1. Вступ
Феномен колективної пам’яті став об’єктом дослідження кількох поколінь
науковців. Започатковано ці дослідження французьким філософом і соціологом ХХ
ст. М. Альбваксом. Революційною стала його ідея про те, що соціум визначає пам'ять
індивіда. Тобто суспільство створює певні схеми й наративи, які слугують
водночас «джерелом як самих спогадів, так і понять, за допомогою яких вони
формуються» (Гриценко 2017: 12).
Ідеї М. Альбвакса про колективну пам’ять, породили багато критики й
подальших міркувань. Наприклад, німецький археолог та історик релігії й
культури Я. Ассман розвинув теорію, в
основі якої лежить розрізнення між комунікативною й культурною пам’яттю. Перший
тип – це «уявлення про минуле, що формується в процесах повсякденного неформального
спілкування кількох (3-4) поколінь живих членів спільноти» (Гриценко 2017: 13).
Тобто йдеться про «неформальну» пам'ять, яка існує всередині спільноти й не
регламентована офіційними органами влади. Натомість культурна пам'ять
відповідає за збереження тяглості історії багатьох поколінь, за збереження
способу життя й ідентичності. Тобто цей різновид пам’яті має певний «офіційний»
характер і є, по суті, наративом (чи наративами), який передають з покоління в
покоління, хоча описувані події ніхто не може пам’ятати. Головним інструментом збереження
власної цілісності для суспільства є культура пам’яті (Erinnerungskultur), яка «забезпечує можливість відродити спосіб життя (культуру) й
ідентичність спільноти після криз і загроз» (Гриценко 2017: 13).
Таким чином, поруч з офіційними наративами історичної пам’яті, які є
частиною офіційної ідеології тієї чи іншої влади, існує «неформальна» комунікативна
пам'ять поколінь. При розгляді взаємозв’язків між пам’яттю й політичною владою
в центрі уваги опиняється «офіційна», культурна пам'ять зі шляхами її
формування й ретрансляції. Разом з тим, не варто забувати про існування
паралельно безлічі «неофіційних», приватних історій, які забезпечують
множинність інтерпретації певних подій й захищають колективну пам'ять від
нав’язування й авторитарного панування офіційних «великих наративів».
Менше з тим, колективна, чи то культурна, пам'ять незрідка стає об’єктом
зацікавлення політиків. У випадку України йдеться, перш за все, про культурну
пам'ять як об’єкт маніпуляцій й культуру пам’яті як стратегію постулювання
певної ідеології. Від того, кого проголошують героями й ворогами, на яких
історичних епохах концентрують свою увагу, як трактують минуле, які свята й дні
пам’яті встановлюють представники влади, залежить самоідентифікація населення.
Щодо маніпуляцій політиків довкола колективної/ культурної пам’яті й фактичної
неможливості «перемогти» чи «стерти» історію О. Гриценко в своїй монографії
2017 р. «Президенти і пам’ять» цитує французького філософа П. Рікера:
«…минулого не можна просто «забути» й витерти з пам’яті, його можна хіба що
відсунути набік … , щоб потім знову ввести до вжитку, коли це стане потрібним –
наприклад, коли новий політичний лад та його еліти намагаються відновити в
суспільній пам’яті певні події, що їх попередня влада прагнула забути» (2017:
14).
Від часів здобуття незалежності Україна перебуває в постійному конфлікті
стосовно власного минулого. Крім того, існує конфлікт між цінностями «Заходу»,
який символізують країни Європи та США, і «Сходом», втіленим Росією та іншими
пострадянськими країнами. Уявний кордон пролягає між територіями колишньої
Російської імперії й Габсбурзької імперії чи то Польщі і проявляє себе досі в
суперечках українців довкола власного минулого. Як показує досвід, історія може
стати інструментом для маніпуляцій і розпалювання ворожнечі в країні стосовно
мови спілкування, цінностей, «героїв» і «ворогів», «правильного» й «хибного».
Зважаючи на те, що довгий час країни, які входили до СРСР, не мали доступу до
свого «справжнього» минулого і його потрактування, отримання такої можливості в
1990-х викликало неоднозначні процеси.
Україну дослідники називають «пограниччям» (Т. Журженко, А. Портнов, М.
Рябчук), тобто теритерією, на якій зіштовхуються різні культури. Саме
зіштовхуються, а не зустрічаються, адже йдеться про наростання суперечностей і
боротьбу за панування тієї чи іншої версії історії. Серйозність конфлікту
цінностей довели новітні події: Революція Гідності й розгортання
російсько-української війни. Передусім, Євромайдан розпочався як протест проти
політики В. Януковича, зокрема проти його рішення відхилити підписання угоди з
ЄС і перейти на сторону проросійського митного союзу. Тисячі протестувальників
висловилися, перш за все, за поворот від Росії в бік Євросоюзу. На перший
погляд, на це є підстави з точки зору економіки, соціальної політики тощо, але
найважливішу роль відіграють цінності, які лежать в основі політики. Крім того,
йде мова про сфери впливу, адже за президентства В. Януковича, наприклад, Росія
мала інструменти впливу на політику і, передусім, політиків в Україні.
Перемога Євромайдану мала б засвідчити готовність суспільства до змін і
стрімкого впровадження реформ, які б наблизили Україну до рівня європейських
держав. Незважаючи на деякі зміни, як наприклад, початок дії безвізового режиму
з Європою, нова влада радше зазнала поразки. Зважаючи на те, що П. Порошенко
програв президентські вибори 2019 р. з великою різницею у кількості голосів,
його політика не знайшла відгуку серед більшості громадян. Менше з тим, варто
зазначити, що громадянське суспільство в Україні перебуває на початкових
стадіях розвитку, тому велику роль досі відіграють саме президент та його уряд.
Такі роботи, як монографія О. Гриценка «Президенти і пам’ять», показують,
як президенти впливають на колективну пам'ять українців. Кожен уряд формував
політику пам’яті відповідно до своїх інтересів, що лише більше розпалювало
конфлікти серед населення. Наприклад, О. Шевель у статті «Historical Memory in Postrevolutionary Ukraine» назвала методи формування політики пам’яті постмайданного
уряду «неорадянськими» (2016: 263), адже вони прямують до авторитаризму й
тотального заперечення всього, що має стосунок до «російського світу».
