Про що пишуть чоловіки й жінки (за Фрейдом)

Я просто залишу це тут, щоб не забути.
Десь на початку вересня я купила "Вступ до психоаналізу" Зігмунда Фрейда (чи Фройда, як кому ближче). Це не перше моє знайомство з легендарним сивим бородатим дядьком із сигарою. Не перше, а друге з половиною.
Зізнаюся, що психоаналіз видається мені дуже привабливим і навіть спокусливим. Але, як би не хотілося списати всі особливості людської природи на біологічні інстинкти, людина все одно лишається чимось ірраціональним і подекуди абсурдним (особливо коли справа доходить до любовних переживань).
Тим не менш, у розділі про сни (кінець п'ятої лекції) мені трапився уривок, що стосується процесу творчості. Зважаючи на те, що філолог - моя спеціальність, я просто не можу не спокуситися на пояснення того, звідки письменники беруть свої історії.
Пан Фрейд пише про так звані "сни наяву", іншими словами - фантазії, марення, що виникають в людини, коли вона зовсім не спить. Навіть людям, котрі не читали праць із психоаналізу, одразу стане  зрозуміло, що корінь слід шукати в інстинктові продовження роду. Тому це не так захопливо.
А справді захопливим (принаймні для мене) є своєрідний розподіл між жінками й чоловіками. Як виявилося, чоловіки знаходять вдоволення в честолюбстві, а жінок З. Фрейд обмежив любовними справами. Але, зрештою, й честолюбство чоловіків зумовлене еротичними мотивами.
І от усі ці сублімовані фантазії стають джерелом для творчості письменника. Я для себе сформувала таку точку зору, що чоловічі сюжети дійсно тяжіють до певної універсалізації, зосередженості на насущних проблемах (але й не забуваючи про даму серця), а жіночі сюжети асоціюються в мене з особистими любовними переживаннями, відданістю одному принцові або наскрізною ненавистю до одного мудака (хоча й не завжди це працює). 
Коментар свідчить, що творчий процес З. Фрейд досліджував в таких працях, як "Поет і фантазування" й "Істеричні фантазії та їхній стосунок до бісексуальності". Остання мене заінтригувала (це ж комбо: поети, істерички й бісексуали). Занесу її в довгий список книжок для прочитання на дозвіллі.
І ще одне. То невже фраза "поет списався" криє в собі відхід письменника від фантазій? Чи тут причина в сексуальній дисфункції? І "списуються" саме так? І через що? На думку спадають лише слова С. Жадана із пісні "Мудаки" ("Зброя пролетаріату): "Мудаками стають старі письменники і молоді політики". Але це вже зовсім інша історія...
А ось, власне, цитата:

Эти сны наяву появляются в возрасте, предшествующем половой зрелости, часто уже в позднем детстве, сохраняются в годы зрелости, затем от них либо отказываются, либо они остаются до престарелого возраста. Содержание этих фантазий обусловлено вполне ясной мотивацией. Это сцены и происшествия, в которых находят свое удовлетворение эгоистические, честолюбивые и властолюбивые потребности или эротические желания личности. У молодых мужчин обычно преобладают честолюбивые фантазии, у женщин, честолюбие которых ограничивается любовными успехами, — эротические. Но довольно часто и у мужчин обнаруживается эротическая подкладка; все геройские поступки и успехи должны способствовать восхищению и благосклонности женщин. Впрочем, сны наяву очень разнообразны, и их судьба различна. Каждый из них через короткое время или обрывается и заменяется новым, или они сохраняются, сплетаются в длинные истории и приспосабливаются к изменяющимся жизненным обстоятельствам. Они идут, так сказать, в ногу со временем и получают «печать времени» под влиянием новой ситуации. Они являются сырым материалом для поэтического творчества, потому что из снов наяву поэт создает путем преобразований, переделок и исключений ситуации, которые он использует в своих новеллах, романах, пьесах. Но героем снов наяву всегда является сама фантазирующая личность или непосредственно, или в какой либо очевидной идентификации с другим лицом.

