"Китай": як зрозуміти парадигматико-синтагматику

То були пари з теорії масової культури, постструктуралізм, постмодернізм, Фредерік Джеймісон і т.д.. Ми розглядали вірш Боба Перельмана «Китай», який розглядав Джеймісон, щоб пояснити «шизофренію» як характерне явище постмодернізму.

Цей вірш сподобався мені, хоч він і дивний, хоч я і не дуже люблю поезію, хоч це і не є «нормальна» поезія. Є в ньому щось, що я зрозуміла не одразу й у чому я сумніваюся досі.

У зв’язку із цим Джеймісон влучно описує вплив музики Джона Кейджа (найвідоміша композиція «4'33''» - 4 хвилини, 33 секунди тиші) на слухача: 

«будь-хто, послухавши музику Джона Кейджа, міг відчути те, що ми щойно описували: фрустрацію й безнадійність – прослуховування одного акорду або ноти, які змінює тиша, настільки довга, що пам'ять не може втримати попередній звук, мовчання, приречене на забуття новим дивним сонорним комплексом, який і сам через мить зникає».

Тому раджу спробувати Джона Кейджа наступного разу, як завітає депресія. Із власного досвіду – музика цього виконавця додає прекрасної трансцендентної безнадії й порожнечі.

Але до чого це все. Як на мене (чи радше на Джеймісона), незрозуміла краса перельманівського «Китаю» полягає в тому ж ефекті: образи з’являються окремими спалахами й не встигають зафіксуватися, бо їх буквально «накриває» новими враженнями. На перший погляд, це взагалі може видатися дивним, навіть якимось дискомфортним. Кожне речення – закінчене, наповнене певним сенсом, над яким навіть можна глибоко подумати. Але шикуючись в ряд, ці речення ніби й мають щось спільне, а ніби й страшенно дисонують.

Джеймісон розкриває секрет цього дивного «Китаю». Боб Перельман якось зайшов до канцелярського магазину в Чайна-таун і натрапив на книжку з фотографіями, а вірш «Китай» - це зібрані докупи заголовки до цих фотографій.

І мені відкрилася велика істина, яка повинна була відкритися ще на парах з лексики (але це вже зовсім інша історія). Я зрозуміла синтагматичні й парадигматичні зв’язки. Синтагма – це відрізок, лінія, це легше. Тут синтагма – це «горизонтальний» зв'язок, речення, вишикувані в рядок. А парадигма – це такий собі «вертикальний» зв'язок, те, що було «над» текстом, а саме фотографії, яких ми не бачимо в «Китаї», але які є його дуже важливою складовою (якщо хочеться якось зрозуміти цей вірш). Принаймні так я зрозуміла.

А поки що я залишу це тут, бо «Китай» зачарував мене (особливо оригінальна версія). До наступної депресії.

“China” by Bob Perelman

We live on the third world from the sun. Number three. Nobody tells us what to do.

The people who taught us to count were being very kind.

It’s always time to leave.

If it rains, you either have your umbrella or you don’t.

The wind blows your hat off.

The sun rises also. I’d rather the stars didn’t describe us to each other; I’d rather we do it for ourselves.

Run in front of your shadow.

A sister who points to the sky at least once a decade is a good sister.

The landscape is motorized.

The train takes you where it goes.

Bridges among water.

Folks straggling along vast stretches of concrete, heading into the plane.

Don’t forget what your hat and shoes will look like when you are nowhere to be found.

Even the words floating in air make blue shadows.

If it tastes good we eat it.

The leaves are falling. Point things out.

Pick up the right things.

Hey guess what? What? I’ve learned how to talk. Great.

The person whose head was incomplete burst into tears.

As it fell, what could the doll do? Nothing.

Go to sleep.

You look great in shorts. And the flag looks great too.

Everyone enjoyed the explosions.

Time to wake up.

But better get used to dreams.

«Китай» Боба Перельмана

Ми живемо в третьому від сонця світі. Номер три. Ніхто не розповідає нам, що робити.

Люди, що вчили нас рахувати, були дуже добрими.

Завжди настає час рушати.

Якщо йде дощ, ти або маєш парасольку, або не маєш її.

Вітер здуває твій капелюх.

Сонце також встає. Я би хотів, щоб зірки не розповідали нам одне про одного. Я би хотів, щоб ми робили це самі.

Біжи поперед своєї тіні.

Сестра, яка вказує на небо хоча б раз на десятиліття, - гарна сестра.

Ландшафт повен моторів.

Потяг везе вас туди, куди їде.

Мости поміж водою.

Люди чимчикують вздовж величезних бетонних смуг, прямуючи до літака.

Не забудь, як виглядатимуть твої капелюх і взуття, коли тебе вже ніде буде шукати.

Навіть слова, що літають у повітрі, відкидають блакитні тіні.

Якщо це смачно, ми це їмо.

Падає листя. Поміть.

Обирай правильне.

Вгадай, що? Що? Я навчився говорити. Чудово.

Особа із недовершеністю на обличчі заливається слізьми.

Падаючи, що може зробити лялька? Нічого.

Йди спати.

Тобі личать шорти. І прапор чудовий.