Дослідниця вказує на те, що новий уряд П. Порошенка, перш за все, покладався на
роботу Українського інституту національної пам’яті (УІНП), заснованого в часи
президентства В. Ющенка. Як наслідок, закони 2558, 2539 і 2540 про заборону
нацистської й радянської пропаганди, відомі як закони про декомунізацію,
викликали неоднозначну реакцію в населення. За словами О. Шевель, закони були прийняті без
публічного обговорення, тобто виникають запитання щодо демократичності процесу
декомунізації. Крім того, як і під час президентства В. Ющенка, було знову
порушено тему «героїв» і «ворогів», тобто ролі українських націоналістських
організацій і радянських організацій. Зокрема, старих радянських героїв
запропонували замінити неоднозначною постаттю С. Бандери, одного з лідерів
ОУН-УПА. Як пише О. Шевельова, багато дослідників не знають, як трактувати
діяльність націоналістських організацій, адже окрім боротьби за незалежність
України, на їхньому рахунку лежать тяжкі злочини проти представників інших
націй: «While these groups did fight for independence, their members also committed war crimes by participating in the Holocaust and in the extermination of Polish civilians» (2016: 261).
Крім того, процес перейменування населених пунктів викликав критику. Згідно
з даними УІНП, найбільше перейменувань відбулося саме в східних і південних
регіонах: Донеччина, Харківщина, Дніпропетровщина, Крим, Одещина, Луганщина.
Саме ці регіони є найбільш сприйнятливими до «радянської ностальгії» й
кардинальні зміни цілком закономірно викликали негативну реакцію в населення.
О. Шевель вказує, що таке рішення УІНП було ризикованим, адже потенційно могло
поглибити той «уявний кордон» між заходом і сходом України, посилити конфлікт і
спричинити почуття «відчуження»: «Critics also warned of the law’s potential to aggravate domestic division by alienating the south and the east of the country, given that most of the localities to be renamed were concentrated in those regions» (2016: 261). Отже, процес декомунізації, який мав би
здійснюватися з ініціативи місцевих громад, потрапив під керівництво УІНП й
став загрозою подальшого розколу суспільства в кризовий момент збройної агресії
на сході України. Найголовніша помилка виявилася в тому, що нова політика
пам’яті здійснювалася «згори», за аналогією до авторитарних методів, які
існували в СРСР. Небезпека полягає ще й у тому, що немає чіткого визначення
«пропаганди», тож для дослідників постає проблема щодо використання джерел для
дослідження радянської доби.
Тема використання політиками історії задля власних інтересів досліджена
також доктором історичних наук Г. Касьяновим. Зокрема в праці «Past Continuous: історична
політика 1980-х — 2000-х. Україна та сусіди» автор подає визначення історичної політики:
«це вид
діяльності і сфера політики, де різні а́ктори використовують історію в своїх
специфічних політичних цілях. Вона адресується громадськості й виконує завдання
легітимації, мобілізації, політизації, скандалізації, дифамації тощо, ключове
питання тут: хто, якими методами, з якими намірами і з якими результатами
політично актуалізує певний досвід минулого» (2017).
Крім того, а́кторами
можуть бути як президент, уряд, політичні партії, так і організації на зразок
Українського інституту національної пам’яті, і громадські організації, ЗМІ, і
навіть самі історики. Йдеться про використання саме з певною «метою», тобто про
маніпуляції. Г. Касьянов аналізує конструювання й співіснування «національного/
націоналістичного» й «радянсько-ностальгічного» наративів, а також
співіснування й протистояння «міфологізованих» історичних постатей у
колективній пам’яті українців: В. Леніна, С. Бандери, героїв бою під Крутами й
жертв Голодомору й Голокосту.
Тим не менш, сучасна ситуація є ланкою в послідовності взаємопов’язаних
подій. Починаючи від 1991 р., кожен президент формував політику пам’яті на свій
лад або використовував її у своїх інтересах, тож поточна ситуація радше вказує
на те, що методи президентів суттєво не змінилися за 20 років. Аналіз політики
пам’яті за президентства Л. Кравчука, Л. Кучми, В. Ющенка, В. Януковича і П.
Порошенка може показати, як формувалися пріоритети й стратегії політики культурної
пам’яті, що між ними спільного і відмінного.
2.
Основні ідеї політики пам’яті президентів незалежної України
2.1.Політика
пам’яті після здобуття незалежності: Л. Кравчук і Л. Кучма (1991-2004)
Після розпаду СРСР і здобуття Україною незалежності, перед чиновниками та
істориками постала проблема створення нового наративу, який відповідав би
запитам України як самостійної, незалежної держави. Власне, ця проблема стала
актуальною для більшості країн, які входили до колишнього СРСР, адже раніше
культивувалася ідея «спорідненості», спільності всіх п’ятнадцяти «народів»,
тож, відповідно, доступ до власної історії й історіографії був обмеженим. В
1990-х роках народи нарешті отримали доступ до джерел і можливість відкрито
говорити про злочини, скоєні радянською владою проти них, але це викликало
неоднозначні явища в процесах державотворення й формування політики пам’яті.
Як пише Г. Касьянов, для України, перш за все, постало питання формування
історичного наративу, який би акцентував тяглість української державності.
Звісно, радянська доба сприймалася «винятково
негативно, як темна епоха тоталітаризму, національного гноблення та
нескінченних спроб асимілювати або навіть знищити українську націю» (2017).
Разом з тим, історик підкреслює, що нові державотворці, на чолі з президентом
Л. Кравчуком, ще донедавна здебільшого самі були членами Комуністичної партії й
зуміли здійснити перехід «з комуністів у націоналісти». Як наслідок, перші
кроки уряду незалежної України в сфері політики пам’яті позначилися
впровадженням «антикварного, культурно герметичного і досить травматичного
націоналізованого наративу історичної пам’яті»
(2017).
Г. Касьянов називає новий «націоналізований» наратив,
котрий уряд й історики намагалися створити й популяризувати, «реверсивним»,
адже основною подією в ньому є здобуття Україною незалежності 1991 р.. Від
цього факту українська історіографія відштовхувалася «вглиб століть»,
намагаючись відшукати відповідні явища й періоди, які би підсилили образ
України як країни незалежної, в якій живуть люди, готові боротися за свою
свободу й державу. Перш за все, такі паралелі знайшли в УНР, ЗУНР, а потім у
Гетьманщині, Київській Русі й Трипіллі.
