Петро Порошенко в світі німецьких газет (Франкфуртський книжковий ярмарок)

У четвер 11-го жовтня я вирішила зазирнути на ярмарок ненадовго. Витратити годину часу на дорогу туди й так само годину на дорогу назад, щоб побути годину-дві, але менше з тим. Об’єктивною причиною для такого тайм-менеджменту було те, що вранці я сходила на зустріч з могилянськими студентами, після чого зустріла знайомого, з яким ми десь півтори години пили каву і патякали, і от цей знайомий повідомив, що ввечері очікується привітання президента університету і вечірка для студентів за обміном, на якій можна зустріти багато цікавих людей і випити безкоштовного шампанського. Багато шампанського.

Але моя допитливість, жага до життя, лібідо, Neugier чи як ще це назвати, завжди породжує в мені бажання побувати всюди. Тим паче, якщо за це не треба платити. Нещодавно я начиталася інтернетів і діагностувала собі «страх щось пропустити» (FOMO – fear of missing out), коли «рве дах» від усвідомлення, що навколо стільки подій і хочеться встигнути всюди (зазвичай це закінчується тим, що я потім тиждень не виходжу з кімнати без нагальної потреби).

Отже, дорогою на ярмарок у поїзді я читала журнал «Der Spiegel: Wissen» про стресс (було цікаво). Мені написала моя колега з кафе. Юлія дізналася, що я їду на ярмарок, і попросила прихопити їй еко-торбу від однієї політично-просвітницької організації «Bundeszentrale für politische Bildung» (насправді це називається Stoffbeutel, про існування слова «еко-торба» я майже забула, бо воно дивне з цим «еко»). На сумці мало бути написано «Hier kommt Politik zum Tragen», «Тут несуть політику». Я погодилася, бо це все виглядало як пожива для моєї допитливості. Знайшла на сайті ярмарку номер потрібного стенду. Зрозуміла, що взагалі було би цікаво пройтися суто «німецькою» залою. Моя подорож отримала якусь мету.

У виставковому центрі я довірилися своїй інтуїції (часто так роблю, щоб не думати забагато) і вказівним стрілочкам. Раптом я опинилася на великому подвір’ї між павільйонів, де було сонячно, продавали морозиво і відпочивали люди. Знайшовши потрібний павільйон, я знову ледь не знепритомніла від кількості книжок і видавництв. Особливість «суто німецького» павільйону: дуже багато медіа (здебільшого газет) мали свої стенди, де різні люди говорили про політику, і крім того, цілий ряд належав усяким релігійним організаціям (католицьким і протестантським).

Потрібний мені стенд опинився в кінці павільйону. Я покружляла й помітила, що сумки лежать за столиком і щоб їх дістати, треба спершу якось вмовити жінку-хранительку (майже Цербера). Тому я так просто й спитала жінку, чи не може вона дати мені торбинку для моєї подруги. Жінка усміхнено погодилася й поклала в торбинку трохи газет. Тоді я спитала, чи не може вона дати ще одну торбинку (для мене). Жінка подивилася на мене з підозрою, але не змогла чинити спротив. Отримавши свою здобич, я розчинилася в натовпі. Завжди з осудом ставилася до людей, які шукають лише вигоду (сумки, ручки, сходити безкоштовно в туалет), але чому б і ні. Часом можна стати на «темний бік». Наступити комусь на ногу в транспорті. Поїсти після опівночі. Взяти еко-торбу. Проексплуатувати капіталізм. Щось таке.

З усіх сторін щось розповідали і часом пропонували. Мені тицьнули газету «Frankfurter Rundschau» і запропонували оформити безкоштовний пробний абонемент (підписку). Але моє східноєвропейське нутро й здобуті знання про суспільство споживання змушували мене думати, що це якийсь обман, тож я пояснила, що люблю купувати газети й журнали сама в магазині.

Потім я приблукала до стенду ще однієї газети «Frankfurter Allgemeine» і раптом подумала: «А чому би, власне, не зіграти в цю гру». Чому б не сказати «так». Хоча моя шефиня Ева якраз часто каже про те, що мені слід навчитися говорити «ні». Потім у цій внутрішній дискусії між моєю застережливістю і моєю цікавістю додався ще один аргумент: «Іро, ти ж зібралася проходити практику в редакції в лютому, що ти взагалі знаєш про журналістику?». А ще на моєму бейджі стояла літера «Р», що означало «Press»/ «Преса». Тому я підійшла до жіночки за стійкою і просто дала їй сказати все. Залишила свою адресу. Почула, що абонемент закінчується автоматично, тобто мені не треба щось писати чи кудись дзвонити (хоча минулого тижня мені телефонували й запитували, чи не хочу я оформити суперабонемент за 50€). Потім жіночка витягла з-під стійки сіру торбу зі салоганом «Thank God it’s Friday»/ «Дякую, Боже, що вже п’ятниця» і запропонувала мені. Я забрала ще один трофей.