Львів для чайників або Надії й розчарування "Форуму видавців"

Чомусь мені на думку спало таке запитання: звідки починається подорож? З моменту, коли виникає ідея, чи коли отримуєш квитки, чи коли рушаєш з перону вздовж колії, чи коли ступаєш на асфальт іншого міста? З курки чи з яйця? З матерії чи з духу?

Зрештою, ще влітку логічний ряд Ростислав Семків – «Центр літературної освіти» – «Форум видавців» породив у моїй уяві маленьку мету (яка в сукупності з іншими маленькими «метами» творить сенс життя). Я знайшла собі гарну компанію і після певних переосмислень ми з Леною вирішили поїхати на один день (субота, 13-те) до Львова на «Форум видавців». І перед самим від’їздом в «Сільпо» (де я купувала воду й «Марію» в дорогу) мені трапився милий чек із передбаченням про те, що пригоди починаються. Так склалося, що я люблю ці передбачення, бо вони або хороші, або незрозумілі. Але це вже зовсім інша історія.

Отже, багато годин в поїзді, коростишенська вчителька, яка сприйняла нас за першокурсниць, чай, «Марія» і о пів на п’яту ранку ми на залізничному вокзалі Львова. До речі, цього року нас дуже часто чомусь сприймають за першокурсниць.

«Гугл» сказав, що перший львівський трамвай виїжджає о шостій, тому ми не стали на нього чекати. Як виявилося, Львів о п’ятій ранку поводить себе доволі містично. Щойно ми вирушили, згасли всі ліхтарі (різко), до хлопця й дівчини біля вокзалу причепилася якась навіжена стара, а пройшовши хвилин 10, ми помітили червоне сяйво костелу св. Ольги та Єлизавети. І мені стало цікаво, що станеться із цим містом, коли з’явиться перший трамвай і вулиці заповняться людськими створіннями.

Коли ми були вже десь неподалік проспекту Свободи, людей ставало більше, вони збиралися групками обіч колії. За декілька хвилин прогримів трамвай. «Гугл» таки не збрехав.

Світанок застав нас десь біля МакДональдсу. Ми мали час до 10-ї години, тож вирішили поблукати вулицями, пофотографувати  котів і собак-суїцидників, зазирнути до «Кав'ярні-копальні» й «Львівської майстерні шоколаду».

Окрема історія склалася із магазинами «АлкоСвіт». Один із них визирнув із передсвітанкової пітьми, інший знайшовся в центрі, а ввечері виявилося, що продуктові зачиняються раніше, ніж «АлкоСвіт». Напевне, це все через туристів.

Але на екскурсію в Алкосвіт можна сходити будь-де, а до Львова ми приїхали за мистецтвом. Перше моє враження – це постери-ілюстрації, присвячені відомим українським письменникам. Такий формат мені надзвичайно сподобався ще навесні на «Книжковому арсеналі», але про саме українських письменників я такого не бачила. На відміну від «Арсеналу», «Форум видавців» виходить за межі певного простору, він охоплює мало не все місто. Це цікаво.

Нарешті ми прийшли на перший захід нашої «форумної програми». То була презентація антології«Ода до радості» і там мав бути Сергій Жадан. Сергій не прийшов і я відчула першу підозру.

Після презентації ми подалися в осередок форуму – на книжковий ярмарок. Там я зустрілася з волонтеркою «Форуму видавців», моєю однокласницею і просто сонячною людиною – Даною.

Важко було щось знайти серед безлічі яток на плацу й у палаці, серед безлічі людей і книжок. До речі, найбільшою густина людей на квадратний міліметр була в кав’ярні «Mеridian Czernowitz», які чомусь не представили своє видавництво на стендах. Звідси й почалися мої проблеми.

На форум я їхала не просто так, а за «Мерцем у бункері» М. Поллака й альбомом «Бийся за неї» Жадана й «Собак у космосі». Альбом видали «Mеridian Czernowitz», це я знала точно, а от Поллак також асоціювався із цим видавництвом у зв’язку зі складною схемою планування «Книжкового арсеналу» й географією Чернівців, у яких я ніколи не бувала й до яких, підозрюю, в мене вже сформувалася підсвідома неприязнь.