Історики 1990-х років вирішили взяти за основу наявний
«класичний майстер-наратив» М. Грушевського. Але, як зазначає Г. Касьянов,
проблема виявилася в тому, що розроблений Грушевським наратив відповідав
уявленням кінця ХІХ – початку ХХ ст.., тобто зображав українців як аграрну,
не-індустріальну, етноцентричну націю. Звісно, на кінець ХХ ст. така модель
втратила свою актуальність. Тим не менш, в свідомості українців поступово
закріплювався травматичний образ України як втілення страждань і поневірянь: «стандартний
етнонаціональний наратив історії та пам’яті, який зображав українську історію
як нескінченну низку страждань, поневірянь, боротьби за виживання й одвічне
прагнення народу та еліт до державного самовизначення» (2017). Власне, цей
образ залишається актуальним і протягом наступних етапів розвитку незалежної
України.
Особливу увагу до себе привернула доба Козаччини, адже
козаки відповідали образу вільнолюбних і непереможних борців за незалежність.
Від часів романтиків у ХІХ ст. популярності набувало явище народофільства –
інтересу до фольклору, минувшини. Поширеним стало «ходіння в народ» – саме в
села, де можна було зібрати цікавий матеріал. Проте зацікавлення минулим
зазнало впливу романтизму і, як наслідок, саме в цей період сформувався й набув
великої популярності образ козака-героя. Зокрема, в творах Т. Шевченка, М.
Максимовича, М. Костомарова, П. Куліша та ін. козаків зображено як сильних,
витривалих і вільних, а головне – як тих, хто був готовий віддати своє життя за
самостійну Україну. Проте, наприклад, сучасні історики сприймають козацтво як
неоднозначне явище. Крім того, викликає сумнів мотив початку
національно-визвольної війни на чолі з Б. Хмельницьким як визволення українців
від польського гніту.
Тим не менш, ідея возвеличення героїчної епохи козацтва
знайшла відгук у 1990-х рр.. Але як зазначає Г. Касьянов, «цей історичний міф
відтворювався у досить антикварній, іноді вельми гротескній манері: «На початку
1990-х в Україні спостерігався розквіт різних костюмованих заходів у дусі «козацької
старовини» і […] бурхливе зростання козацьких організацій» (2017). «Дух епохи»
і ажіотаж довкола козацької спадщини, зокрема матеріальної, відтворено,
наприклад, у фільмі В. Кастеллі «Вперед, за скарбами гетьмана!» (1993):
Козаччина, радянська доба й сучасність злилися в сюрреалістичному хаосі.
Але творці нового історичного наративу не спинилися на
козаках. Як пише Г. Касьянов,
витоки української самостійності було знайдено істориками в Київській Русі: «Як
зразок ранньої державності «націоналізували» Київську Русь» (2017). Між іншим,
доба Київської Русі досі викликає ідеологічні суперечки між українцями й
росіянами. А пошуки зразків державності сягнули аж часів Трипілля: «націоналізація
Трипільської культури дозволила говорити про п’ять тисяч років української
історії» (2017).
Крім того, державні символи, затверджені урядом у перші
роки існування незалежної України, також пов’язані з «героїчною минувшиною»: малий
тризуб відсилає до часів Київської Русі й УНР, державний прапор був символом
«боротьби українського народу за національне й соціальне визволення» й, крім
того, жовто-блакитні кольори «символізували Київську державу ще до
християнізації Русі», як зазначає Український інститут національної пам’яті» (2017).
В 1992 р. також було затверджено державний гімн України – пісню авторства М.
Вербицького й П.
Чубинського, знову-таки, діячів, що жили в ХІХ ст.. Щоправда, як гімн
затвердили лише перший куплет із приспівом, адже наступні куплети викликали
дискусії, щонайменше через заклик: «Станем, браття, в бій кривавий, від Сяну до
Дону!».
Крім того, 1996 р. в Україні було запроваджено постійну
валюту, яка отримала назву «гривня», що також є відсиланням до традицій
Київської Русі й державністі 1918-1920 рр.. Цікавим є те, що на купюрах були
зображені діячі часів Київської Русі й Козаччини: Володимир Великий, Ярослав
Мудрий, Богдан Хмельницький, Іван Мазепа (який також є доволі неоднозначною
постаттю, довкола якої розгортаються суперечки). Натомість модерна доба була
представлена портретами діячів ХІХ – початку ХХ ст.: І. Франка, Т. Шевченка й М. Грушевського.
Як пише Г. Касьянов, така вибірка є показовою й свідчить про те, як політика
пам’яті вплинула навіть на дизайн грошових купюр:
«Таким чином був
сформований візуальний ряд офіційно визнаного наративу пам’яті:
антикварно-архаїчний, у якому модерна доба була репрезентована двома
літераторами і одним істориком. Жодних ознак і символів індустріально-модерного
суспільства, сформованого в Україні у ХХ столітті, він не містив» (2017).
Отже, в Україні 1990-х було сформовано певний міф, який
відповідав новій політичній ідеології, яка пропагувала «антикварність»,
етноцентризм і шукала витоки української державності, щоб утвердити
незалежність країни. Нещодавнє радянське минуле оцінювалося переважно негативно.
Проте поруч з «національним/ націоналістичним» почав
розвиватися також і «радянсько-ностальгічний» наратив пам’яті. Але, як пише Г.
Касьянов, в 1990-х рр. ці наративи не мали масової аудиторії, тож і значних
протистоянь вони не викликали, адже «політична еліта надавала перевагу
амбівалентній моделі в історичній політиці» (2017). Конфлікт між двома
наративами став розвиватися пізніше – в середині «нульових».
Зважаючи на те, що Л. Кравчук пробув на посаді президента
лише 3 роки, більш суттєвий вплив на формування культурної пам’яті мала
політика Л. Кучми, який займав посаду з 1994 по 2004 рр..
Як пише О. Гриценко, на політиці пам’яті Л. Кучми
позначився загальний принцип «багатовекторності», який президент намагався
застосовувати як у внутрішній, так і в зовнішній політиці. Він полягав у
намаганнях балансувати між Європою й Росією, уникати конфліктів й прагнути
компромісу. Як наслідок, і укази, які стосувалися культури пам’яті, мали різне спрямування,
підтримуючи різні історичні наративи: «паралельно робилися кроки назустріч
різним суспільно-політичним групам і, відповідно, різним уявленням про
історичне минуле» (2017: 49).
Багатовекторна політика Л. Кучми позначилася, наприклад,
на регулюванні державних свят. В той час, як в календарі залишилися такі
радянські свята, як 1 травня, 9 травня, 23 лютого, 8 березня, додалися й свята,
які відповідають «національному» наративу: День соборності, День Українського
козацтва, День української писемності і мови. Крім того, Л. Кучмою було запроваджено
День пам’яті жертв Голодомору та політичних репресій, що радше є показником
прогресивної політики пам’яті, в якій є місце не лише святкуванню, але й
скорботі й розмовам на раніше заборонені теми. Проте, звісно, такий крок радше
є ще однією спробою догодити різним соціальним групам. Крім того, Л. Кучмі
належать укази про відзначення роковин «депортацій з Криму кримських татар та
осіб інших національностей», а також укази про посмертне нагородження
дисидентів В. Чорновола й В. Стуса і президента Карпатської України А. Волошина (Гриценко 2017: 54).
