у пошуках американської мрії, то оповідачка «Неведимих монстрів» вже стала втіленням цієї мрії й намагається втекти. На прикладі цих двох романів бачимо, що американська мрія незмінно пов’язана з відразою й розчаруванням. Персонажі Томпсона й Палагнюка вдаються до зловживання наркотиками – способу втекти від «болю бути людиною».

Цікавою складовою стилю Чака Палагнюка є також оповідь. По-перше, ми знаємо, що автор – чоловік, а роман написаний від імені жінки. По-друге, ця жінка одразу попереджає, що ніякої чіткої хронології оповіді не буде, вона переносить нас у різні моменти, які сама обирає, тому читачеві лишається покластися на оповідача й іти за ним. Такий стиль оповіді нагадав мені «шизофренічний стиль» «Бойні № 5» Курта Воннеґута. Автор від початку знає все, що відбулося, а ми бачимо лише результат і мусимо чекати, коли все проясниться.

Наприкінці всі «ниточки» сходяться докупи, всі «наскрізні деталі» знаходять своє пояснення й ми дізнаємося, що стільки уваги рукам Бренді приділено тому, що колись вони були чоловічими. Але головне – ми дізнаємося, що птахи з’їли обличчя оповідачки внаслідок обдуманого вчинку самої  оповідачки. Якщо на початку ми можемо поспівчувати молодій жінці, яка втратила свою красу, свій статус втілення американської мрії, то наприкінці ми розуміємо, що призвело до втечі від краси до «антиестетики». Можливо, й стиль Палагнюка такий насичений антиестетикою задля того, щоб розбавити солодкавість світу глянцю, адже реальність буває справді відразливою.

Хай там як, ідея втечі від фальшивої краси, від «американської мрії» не видається мені суто американською. Соціальні ролі ідеальних батьків/дітей/керівників/підлеглих і т.д. чинять психологічний тиск. Мабуть, стрес відомий багатьом успішним людям, які стають втіленням будь-якої мрії й беруть на себе велику відповідальність за інших людей. Подивитися лише, як стрімко сивіють президенти, побувши на своєму посту.

Іноді, коли я зовсім втомлююся, в мене також виникає почуття, схоже на те, яке було в оповідачки«Невидимих монстрів». Мені здається, що я могла би кинути цю Могилянку, цей музей, поїхати в тихе місце, звити сімейне гніздо, працювати на нескладній, не дуже стресовій, стабільній роботі, водити дітей в садочок, доглядати кота і вирощувати город. Звичайно, коли я відпочину, мені знов стає нудно, але іноді так і хочеться зацитувати Сергія Жадана:

Кину усе, що виніс,

Перепродам свій бізнес,

Вийду на берег Дунаю,

         Там і сконаю.

Гантер С. Томпсон «Страх і ненависть в Лас-Вегасі: дика подорож до серця американської мрії»

I was a teenage anarchist

The revolution was a lie

“Against Me! – I Was A Teenage Anarchist”

Перш ніж ознайомитися з текстом Гантера С. Томпсона, я декілька разів подивилася екранізацію «Страху і ненависті», так би мовити, пройшла шлях від інтерпретації до першоджерела. Як на мене, фільм вхоплює суть роману й після другого-третього перегляду можна зрозуміти, яку сумну істину вкладає у свій текст Гантер С. Томпсон.

 Спершу голова йде обертом від списку перерахованих Раулем Дюком наркотиків і всього того «наркотичного трешу», що супроводжує подорож персонажів. Але коли опіумний туман розсіюється, починаєш звертати увагу на деякі деталі. Наприклад, ця гонка «Мінт 400». В мене взагалі виникли сумніви щодо реальності чи принаймні важливості цих мотоперегонів.

Ще на початку Рауль Дюк каже, що вони з Ґонзо прямують в Лас-Вегас у пошуках американської мрії. Як на мене, кульмінацією цих пошуків стає сцена в «Цирку-Цирку». Під дією ефіру Ґонзо починає відчувати Страх, Рауль говорить про те, що казино «Цирк-Цирк», де будь-який наркоман має можливість з’явитися на великому екрані в центрі Лас-Вегаса всього за 99 центів, і є головним нервом американської мрії. Тобто чим ближче герої до втілення американської мрії, тим сильніше почуття страху, ненависті, відрази.

Також парадоксальним є ставлення різних людей, що уособлюють американське суспільство, до Дюка та Ґонзо. Шокує те, що ніхто не намагається зупинити двох наркоманів, які поводять себе аж занадто підозріло. Всі ці співробітники готелів і поліцейські виявляються не менш дивакуватими. Атмосфера вседозволеності нагадує вседозволеність українських 90-х.  Суспільство ніби спеціально створює всі умови для того, щоб людина могла знищувати себе й платити за це гроші, як у казино «Цирк-Цирк». Іронічну усмішку викликає попередження про заборону зберігання марихуани в Неваді («зберігання – 20 років, продаж – довічне ув’язнення»). Гантер С. Томпсон не зображує суспільство явно, як окремого активного негативного персонажа, проте соціальна критика роману видається цілком можливою.

Окреме враження – це прийом Томпсона, де відбувається певне «саморозкриття», коли Рауль Дюк одержує листа на ім’я Гантера С. Томпсона. Такий прийом характерний для постмодерного «загравання з читачем». Але зважаючи на те, що до готелю Рауль Дюк селився під вигаданим іменем, взагалі виникає запитання, хто ж тоді головний герой, чи не сам Томпсон?

Наприкінці роману стає зрозумілим, як Рауль Дюк і Ґонзо скотилися до такої важкої наркоманії. Ці люди дорослішали в часи панування вільної любові й доступних наркотиків, віри в мир і втечі від реальності. Розквіт руху хіпі минув, а ці двоє вже немолодих чоловіків досі тікають від реальності, від поразки власних мрій та ідеалів. Це нагадало мені фільм «Панк із Солт-Лейк-Сіті» й роман «Останні дні панку в «Гельсінкі»» Ярослава Рудіша, де так само описане дорослішання й розчарування в ідеях панк-руху. Мимоволі складається враження, що будь-яка ідея не встоїть проти реальності, будь-який рух приречений на поразку, будь-який спалах повинен згаснути.

Наприкінці стає зрозумілим епіграф до книжки: «Той, хто стає звіром, позбавляється болю бути людиною». Увесь цей «наркотичний треш» і подорож до серця американської мрії є засобами втечі від депресивної правди життя, від власної неспроможності прийняти життя таким, як воно є, із «всесвітньою тугою» й екзистенційним відчаєм.