Мені було сумно, але я не здалася. Після довгих кружлянь довелося залишити мою компаньйонку на цокольному поверсі. Нарешті вдалося визначити видавництво «Мерця в бункері» й відстежити потрібний стенд. На тому стенді був і альбом Жадана, але мій внутрішній єврей не дав його купити.

Результати моїх кружлянь: я маю романи К. Чапека «Війна з саламандрами» й М. Поллака «Мрець у бункері» (до речі, підозріло схожої тематики), а також останній випуск журналу «ШО». Ще один результат полягає в сумному висновку: на форумі повно масової літератури, хоч і україномовної. На «Книжковому арсеналі» гарні видавництва типу «Темпори» чи «Смолоскипа», чи навіть «КМАкадемія» якось не зливалися з детективами й самовчителями з народної медицини.

Зрештою, ми продовжили свої блукання вже в «Кав’ярні-копальні», де набрали листівок і були культурно вражені керамічною чашкою із фалосом на ручці.

Ми мали час до 16-ї години. Вуличні музики розважали туристів на площі Ринок, люди масово одружувалися, а ми обрали собі чудове місце напроти пам’ятника Никифорові біля неймовірної церкви Cвятої Євхаристії.

Нарешті ми рушили в «Кав’ярню Леваковського», де мала відбутися дискусія «Між шароварами й меншовартістю» за участю нашого викладача Сергія Семеновича Іванюка. Сергій Семенович не прийшов, а дискусія настільки нас обурила, що ми змушені були тікати з центру в сторону собору Св. Юра, обговорюючи трагічність сучасної української літератури. Як виявилося в понеділок, Сергій Семенович не прийшов тому, що організатори не узгодили з ним це питання. Та й навряд чи він взяв у такому участь.

Отже, ми опинилися в соборі Св. Юра. Після довгих вагань щодо того, чи можна нам всередину, ми все-таки зайшли. Йшла служба, як нам сказали, заутреня. Ми стояли й відновлювали свої кармічні діри й гармонійні ями.

Постоявши так деякий час, ми рушили на вокзал. Настрій змінювався, бо втома брала своє. Зателефонувала Дана й сказала, що їде нас провести. Як виявилося, вона їхала з іншого кінця міста. І її взяли в полон суботні затори.

Коли ми вже зайшли в поїзд і до відправлення залишалося 15 хвилин, Дана таки прибігла. Ми встигли обійнятися, а ще мені дісталася підписана листівка, яка дала зрозуміти, що в цьому місті я маю хоча б одного чудового друга, і це щастя. Тоді мій настрій підскочив. Наш поїзд рушив.

Ще на пероні Дана встигла розповісти, що цього року на «Форумі видавців» просто погані організатори. І я дуже в це вірю.

Зрештою, всі продукти чиєїсь інтелектуальної діяльності втрачають свій пафос, коли є ті, хто долає з тобою кілометри, зустрічає з тобою світанки і мчить до тебе через усе місто. Я дякую Лені й Дані. Мир.

Презентація антології "Ода до радості": плакати чи сміятися?

Нашим першим пунктом призначення в межах «Форуму видавців» стала кав’ярня «Coffeeshop Company», де мала відбутися презентація антології «Ода до радості». Ніде правди діти, я йшла туди виключно заради Сергія Жадана, бо імена інших авторів для мене – це набори букв, що трапляються на книжкових полицях. А «Книжковий клуб» один мій друг взагалі вважає сектою.

І от ми зібралися в цій затишній (але й тіснуватій) кав’ярні. Сходами піднялися люди й зайняли свої місця на «почесних диванах». Сергія Жадана серед них не було. Одна з жінок, Галина Вдовиченко (яка укладала збірку й модерувала презентацію), сказала, що Жадан може заскочити на 15 хвилин, бо того дня він збирався в Тернопіль разом із «Собаками в космосі». І я зрозуміла, що це безповоротно.

Власне, щодо самої презентації. Галина Вдовиченко почала з першопричин – чому в часи війни письменники беруться жартувати. Вона згадала рядки з поезії того самого Жадана («Пливи, рибо, пливи») й сказала таке (що можна означити, як головний аргумент): «Радість треба зберегти, коли тобі погано».