Саме теми Голодомору й політичних репресій О. Гриценко
зараховує до «нерадянської версії» радянського періоду. Разом з тим, паралельно
існував радянський історичний наратив, що втілювався у вищезазначених святах,
вшануванні О. Довженка, О. Гончара, А. Солов’яненка, а також святкуванні
возз’єднання Західної України з УРСР. Крім того, політика пам’яті тематично
охоплювали давньоруські часи, Козаччину, ХІХ і ХХ ст..
Загалом, О. Гриценко робить висновок про політику пам’яті
Л. Кучми, що це «творення національної історії як «перефарбування» радянського
минулого в «національні кольори», по можливості уникаючи конфліктів на ґрунті
різних ідентичностей, етнічних чи політичних» (2017: 266). Тобто, як і в Г.
Касьянова, йдеться про спроби «націоналізувати» українське минуле й вдало
перескочити з «з комуністів у націоналісти».
Крім того, О. Гриценко пише, що Л. Кучма у своїй політиці
не пропонував цілісного історичного наративу, не проводив чіткого розмежування
між «своїм» і «чужим», «обходив увагою цілі століття; до переосмислення певних
подій (Голодомор, УПА) вдавався лише під тиском інших дієвців політики пам’яті,
і часто полишав ці спроби, якщо події набували конфліктного характеру» (2017:
266). Принцип багатовекторності використовувався й щодо місцевих громад: для
Львова – дослідження діяльності УПА, для Луганська – святкування ювілею
«Молодої гвардії». Тому й активність видання відповідних указів зростала під
час виборчих кампаній – у 1999 й 2002 рр., щоб набути популярності в якомога
більшого кола виборців. Проте культура пам’яті українського уряду впевнено перебрала
свій інструментарій з часів Радянського Союзу: мітинги, святкування, концерти,
науково-практичні конференції: «усе це застосовувалося ще за радянських часів,
хіба що у більших масштабах, із залученням не лише органів влади та державних і
комунальних закладів освіти чи культури, а й трудових колективів заводів чи
фабрик, чого в незалежній Україні вже нема» (Гриценко 2017: 267).
Отже, політика пам’яті 1990-х – початку 2000-х років в
Україні позначилася намаганнями «націоналізувати» історію без намагань
осмислити її, співіснуванням різних наративів, які ще не викликали масових
конфліктів серед населення. Разом з тим, у сфері культури пам’яті помітною є
стратегія запозичення інструментарію з попередньої радянської доби.
2.2. «Ексклюзивна» політика пам’яті В. Ющенка (2005-2010)
У 2004 р. під час президентських виборів було виявлено
фальсифікацію з боку команди кандидата В. Януковича. Українське суспільство
виявило своє незадоволення, яке переросло в Помаранчеву революцію. Як наслідок,
до влади прийшов лідер партії «Наша Україна» В. Ющенко, на якого громадяни
покладали свою надію на якісні зміни.
Одним з гасел Помаранчевої революції було «Схід і захід
разом!». Це гасло тематизує проблему ідеологічного «розколу» між мешканцями
західних і східних областей. Адже якщо раніше львів’яни без проблем могли
досліджувати діяльність УПА, а луганчани – святкувати ювілей «Молодої гвардії»,
то на середину 2000-х між цими практиками став назрівати конфлікт. Принаймні,
ці розбіжності стали предметом зацікавлення нової політичної еліти. Зокрема, під
час революції йшлося й про відмінності в мові – це питання не було актуальним
за часів влади Л. Кучми, проте станом на сьогодні воно є одним з ключових і
найбільш суперечливих.
Якщо Л. Кучма не намагався створити цілісний офіційний
наратив історичної пам’яті й уникав конфліктів, то В. Ющенко вважав за
необхідне «уніфікувати» національну історію й таким чином консолідувати
українське суспільство. Проте, як зазначає О. Гриценко, така ідея також має в
собі небезпеку, особливо якщо втілювати її некоректно: «непродумана політика,
спрямована на «уніформування» уявлень суспільства про минуле, … може дати
негативний ефект – не консолідацію довкола спільної версії минулого, а
закріплення, «замороження» розбіжних версій» (2017: 276). Тобто насаджування
певної версії історії може викликати опір певної частини населення. А
відбувалося саме традиційне «насаджування згори», адже політика пам’яті
формувалася не від громадських ініціатив, а указами президента, котрий,
зокрема, діяв згідно зі своїми уявленнями та інтересами.
Отже, В. Ющенко поставив за мету сприяння розвитку
української культури й духовності. Гасло його політики пам’яті набуло, зокрема,
націоналістичного забарвлення: «забувши мову, історію, традицію, нація втратить
і себе саму, і врешті – свою державу» (Гриценко 2017: 278). Актуалізуючи ці
теми, президент, схоже, лише більше загострював потенційні конфлікти довкола
них.
Президент Ющенко головною метою культурної політики бачив
стимулювання самоідентифікації українців, проте велася ця політика на рівні
українського міфу про традицію державності й романтизації певних періодів в
історії: ««трипільська культура робить унікальну ідентичність нації», а
батуринський палац будував останній гетьман України, а гетьмани, як відомо,
були державники і патріоти» (Гриценко 2017: 278).
Тематично укази, видані В. Ющенком щодо політики пам’яті,
в цілому повторюють наявну схему Л. Кучми, в якій є місце як національному, так
і радянському наративам: йдеться як про Київську Русь, Козаччину й УНР, так і
про Другу Світову війну. Суттєвою відмінністю політики В. Ющенка є посилення
тематики національно-визвольної боротьби й національно-демократичного руху
(Січові стрільці, Українська національна революція, УПА, УГВР, дисидентство).
Зокрема, великого резонансу набуло надання Р. Шухевичу й С. Бандері звання
Героїв України посмертно. Проте цей процес присвоєння звання Героїв України С.