Новий досвід викликає легке збудження і сп’яніння, якщо це позитивний досвід. Тому коли біля стійки «Süddeutsche Zeitung» мене стали заманювати желейними ведмежатами, я сказала: «Мені не потрібні ваші зюсігкайтен, я готова оформити підписку». Але ведмежат мені таки із собою дали. І оформили електронну (не паперову) підписку. Між іншим, за враженнями, саме «Süddeutsche Zeitung» я би читала далі. Але там є достатньо статей, які можна читати без підписки. А в мене є купа справ, окрім регулярного читання газет (наприклад, перегляд трешових українських телешоу). Наступного тижня мені стали активно телефонувати з Мюнхена, наприклад, о 8-й ранку, тому я заблокувала той номер. А через 2 тижні, як і домовлялися, безкоштовний абонемент закінчився і я відписалася.

Наступною жертвою моєї цікавості став журнал «Der Spiegel». Мені зробили суперпропозицію 7 випусків за 7€ і я погодилася. Потім хлопці, яких я чомусь сприйняла за турків (так само, як мене люди автоматично сприймають за росіянку), почали питати мене про життя, чим я займаюся, на кого вчуся, звідки приїхала. Як виявилося, хлопці походили не з Туреччини (можливо, це був Оман), але виросли в Німеччині й навчаються в Гамбурзі. Я запитала в них: «Що ви тут робите?». Вони відповіли: «Просто працюємо на стенді, студентам треба якось заробляти на життя». Я погодилася й зрозуміла, що вони просто працюють на ярмарках, не маючи специфічної любові до журналу «Шпіґель». Хлопці сказали, що я дуже добре говорю по-німецьки. Я подякувала і пішла далі, майже як той Колобок із казки (але він був невдячним, наскільки я пам’ятаю). Цей абонемент мені теж треба було не забути скасувати, тож нещодавно я шукала в Інтернеті приклад письмового скасування підписки. Моєю останньою жертвою став журнал «Geo». Більше в мене не було сил.

Я далі блукала стендами й раптово зупинилася. Я не могла повірити своїм очам. На мене дивився Петро Порошенко. Тобто не справжній, а на плакаті. Зате справжній високий статний чоловік із довгим волоссям помітив мою зацікавленість і запитав англійською: «Чому Ви зупинилися?». На що я відповіла: «Просто я з України». Чоловік дуже зрадів і вже російською сказав: «Тоді Ви говорите українською, можете поспілкуватися з моєю колегою, вона теж з України». І до мене підійшла висока ділова білявка років 20-ти, почала розповідати про цю книжку «Петро п’ятий», що один з колишніх співробітників Порошенка Олександр Онищенко має секретні аудіозаписи і тепер хоче їх оприлюднити в Європі, це буде скандал. Мені здалося, що історію з президентом і записами я вже десь чула. Книжку видали якимось «кустарним» способом, даних про видавництво я не знайшла. Мені почали вішати макарони на вуха і я навіть не знала, як реагувати. Мимохіть я подумала: «Чому? Чому саме скандали довкола Порошенка? Тобто люди бачитимуть Україну як якусь Дічляндію, бо одній книжці присвячено цілий стенд». Як може бути так, що з України один стенд має вся країна, один стенд видавництво «Смолоскип», а тут раптом стенд під одну книжку, ще й перекладену різними мовами? Хто дав на це гроші? І дозвіл.  

Потім дівчина, яка назвалася Маргаритою, запропонувала сфотографуватися. Біля неї я виглядала комічно. Я вирішила, що як фотографуватися, то й на мій телефон. Маргарита попросила відмитити її на фото на Фейсбуці, і я знайшла її сторінку під ім’ям Маргарита Овчаренко. Потім я подумала, що якщо Маргарита прочитає мої враження від усього цього, то буде зла. Потім мені повідомили, що наше фото буде на сайті «Страна.юа», і я вже уявила, як хтось з моїх знайомих бачить це фото і звинувачує мене в антипрезидентській діяльності й тероризмі.