Всім сподобалися вибухи.

Час прокидатися.

Але краще звикати до снів.

Фестиваль Індії в Цюрупинську

Ми з подругою дитинства вирішили піти на пристань, бо я там давно не була, як не була й у самому Цюрупинську. Вже коли ми підходили, зателефонувала моя мама (яка перед тим пішла в розвідку) й повідомила, що треба йти на пристань, бо там відбувається якась велика тусня – фестиваль Індії.

«Фестиваль Індії в Цюрупинську» - особисто для мене видалося чимось абсурдно-привабливим. Мабуть, таку думку поділяють і мої друзі, адже сама назва міста, де я народилася, – Цюрупинськ завжди викликала в них багато радості (хоча в усі часи це були Олешки із Олешківськими пісками й Олешківською січчю).

Звичайно, я бачила афішу… Навіть пам’ятаю минулорічну таку афішу, під якою ми сиділи після екскурсії нічними клубами Цюрупинська (але це вже зовсім інша історія).

Зрештою, ми таки прийшли на ці «індійські гуляння», і от що ми побачили. По-перше, ми сподівалися зустріти справжніх індусів (бо мали спільного друга-індуса і, мабуть, ледь теплу надію). Насправді ж на фестивалі були лише індуси слов’янського походження, завішані простирадлами й пластмасовою біжутерією, яку вони ще й продавали. Також охочим робили татуювання, наскільки я зрозуміла, хною. Із екзотики були тільки цигани.

Але всі ці люди були настільки життєрадісними й доброзичливими. Вони навіть роздавали безкоштовну їжу (що є остаточною перемогою для будь-якої вечірки)! Ми спочатку боялися брати коричневу масу невідомого походження, але весела музика й дивні танці невправних дівчат нас підбадьорили на спробу. Смак був дивний, але ми залишилися живі й здорові, тому подяка й «харе крішна» вам, милі цюрупинські індуси!

Думаю, мантри ми з подругою пропустили, тому я не почула ніякої «психоделічної» музики для релаксації. Ба більше, після танців на сцену вийшов крішнаїтський рок-гурт з акордеоном, бас-гітарою, соло-гітарою і барабанами. Як мені здалося, якби вони ще прихопили труби, був би справжній індійський «Ляпис Трубецкой». Всі пісні гурту були доволі доступними для звичайного цюрупинського обивателя. Змінювалися лише мотиви, а слова залишалася сталими: «Харе Крішна», «Харе Рама».

Тому ось вам рецепт гарної крішнаїтської пісні: берете будь-який мотив (хоч Сердючку, хоч марш Мендельсона) і за наявності деякої музичної вправності й почуття ритму, просто підставляєте дві прості фрази й співаєте так всю пісню. До речі, дуже зручно, що в словах є рівно по два склади (індуси знали, які слова придумати).

Моя подруга сказала, що ці люди, які роздавали їжу й промені добра, радше схожі на хіпі, адже всі вони мають довгий легкий одяг, туристичні наплічники, засмаглі обличчя,довге волосся й тримаються всі дружньою купою. Можливо. Головне – що вони справді були доволі доброзичливими. До речі, подруга сказала, що вони могли б прийняти мене за свою, адже того дня я, за цікавим збігом, одягнула найдовшу свою спідницю.

Як я довідалася зі своєї невеличкої розвідки, ці люди справді організують общини, визволяють корів шляхом збору коштів і купівлі-продажу, називають одне одного дивними словами матаджа, прабху і т.д. (вибачте, просто не знаю значення), сидять на вегетаріанських пабліках, несуть добро, бо "как-никак, Кали-Юга на дворе" і сподіваються, що 2015-го  "по улицам удивлённого Цюрупинска проедет Сам Господь Джаганнатха на Своей знаменитой колеснице"

Звичайно, реакція на все це в чомусь різна, але однакова в своєму корінні – нерозумінні. Якими політкоректними ми б не були, хтось каже, що таким фестивалям не місце, коли війна в країні, а хтось – що все це «духовна війна» й вибрики Антихриста. Мене навіть зацікавив один коментар, розміщений, мабуть, усюди, де міг вміститися. Та й не личить нам зараз бути політкоректними. 

То які це емоції викликає? Сміх? Страх? Нерозуміння? Презирство? Радість? Зрештою, чи це не уособлення того, як ми намагаємося «опанувати» будь-яку чужу культуру? Різниця лише в тому, що між нами й Індією є більш чітка прірва. Але чи не варто так само сприймати фаст-фуди, італійські ресторани, баварські пивниці, японські суші-бари, відкриті українськими підприємцями, в яких готують, подають і їдять українські кухарі, офіціанти, прибиральники, клієнти? Чи не варто так само сприймати чужу символіку на українських тілах і речах? Чи не варто так само сприймати заяви людей про те, що вони в душі росіяни/чехи/євреї/турки/американці, якщо вони ніколи не були на своїй «духовній батьківщині»? Якщо все це виглядає нормальним, то чому має бути абсурдним фестиваль Індії в Цюрупинську?

Стережіться квітів - екотероризм наступає!