Гриценко розглядає як данину традиційному «агіографічному підходу до зображення
історичних постатей» (2017: 827). Власне, якщо замислитися, то зображення
певних персоналій як мучеників і святих має довшу традицію в українській
культурі. Менше з тим, О. Гриценко підкреслює, що мова указів самого В. Ющенка
не схильна до перебільшень:
«суперлативи – це вимога жанру, натомість у більшості
інших «персональних» указів В. Ющенка оцінки вшанованих
діячів є радше стриманими (особливо в порівнянні з указами В. Януковича), а завдання
«культового» характеру (встановлення пам’ятника, створення музею) наявні в
меншості таких указів, і переважно в опційній модальності» (2017: 827).
Крім того, пріоритетними для В. Ющенка стали теми масових
політичних репресій і Голодомору в Україні. Згідно з даними опитувань 2007 р.,
відсоток українців, які вважали Голодомор геноцидом, зріс з 39% до 63%, а в 2015
р. він сягнув 80%. Водночас, у політиці цей процес супроводжувався «витісненням
небажаних уявлень та символів» (Гриценко 2017: 827): демонтажем пам’ятників
радянським діячам, причетним до організації Голодомору, й спробою запровадити
адміністративну чи кримінальну відповідальність за заперечення Голодомору.
Звісно, така культурна політика сприяє розвитку «конкуренції» наративів. Проте
ідея кримінальної чи адміністративної відповідальності є потенційною загрозою
свободі слова.
Разом
з тим, В. Ющенко приділяв увагу історії вже незалежної України. Наприклад, указами президента
регулювалися святкування річниць проголошення незалежності й прийняття
Конституції, запровадження Дня Свободи, присвоєння звання Героїв України Г.
Ґонгадзе, О. Масельському, В. Гетьману. Проте чи не найбільш значною подією в
контексті політики пам’яті стало заснування постановою Кабінету Міністрів
України №927 від 5.07.2006 Українського інституту національної пам’яті (УІНП).
Згідно з постановою, новоутворена науково-дослідна установа стала органом
виконавчої влади, координованим Кабінетом Міністрів. Отже, ця установа втілила в
собі концепцію зв’язку між колективною (культурною) пам’яттю й державною
владою, причому йдеться саме про підпорядкування політичній владі, адже ця
інституція повністю залежить від уряду. Завданнями УІНП, згідно з постановою,
стали:
«участь у формуванні та реалізації державної політики у
сфері відновлення та збереження національної пам’яті Українського народу […];
забезпечення всебічного вивчення багатовікової історії українського
державотворення, боротьби за відновлення державності України у ХХ столітті;
забезпечення вивчення історії проживання на території України інших корінних
народів і національних меншин та їх інтеграції […]; здійснення комплексу
заходів з увічнення пам’яті учасників національно-визвольної боротьби, Першої і
Другої світових воєн, жертв голодоморів і політичних репресій; посилення уваги
суспільства до власної історії, розповсюдження про неї об’єктивної інформації в
Україні та світі».
Сформульовані критерії чітко називають вектори політики
пам’яті часів президентства В. Ющенка: національна історія,
національно-визвольна боротьба (саме ХХ ст.), Перша і Друга світові війни (на
відміну від попередніх практик, які оминали увагою Першу світову), політичні
репресії і голодомори ХХ ст.. Цікаво, що акцент таким чином переноситься саме
на ХХ ст., тобто часи існування СРСР. Симптоматично, радянський період стає чи
не головною проблемою, адже цю пам'ять цілком можна назвати комунікативною – це
досі жива пам'ять поколінь. Усі страшні злочини, скоєні радянською владою,
довго приховувалися, а з настанням нової епохи цілком логічно з’явилася потреба
відшкодування – якщо не матеріального, то морального. У світі існують приклади
відновлення справедливості в країнах, стосовно населення яких було скоєно масові
порушення прав людини – це явище отримало назву «перехідного правосуддя» (transitional justice). Однією з основних ідей цього процесу є публічне
визнання країною-агресором своєї провини. У випадку з Україною така перспектива
виглядає проблематично – передусім, через питання про те, хто має взяти на себе
відповідальність. Навіть якщо прямою наступницею СРСР вважають Росію, то
ніякого почуття провини від російського уряду очікувати не випадає. Разом з
тим, в незалежній Україні також прийшли до влади «вчорашні комуністи», які
вдало «націоналізувалися»; багато державних структур – це продовження
радянської традиції. Тож ця проблема для українського суспільства залишається
нерозв’язаною. Більше того, шляхи влади щодо взаємодії з цією тематикою є
доволі специфічними: здебільшого це зводиться до пропагування наративів
героїзму або віктимності – й обидві формули не сприяють примиренню з минулим.
В. Ющенко за роки свого правління продовжив традиційну
лінію співіснування різних наративів, проте якщо за часів Л. Кучми ці наративи
могли співіснувати безконфліктно, то із середини 2000-х напруження почало
зростати. Зокрема, В.
Ющенко посилив національну, чи навіть націоналістичну, спрямованість наративу
історичної пам’яті, своїми указами сприяв вшануванню українських діячів від
давніх часів і до сучасності, особливу увагу приділяючи героям
національно-визвольної боротьби. Тому основними епохами у наративі пам’яті стали
Козаччина та ХХ ст. – період самостійного державництва, діяльності ОУН-УПА, а
потім дисидентства. Особливе місце в цьому наративі отримала тема визнання
Голодомору геноцидом українського народу. Проте така політика також зазнала
критики науковців: наприклад, В. Солдатенко назвав політику памяті В. Ющенка
«трагедійною» й такою, що сприяє розвитку «віктимності», а для Г. Касьянова В.
Ющенко «спершу був покровителем «націоналізаторів історії» й промотором
«ексклюзивної» концепції нації, згодом став ще й ініціатором «істерії» навколо
«Голодомору-геноциду»» (Гриценко 2017: 821).
2.3.
«Сором’язливий демонтаж» В. Януковича (2010-2014)
В. Ющенко з його політикою не виправдав очікувань і
викликав розчарування в тих, хто підтримував Помаранчеву революцію. Тому на
хвилі скепсису до влади прийшов В.
Янукович, незважаючи на те, що на попередніх виборах його звинуватили у
фальсифікації. В. Янукович хоч і не виявляв особливого зацікавлення історією
українського народу, але своєю політикою вплинув на розвиток культурної
пам’яті.