Маргарита спитала мене, чим я займаюся в Німеччині. Я відповіла, що вчуся на славіста. Маргарита сказала чоловіку з довгим волоссям, що ми колеги. Чоловік активізувався й почав розповідати про його навчання на славістиці в Німеччині, про доленьку-долю, роботу журналістом і тиск з боку редакції, через який він усе покинув і зайнявся, власне, тим, чим зараз займається. Чоловік знайшов у мені ту людину, якій можна розповісти історію свого життя. Насправді кожен має безліч неймовірних історії, які хоче розповісти, треба просто дати людині говорити. Чоловік усе розповідав, а я задумалася про своє: і справді, чи варто мені йти в журналістику? Я маю практику в лютому. Та чи справді це моє? Але я відігнала від себе екзистенційні питання й зрозуміла, що час тікати, бо й справді мій час – це мій капітал. На допомогу мені прийшов якийсь перуанець, який володів російською і впізнав Порошенка. Вся увага перекочувала на нову жертву. Я втекла.  

Я зазирнула на український стенд, щоб привітатися, зібрала свої трофеї (сумки й газети) й зібралася їхати пити шампанське. Мені зателефонував знайомий, з яким ми майже не спілкуємося, бо йому було нудно і він хотів приїхати до мене в Гіссен. Один мій друг-італієць каже: «Іріна, чому, коли їм нудно, вони всі звертаються до тебе?». Не знаю. Я покликала ще одного знайомого. Приїхала додому, залишила речі, пішла пити шампанське. Мої друзі випили вже десь по 5 келихів. Десь після 3-го келиха я говорила зі знайомими-українцями і раптово заплуталася в словах. Коли в повсякденні спілкуєшся 4-ма мовами, часом не можеш нормально висловитися жодною з них. Знайомий пожартував: «Іро, який ти вже келих п’єш?». На що я відповіла: «Я просто втомилася. Я дуже втомилася». І це було правдою, бо «страх щось пропустити» не залишає без наслідків.

Український стенд на Франкфуртському книжковому ярмарку

Колись я ходила на події «Книжкового Арсеналу» й думала, що було би круто потрапити за лаштунки цього всього. А вже навесні 2016-го мені запропонували поволонтерити на Арсеналі. Тоді ми з Юлею і Настею розкидали землю для поетів (яку потім Настя намагалася продати книговидавцям, бо землі навезли справді багато), носили палети й спускалися в касках у підвал Арсеналу. Словом, було весело. Я подумала: що могло би бути ще неймовірніше за це? Тоді я чула багато про Франкфуртський книжковий ярмарок, бо це одна з найважливіших подій книжкового світу на цій планеті взагалі. Хто міг тоді знати, що життя закине мене в Гіссен, від якого поїздом до Франкфурта якихось 45 хвилин, та ще й безкоштовно за студентським.

Минулого року я майже не думала про Франкфуртський ярмарок, бо була зайнята, м’яко кажучи, питаннями виживання «серед цієї смертної любові». Цього року, вочевидь, мої справи покращилися (хоча бентега завжди зі мною), тож я вирішила, що час настав. Єдиним, що я запам’ятала з інформаційного поля минулого року, це те, що були високі ціни на вхідні квитки, навіть для студентів. Тому українська креативно-підприємницька жилка підказала мені спробувати податися на акредитацію для блогерів. Я думала, що це, мабуть, неможливо. Але найгірша дія – це бездіяльність, тому я випробувала свою вдачу. Мені знадобилося прочитати правила акредитації (ох ці німці, всюди правила), вдатися до дрібної магії і зробити собі таку німецьку штуку, як імпресум (Impressum), – це, по суті, моя поштова адреса, яку ви бачите праворуч. Власне, я вже колись проходила акредитацію на Львівський форум видавців, тому знаю, що це має бути нескладно. Більш того, Франкфурт планував прийняти близько 10 тис. журналістів, тож, як на мене, процес мав бути максимально автоматизованим. Так воно й виявилося.

Отже, якщо тобі дають таку можливість, треба максимально нею користуватися. І це стосується не лише книжок, а й життя взагалі. Тим паче, що в мене саме була пауза між кінцем моїх дедлайнів для курсових (від яких я вже трохи дуріла) і початком нового семестру. Хоча перешкодами для повної свободи були мої роботи, гулянки в гуртожитку і втрачені навички діставатися кудись більше 30 хвилин. Хай там як, я вирішила почати із середи, 10-го жовтня, і саме з відкриття українського стенду. Тим паче, на українському стенді були люди, котрих я знаю.

Франкфуртський виставковий центр розташований там, де рік тому я ходила на концерт «Blink-182». Але перш ніж я знайшла вхід, довелося трошки покружляти. Спершу мене здивувало, що на вході не було очікуваних величезних черг, все було доволі спокійно. Десь уже на вихідних до мене дійшло, що перші 3 дні ярмарок відкритий для фахівців і приватних відвідувачів (Fachbesucher und Privatbesucher), а на вихідних ярмарок відкритий для всіх. Так само було з продажем книжок: спершу я не розуміла, чому нічого не можна купити, а потім настали вихідні, коли видавництва почали все продавати.