Декілька днів тому я вичитала в «Останніх днях панку в «Гельсінкі»» Ярослава Рудіша таке цікаве слово – екотероризм. От до чого дійшла мода на «еко»: «екоматусі», «екомалюки» , «екохарчі», «екофутболки», «екомашини» і от тепер навіть «екоборотьба».

В романі донька головного героя висловлює свій протест проти «гарних людей» шляхом висаджування квітів під адміністративними будівлями. Звичайно, квітами все не закінчується – її поранено під час спроби пошкодити трубопровід і їй світить в’язниця. Але повертаючись до «квіточок», є над чим подумати. Адже це так гарно і так дивно.

Екотероризм – це такий собі рух за права природи, що виявляється в терористичних (яким би абсурдним тут не здавалося це слово) діях проти безсовісних бюрократів, що паплюжать природу. Не одного активіста ув’язнили за шантажування наукових і фармацевтичних компаній, викрадення піддослідних тварин, розрізання риболовних сітей і навіть замахи на життя людей, одягнених у хутро (стережись, Венеро!). Ці терористи становлять серйозну загрозу, наприклад, Сполученим Штатам Америки, тому на них полює ФБР.   

Звичайно, в типовому українському індустріальному місті (наприклад, Запоріжжі) природа (наприклад, Хортиця) нормально уживається з викидами (наприклад, із «Запоріжсталі»), а клумби під адмінбудівлями (наприклад, облрадою) з’являються не від рук терористів. Хоча, хто знає, може, вже й у нас є якісь екотерористи-підпільники (звідки беруться квіти посеред проспекту?).

Єдине, що спадає на думку, це прекрасні кадри квітів, встромлених у щити «Беркута» за часів Помаранчевої революції. Чи можна вважати це витоками екотероризму в Україні? Адже це шкодить силовим діям.

Наступна ланка асоціацій – Колен із «Шумовиння днів» Віана. Він пішов вирощувати рушниці, щоб заробити на лікування коханої Хлої, але був звільнений через те, що на дулах його рушниць розквітали квіти (а це дефект). Чи можна назвати Бориса Віана екотерористом?

Зрештою, сама ідея «флористичного» протистояння виглядає як щось нове, оригінальне, свіже і зелене. «Це панк!» - як казали герої Рудіша.

До речі, щодо панку. 15-го липня виходить альбом панк-гурту «Rise Against» «The Black Market». І нещодавно (після відкриття в Рудіша) я натрапила на сингл «The Eco-Terrorist In Me» з майбутнього альбому. Власне, тому я і вирішила, що це майже знак (бо знак – це коли натрапляєш на одне слово тричі). Сам сингл мені сподобався – і панковим ритмом, і приємним вокалом, і акуратними підголосками, і розвитком дії, і взагалі.

Тому я чекаю на альбом. А екотерористи не сплять.

То, може, варто спробувати розмалювати Кремль петриківським розписом, засипати дім Путіна мільйоном червоних троянд, дати нашим солдатам у руки лілії, а ополченцям у рушниці засунути гвоздики? І тоді подивимося, що переможе в цій війні: «марнота марнот і ловлення вітру» «людських створінь» чи «первозданна» сила природи з її  всепоглинаючою красою.  

It’s time to party hard!

Літо – час, коли сонце припікає голову й призводить до виникнення неймовірних ідей. Добре, коли ці ідеї втілюються в площині сфери розваг. Погано, коли надмірне перебування на сонці доповнюється зловживанням алкоголем (це може бути шкідливим для вашого здоров’я).  

Літо – час, коли друзі не забивають ваші шафи шубами й пальтами, не мерзнуть на ваших балконах; час найкращих вечірок. Це підтверджують музиканти, котрі щось-таки розуміють у цих справах.

1-го липня вийшов альбом металкор-гурту «Everytime I Die» «From Parts Unknown». Ще раніше з’явився чудовий кліп на пісню «Decayin With The Boys». Звичайно, хлопці розважалися, як могли. Тру металісти додали до хардкорної вечірки трохи «неестетизованих» голих тіл, блювотини й представників сексуальних меншин. Вийшло доволі весело.

Звичайно, можна було б дивитися цей кліп крізь призму фемінізму й помітити приниження й дискримінацію, але навіщо.

Натомість це нагадало мені іншу історію. Зрештою, якщо пошукати, то можна знайти дуже багато таких історій (чомусь я в цьому впевнена, адже про що ще можуть писати музиканти). Я взяла до прикладу кліп на пісню панків «Zebrahead» – «Call Your Friends» з однойменного альбому, що вийшов у липні минулого року. На перший погляд, тема та сама. Але виходить, що панки гуляють «більш естетично». Тут є гарні дівчата (хіба що одна з них резинова), ніхто не блює, всі п’ють і танцюють, музиканти грають на сцені, всі на своїх місцях, всім так само весело.

Тож є різні способи проведення літніх ночей і тут кожен обирає собі сам. Але факт той, що не треба дарма просиджувати своє літо на роботі, наодинці, ну хіба що на пляжі. Тому кличте друзів, запасайтеся пивом (розумно), готуйте швабру, обов’язково вдягайте панамку і приємної вам спеки!