Власне, новий президент багато в чому радше перекреслив
те, чим займалися його попередники. О. Гриценко у назві відповідного розділу
своєї монографії характеризує політику пам’яті В. Януковича як «сором’язливий
демонтаж». Передусім, йдеться про перейменування Дня Соборності, скасування Дня
Свободи, скасування присвоєння звання Героїв України С. Бандері й Р. Шухевичу й
головне – про ліквідування указами №1085/2010 й №1209/2011 УІНП як органу виконавчої
влади (проте УІНП продовжив роботу як науково-дослідна бюджетна установа при
Кабінеті Міністрів). Як вказує О. Гриценко, така політика могла бути мотивована
критикою на адресу попереднього президента: «В. Янукович, вочевидь, зробив
висновок із масової критики, котрій піддавалася політика пам’яті В. Ющенка, і
волів перекласти суперечливі рішення в цій сфері на інших дієвців – уряд,
Верховну Раду, місцеві органи влади, або ж на контрольовані його політичним
оточенням суди» (2017: 835).
Отже, В. Янукович намагався уникати конфліктних ситуацій
довкола історичної пам’яті, як це робив Л. Кучма. Проте, на відміну від Л.
Кучми й В. Ющенка, В.
Янукович оминав увагою козацький період і національно-визвольну боротьбу
українців у ХХ ст.. Натомість пріоритетними для третього президента незалежної
України стали Велика Вітчизняна війна 1941-1945 рр. та «вшанування
найбезперечніших постатей українського пантеону – Т. Шевченка, О. Довженка»
(Гриценко 2017: 836).
Зміна орієнтації внутрішньої й зовнішньої політики
України викликала відповідні зміни в культурній політиці. Якщо Л. Кучма
намагався балансувати між Заходом і Сходом, В. Ющенко був ближчим до Заходу, то
В. Янукович відкрито намагався налагодити зв’язки з Росією. Власне, кульмінацією
цих намагань стала відмова наприкінці листопада 2013 р. підписати угоду з ЄС і
намір вступити до митного союзу з Росією й колишніми радянськими країнами,
внаслідок чого розпочалася наступна революція, наприкінці якої В. Янукович
змушений тікати до Ростова-на-Дону.
Менше з тим, прагнення догодити російському уряду
вплинули на пропаганду нових інтерпретацій історії в Україні: зокрема, наратив
«спільної» історії закріплювався святкуванням 1024-річчям Хрещення Русі (хоча
попередні президенти, починаючи з Л. Кравчука, шукали в Київській Русі саме
витоки української державності), святкування ювілеїв М. Пирогова, В.
Вернадського, М. Янгеля, а також «ювілейний автопробіг» з Петербурга до Києва (тобто
з міста народження В. Путіна до «матері міст руських») (Гриценко 2017: 841).
Крім того, нові акценти з’явилися й у інтерпретації подій Другої Світової
війни. Перш за все, важливою є назва не «Друга світова», а саме традиційна для
радянського наративу «Велика Вітчизняна війна», і відповідні хронологічні
рамки: 1941-1945 рр.. замість 1939-1945 рр.. Власне, через такі маніпуляції
довкола історії деякі люди в Україні й досі не знають, коли й де розпочалася
Друга світова війна. Головна роль «злодія» була перенесена на «фашистських
загарбників» і метафорично повернула Україну приблизно в брежнєвські часи.
Укази В. Януковича стосувалися прославлення «захисників Вітчизни» й вшанування
пам’яті солдатів і мирного населення, що постраждали від «фашистських
загарбників». Крім того, в указах президента йшлося про «вшанування пам’яті
жертв насильного вивезення мирного населення з території окупованої України»,
тобто щодо пам'яті про Остарбайтерів (Гриценко 2017: 842). На додачу, замість
учасників національно-визвольних змагань В. Янукович вшановував пам'ять
радянських партизан. Отже, така популяризація героїчної перемоги й риторика
щодо «захисників Вітчизни» і «фашистських загарбників» цілком відповідає
«радянсько-ностальгійному» наративу. Проте мета пропагування цього наративу
історичної пам’яті може мати підстави, які не стосуються самоідентифікації
президента й думок щодо культурної пам’яті нації. Напевне, таку політику
пам’яті можна інтерпретувати як намагання зблизитися з Росією й наслідувати
російську культурну політику. Адже саме для путінської Росії міф про героїчну
перемогу над фашизмом у Великій Вітчизняній війні є основоположним (хоча
формально на той час президентом був В. Мєдвєдєв). Науковець Р. Марквік,
наприклад, вказував, що в Росії міф про Велику Вітчизняну війну, разом з ревною
православною релігійністю заповнили ідеологічний вакуум, який утворився після
розпаду СРСР: «The demise of the Soviet Union and its Communist Party left a vacuum of social identity and political purpose […] resurrection of the cult of the Great Patriotic War, together with the Russian Orthodoxy, proved an ideal way to fill it» (Markwick 2012: 707).
Отже, часи правління В. Януковича позначилися
призупиненням промоції національної/ націоналістичної версії історії й наданням
переваги радянсько-ностальгійному наративу, який базувався на міфі про перемогу
в Другій світовій війні (чи то в Великій Вітчизняній). Перш за все, така політика
формувалася зацікавленістю президента в розвитку стосунків з Росією й
незацікавленістю версією про «ексклюзивність» української історії й традиціями
національно-визвольної боротьби. Більш того, В. Янукович прагнув відмежуватися
від непопулярної політики попередників, особливо В. Ющенка, внаслідок чого було
скасовано деякі свята, звання Героїв України для конфліктних постатей історії й
передусім – ліквідовано Український інститут національної пам’яті як орган
виконавчої влади. Проте різні версії історії – передусім, національна й
радянська – і далі існували в суспільстві, призводячи до конфліктів. Якщо
говорити за П. Рікером, від маніпуляцій влади, котра намагалася звернути увагу
на той чи інший період, «відкладаючи набік» інші періоди, саме минуле нікуди не
поділося. Таким чином, як і за попередніх президентів, політика пам’яті в часи
В. Януковича визначалася переважно уявленнями й інтересами влади, тобто
регулювання культурної політики досі здійснювалося не з ініціативи громад, а «згори»,
централізовано, за допомогою старого інструментарію – шляхом указів і директив.
2.4. Політика пам’яті після Євромайдану
Зрештою, правління В. Януковича закінчилося революційними
протестами громадян. Це стосувалося й ідеологічного орієнтування, яке
пропонував уряд. Постала не лише проблема вибору між ЄС та митним союзом, для
українців визріла проблема вибору між цінностями: європейськими й
проросійськими. Більшість українців забажали змін, які вивели б Україну на
рівень європейських країн. На цій хвилі до влади прийшов П. Порошенко, котрий
підтримував ідеї євроінтеграції. Тим часом, на сході України розпочалася війна
з Росією (хоча Росія своєї причетності довго не визнавала), причинами якої став
також глибокий ідеологічний, ціннісний конфлікт.