Далі кожен із письменників (а їх було шість разом із Галиною Вдовиченко) виголошував свою точку зору щодо «Оди до радості».

Першим був Євген Положій із Сум. До речі, антологію укладали так, щоб кожен письменник представляв окремий регіон України: Херсонщину, Харківщину, Сумщину, Львівщину, Київщину і т.д. (не знаю лише, чи були там луганські й донецькі письменники). Тож Євген Положій говорив про те, що сьогодні «кожен вимірює, як він має поводитись», що життя в Києві не таке, як у Сумах чи на Донеччині. Власне, для багатьох людей зараз є проблемою, як їм поводитися, як реагувати. Письменник зазначив, що ті, хто перебуває на передовій, не хотіли б, щоб мирне населення жило в страху й траурі. «Треба зберігати позитивні моменти», – сказав Є. Положій. – «І ця книжка є дуже вчасною». Зрештою, й далі народжуються діти, відкриваються цехи дитячого харчування. Життя далі крутить свою рулетку.

Ларисі Денисенко було важко говорити, бо за час війни вона втратила чотирьох друзів і улюбленого пса. Тож, щоб не давати волю сльозам, письменниця просила лише берегти живих і бути ближчими сьогодні.

Макс Кідрук був єдиним, хто переказав сюжет свого оповідання. Сюжет веселий (і я сміялася), заснований на історії горе-льотчика Ларі Волтерса, а в центрі постає ідея про те, що «людина просто не може всидіти на місці». Але чи є така історія саме тим, чого потребує конкретна ситуація в Україні? Перед тим, як говорити про сюжет, Макс Кідрук наголосив на тому, що письменникам дуже важко сприймати останні події, що «не пишеться», що важко абстрагуватися. Особисто я не розумію, навіщо їм абстрагуватися (адже вони письменники, їхня робота – щось із цим робити). Кідрук жалівся, що «треба продовжувати жити нормальним життям» і що вантажник із розбитим серцем може забути про свою печаль за фізичною працею, а письменник нікуди від цього не дінеться. Не знаю, чи не буде в Макса проблем із комуною вантажників, але напрошується висновок: боїшся страждань – іди розвантажуй вагони.

Сашко Гаврош сказав, що постійні думки про війну можуть звести з розуму, тому «Ода до радості» має терапевтичний ефект. Він провів паралель зі львівськими театрами, котрі працювали під час війни, а я згадала польські газети із «Танґо смерті», які до останнього писали, що війни з Німеччиною не буде. Звичайно, є в цьому якийсь терапевтичний ефект. Але як довго можна закривати очі/вуха й до чого це призведе?

Галина Вдовиченко розповіла про 90-річну бабусю, яка вміла відчути красу в запахові скошених кульбабок. Це надихає бути оптимістами.

Володимир Лис сказав, що українці зараз мають робити те, що вони вміють (мабуть, це ж стосується й письменників?). Пан Володимир розповідав довгу історію про НАТО (осине гніздо імперіалізму) й дітей, Єльцина й з’їзд європейських монархів у Луцьку. Також письменник вдало зацитував рядки з вірша власної дружини Наталі Гуменюк (яка на презентації сиділа на стільчику поруч із чоловіком): «Музи повинні говорити, щоб замовкли гармати».

Звичайно, кожен потребує безпечного місця, де можна сховатися й пересидіти. Але поки ти ховатимешся, хтось прийде й спалить твої книжки, як і твою надію й свободу.

І як би не боялися деякі письменники (письменники теж люди), як би не переконували самих себе, що треба жити «нормально», вони мусять щось із цим робити. Як сказав Мартін Поллак у своєму квітневому інтерв’ю журналові «ШО», «Війна – це велика тема для літератури» й кожен сам обирає, як із нею працювати. Як впораються із таким завданням вітчизняні письменники – поки що невідомо.

Особисто я зараз точно не читатиму «Оду до радості», бо мій вибір впав на книжки того ж М. Поллака й К. Чапека, в яких проаналізовані причини зародження людської жорстокості й, зокрема, німецького фашистського режиму. На мою думку, щоб якось зарадити проблемі, треба почати з пошуків причин.