Євромайдан вплинув і на самоідентифікацію українців як
представників унікальної нації зі своєю історією та культурою. Громадяни, які об’єдналися
з метою змінити владу, відчули свою відповідальність за країну. Помітно зросло
почуття патріотизму, багато людей перейшли на українську мову, зокрема й у
зв’язку з подальшою агресією Росії. Разом з тим, подекуди патріотизм перейшов
межу націоналізму: на хвилі революції популярності набули націоналістичні
організації, як-от «Правий сектор». Проте після ейфорії сталося те, що було й
після Помаранчевої революції – не отримавши обіцяного, багато громадян
розчарувалися. Про це свідчить, зокрема, програш П. Порошенка на президентських
виборах 2019 р. й перемога російськомовного актора без досвіду роботи в
політичній сфері В. Зеленського.
Уряд П. Порошенка планував децентралізацію влади, яка
надала би більше можливостей місцевим громадам, проте цей проект не був
успішним. Власне, саме децентралізація могла би розірвати замкнене коло, в
якому все вирішував уряд, а громадяни могли лише приймати те, що їм дають.
Зростання ролі місцевих громад могло би допомогти залучити громадян до творення
історичних наративів пам’яті. Наприклад, замість помпезних святкувань, можливе
було б застосування парцитипативних практик – практик співучасті, які через
включеність у процес забезпечують почуття причетності до певних історичних
подій. Але, схоже, для української влади основним залишається принцип
«централізованості» й контролю над усіма сферами, включно з культурою й
пам’яттю. Разом з тим, реакція громад є непередбачуваною. Наприклад, ідея
нового президента В. Зеленського скасувати військовий парад (який є радше
дотичним до радянських традицій) на День незалежності 2019 р. викликала спротив
населення й породила ініціативу «Хода гідності», в якій взяли участь військові
й волонтери – учасники бойових дій на Донбасі.
Більше того, багато критики накликав на себе процес
декомунізації, започаткований урядом П. Порошенка 2015 р., зокрема указом
№317-VII «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного
(нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої
символіки». Як уже згадувалося, дослідниця О. Шевель поставила під питання
доцільність таких масових перейменувань і описала потенційну загрозу свободі
слова, особливо серед науковців. Адже ніяких чітких визначень щодо того, як
розпізнати пропаганду, ні уряд, ні відновлений Український інститут
національної пам’яті не пропонували. Незважаючи на проголошувані демократичні
ідеї про те, що зміни назв вулиць і населених пунктів мають бути ініціативою
громад, багато хто таким змінами був незадоволений. Це також свідчить про
бажання влади проводити зміни «централізовано». По всій Україні пройшов процес
демонтажу пам’ятників Леніну й іншим радянським діячам. Комунізм, фактично, був
прирівняний до націонал-соціалізму (вже не фашизму). Таке порівняння цікаве,
зважаючи на радянський міф про величну перемогу над фашизмом. Звісно, злочини
націонал-соціалістичної системи визнані й засуджені всім світом. І порівняння
радянського тоталітаризму з націонал-соціалізмом ніби вказує на те, що в
Україні ще не відбувся свій Нюрнберзький процес, ще не відновлено почуття
справедливості після злочинів радянської влади. Разом з тим, методи, якими
українська влада намагається поквитатися з радянським періодом своєї історії,
самі собою є також радянськими. Дослідники, зокрема й О. Шевель, вказують на
те, що на місці демонтованих пам’ятників або порожньо, або постає фігура
якогось національного героя. Тобто одних героїв замінюють іншими, але суть
методики залишається старою. Проблема політиків у цьому випадку виявилася в
бажанні закреслити минуле й несподіваній відсутності прогресивних ідей щодо
реформування культурної політики.
Варто згадати й про відновлення статусу органу виконавчої
влади для УІНП у 2014 р.. Щоправда, відповідний указ був виданий
не президентом, а Кабінетом Міністрів України. У положенні «Про Український
інститут національної пам’яті» сформульовано основні сфери зацікавлень
інституту: як і за часів В. Ющенка, основою наративу історичної пам’яті стали
українська національно-визвольна боротьба, політичні репресії в СРСР та
Голодомор. У зв’язку з актуальними подіями, додалися теми Євромайдану та участі
в «антитерористичних операціях». Було втілено відповідні проекти: «Українська
революція 1917-1921», «Українська Друга світова», «Музей Майдану», «85-ті
роковини Голодомору». Незважаючи на невдалий досвід В. Ющенка, політика пам’яті
знову набула національного/ націоналістичного забарвлення. Разом з тим, одним
із завдань УІНП, записаних у положенні, є «подолання історичних міфів», що
виглядає іронічно й контроверсивно, адже УІНП вдається до промоції постатей,
які неоднозначно сприймаються суспільством і не сприяють консолідації
українців. Йдеться передусім про С. Бандеру, якому то присвоювали, то
скасовували звання Героя України. Як писала у своїй статті О. Шевель, у
суспільстві постать Бандери викликає досі неоднозначні думки через сумнівне
минуле лідера українських повстанців і причетність УПА до масових вбивств
євреїв і поляків. Разом з тим, на зростання «популярності» цієї історичної
постаті вплинула також сучасна російська «міфологія» щодо кровожерливих
«фашистів-бандерівців», спрямована на розпалювання ворожнечі: «The Soviet and Russian view has long been that Bandera and his wartime followers were nothing more than murderous Nazi collaborators. Current Russian propaganda links
the post-Euromaidan Kiev government to this legacy, routinely calling the new
leadership ‘fascist’» (Шевель 2016: 260). Цікаво-таки, як тема фашистів і Другої світової знову
й знову спливає у сучасності, проте цей випадок більше стосується політики
пам’яті Росії.
З розгортанням війни політика пам’яті П. Порошенка
прямувала до відокремлення якомога далі від усього радянського й російського.
Це вплинуло й на календарні свята: замість 23 лютого було засновано День
захисника України 14 жовтня (власне, це
свято має стосуватися як захисників, так і захисниць), яке збігається з
християнською Покровою і відсилає до традицій козацтва. Також поруч із Днем
перемоги 9 травня було ініційовано День пам’яті та примирення 8 травня, який
став днем вшанування загиблих у Другій світовій війні. Крім того, УІНП розробив
свій символ – червоний мак, який мав би замінити червоні прапори й георгіївські
стрічки. Власне, ідея вшанування пам’яті й примирення потенційно наближає
Україну до європейських країн і європейських цінностей. Ще одним кроком у цьому
напрямку стало запровадження святкування католицького Різдва поряд з
православним. Така політика пам’яті є складовою зовнішньої і внутрішньої
політики президента П.
Порошенка, головною ідеєю якої є рух до Європи. Крім того, указами президента
було запроваджено святкування на державному рівні Дня Соборності 22 січня, Дня
Гідності та Свободи 21 листопада. Отже, така політика пам’яті пропагувала
«традиційні» українські цінності, які лягли в основу творення національного
міфу з часів Л. Кравчука: про українців як вічних борців за свободу, основними
цінностями яких є гідність, братерство й незалежність. Щоправда, якщо за часів
Л. Кравчука українці здебільшого були «гречкосіями», то за П. Порошенка вони
радше еволюціонували до революціонерів і повстанців.
Отже, після Революції Гідності в культурній політиці
знову посилився національний/ націоналістичний наратив. Разом зі збройним
конфліктом поглибився й ідеологічний конфлікт – між різними версіями минулого:
передусім, націоналістичною й радянською. І це не просто внутрішній конфлікт,
адже ним намагається маніпулювати держава-агресор. Зважаючи на сучасну
ситуацію, війни пам’яті навряд чи вщухнуть найближчим часом.
Водночас, вкотре отримавши шанс щось змінити, як після
2004 р., українська влада знову намагалася провадити доволі невдалу культурну
політику із застосуванням старих інструментів нав’язування «згори», які
відбирають у населення будь-яку ініціативу. Перейменування й демонтаж
пам’ятників подекуди лише загострили ідеологічний конфлікт і спротив громадян.
Про це свідчить, зокрема, й те, що П. Порошенко програв на
президентських виборах 2019 р. із суттєвою різницею в кількості голосів. Яку
політику проводитиме нова влада – поки не зовсім зрозуміло. Але зважаючи на те,
що деякі вулиці вже було перейменовано назад, національний/ націоналістичний
курс може знову піти на спад. Разом з тим, новий президент В. Зеленський хоча й обіцяє
«радитися з народом», проте перспективи щодо децентралізації влади й пошуку
нових інструментів провадження культурної політики видаються сумнівними.
Висновок
Політика пам’яті в Україні від часів здобуття
незалежності 1991 р. й на сьогоднішній день залежить від політики уряду, який
очолює країну. Політичну владу уособлює в собі президент – яких в Україні вже
було п’ять. Разом з тим, така тенденція зв’язку між культурою/ пам'яттю і
владою свідчить навіть про певну небезпеку авторитарності. Культурна пам'ять
стає об’єктом маніпуляцій політичних сил, які використовують історію задля
своєї вигоди й підлаштовують пам'ять під певну ідеологію.
Звісно, сьогодні це не порівняти з тоталітарними методами
Радянського Союзу, але методи, якими послуговуються президенти у провадженні
культурної політики незалежної України , таки багато в чому залишаються
радянськими. Передусім, йдеться про централізованість влади й провадження
політики шляхом видавання указів.
Протягом усього часу незалежності чітко сформулювався
основний конфлікт історичної пам’яті: між національним/ націоналістичним і
радянсько-ностальгійним наративами. Після 1991 р. українська влада на чолі з Л.
Кравчуком намагалася знайти версію, яка могла би компенсувати десятиліття, а то
й століття, несамостійності України. Як наслідок, витоки державності було
знайдено в добі Козаччини й Гетьманщини, УНР і навіть у Київській Русі. Проте
вчорашні комуністи формували цей наратив показово, без заглиблення в історію,
лише аби «відсунути набік» своє вчорашнє минуле.
Л. Кучма намагався уникати конфліктів, тож лише за часів
його правління обидва наративи могли співіснувати, хоча цілісної концепції
історичної пам’яті президент українцям так і не запропонував. За В. Ющенка
національна/ націоналістична складова знову посилилася, як і ідеологічний
конфлікт: в центрі уваги опинилися учасники національно-визвольної боротьби,
національні герої; злочини СРСР обговорювали й засуджували – передусім,
Голодомор. Проте ідея «ексклюзивності» української історії також не змогла
втілитися вдало й зазнала критики. Як наслідок, наступний президент В. Янукович
скасував багато ініціатив свого попередника. Орієнтуючись у своїй політиці на
Росію, В. Янукович пропагував наратив «єдності народів» і радянської «великої
перемоги».
Після революції 2013-2014 рр.. патріотичні й
націоналістичні настрої зросли, тож і новий президент П. Порошенко зробив
спробу «поквитатися» з радянським минулим, проте ця ідея не була продумана до
кінця й старих радянських героїв максимум замінили на нових національних. Така
політика знову не здобула успіху серед населення.
Отже, подальший розвиток політики пам’яті досі залежить
від влади з її застарілими методами. Проте громадянське суспільство в Україні
почало розвиватися, і це привід для надії на зміни.
Використані
джерела
«Історія та текст гімну України», Україна.
– Режим доступу: https://sites.google.com/site/ukraina320/istoria-ta-tekst-gimnu-ukraieni
«Положення про Український інститут національної
пам’яті». – Український інститут
національної пам’яті. – Режим доступу:
http://www.memory.gov.ua/page/polozhennya-pro-ukrainskii-institut-natsionalnoi-pamyati
Fedinec C., Csernicsko I. “(Re)conceptualization of
Memory in Ukraine after the Revolution of Dignity” Central European Papers, №1,
pp. 46-71.
Markwick R. “The Great Patriotic War in Soviet and
Post-Soviet Collective Memory” The Oxford Handbook of Postwar European History,
2012, pp. 692-714.
Nuzov I. “The Dynamics of Collective Memory in the
Ukraine Crisis: A Transitional Justice Perspective” International Journal for
Transitional Justice, 2017, №11, pp. 132-153.
Shevel O. “The Battle for Historical Memory in
Postrevolutionary Ukraine” Current History, Oct. 2016, pp. 258-263.
Гриценко О. Президенти і пам'ять.
Політика пам’яті президентів України (1994-2014): підґрунтя, послання,
реалізація, результати, К. : «К.І.С.», 2017, 1136 с.
Документ 927-2006-п від 05.07.2006 “Про затвердження Положення про Український інститут
національної пам’яті”, Закони України. – Режим
доступу: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/927-2006-п
Закон України 317-VIII від 09.04.2015 “Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського)
режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки”, Закони України. – Режим доступу: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/317-19
Касьянов Г. “Націоналізація: уривок з книги Past Continuous”, Політична критика, 2017. – Режим
доступу: https://politkrytyka.org/2018/06/18/past-continuous-istorichna-politika-1980-h-2000-h-ukrayina-ta-susidi/
Немає коментарів:
Дописати коментар