Тож я опинилася всередині й одразу зрозуміла, що ярмарок не просто великий, він величезний. Спершу це навіть лякає, як і думка про те, що обійти все просто неможливо. Проте мені дуже сподобалися рухомі стрічки, на які стаєш, і вони перевозять тебе через перехід. Спершу я думала, що це для лінивих, але наблукавшись залами, я зрозуміла, що такі відстані самостійно долати не дуже й просто. Єдина незручність – всередині виставкового центру було доволі душно. Зате у внутрішньому дворі – чудово, адже погода протягом усього ярмарку видалася незвично сонячною для жовтня й Франкфурта.

Я пройшлася кількома павільйонами, де кожен стенд присвячений певній країні: від величезного простору Франції чи Італії до невеличкого стенду Казахстану. Ближче до запланованого часу відкриття я прийшла до українського стенду. І зустріла Юлю. Власне, я очікувала зустріти свою одногрупницю Юлю, бо ми про це говорили раніше, але виявилося, що ще одна моя могилянська одногрупниця Юля працює в «Українському інституті книги» (УІК), і це чудово. Власне, саме УІК, який є державною установою, був відповідальний цього року за організацію стенду. І кажуть, що саме цьогорічний стенд був найкращим за всі часи участі України, бо попередні стенди були якісь «не такі». Україна брала участь в ярмарку третій або четвертий раз. Десь так і сказав представник Генералконсулату України у Франкфурті на відкритті: «Це третій раз Україна бере участь… ой, вибачте, мені кажуть, що вчетверте…». Крім того, я впізнала жіночку з українського консулату, яка читала з листочка на презентації Жадана у Франкфурті. Ще я ідентифікувала німецького перекладача того ж таки Сергія Вікторовича Жадана.

Стенд був доволі компактним і містким, серед презентованих українських видавництв можна було знайти книжки від детективів і «Включите свой мозг» (не завадило б нарешті) до праць про сталінський терор, голодомор і Євромайдан. Мотто України було «Senses of Ukraine» (у сенсі «відчуй/пізнай Україну»), гаслом ярмарку взагалі було «I’m on the same page» («Я на тій самій сторінці»), що також можна перекласти в контексті «Я підтримую/ поділяю це» і стосувалося прав людини.

Більше того, український стенд був інтерактивним – можна було притулитися до фотофігур українських письменників (Жадан, Андрухович, Забужко та інші метри) і послухати, що вони кажуть. Неважко здогадатися, що за ці дні я так і не послухала нікого, бо щоразу думала, що матиму час пізніше. Мене лише здивувала фотофігура письменниці Вікторії Амеліної, яка навіть приїхала на ярмарок і про яку я раніше не чула. Якоїсь миті мені здалося, що я починаю випадати з контексту сучасної української літератури.

Коли відкриття почалося, дівчата з УІКу, Марія та Вікторія, хвилювалися і передавали слово почесним бюрократам. Спершу слово мав німецький чиновник. Закінчивши привітання, він сказав, що йому час кудись іти. Йому подарували українські сувеніри, зокрема дерев’яну миску, і він зник. На місці цього пана я би далі пішла збирати сувеніри. Хоча коли я побідкалася, що шукаю нову торбу, одна з Юль нишком передала мені торбу «Senses of Ukraine», за якою тепер мене ідентифікують знайомі й незнайомі люди в Гіссені. Тож після німця говорили мої улюблені представники українського консулату. Говорили про інтимність, говорили гарно й душевно, як уміють лише в Україні (я теж люблю поговорити), хоча слова далеко не завжди переходять у дії. Чомусь така красномовність видалася мені трохи дивною (може, не дуже щирою).

Попри все, на стенді зібралося справді багато людей. Перекладала з української на німецьку (і навпаки) чудова перекладачка Тетяна Супрун. Біля мене стояв кумедний вусатий чоловік, котрий спочатку знаходився якось дуже близько, а коли в нього не вийшло щось сфотографувати, він сказав щось схоже на «Йопересете!». Мене навіть пройняло почуття ностальгії. Якщо вірити Фейсбуку, то цей чоловік журналіст.

Photo credit: Александр Афонин

Після промов всі активно відреагували на заклик пригощатися українськими стравами. Насипали вареники, наливали борщ, вино і чай. Поки я йшла (іноді я йду повільно), гості розібрали елегантні скляночки із салатом «Шуба». Пізніше наливали коньяк, який особливо сподобався гостям зі стенду Казахстану. Всі спілкувалися, ділилися інформацією, краєм вуха я підслухала, як якийсь чоловік палко розповідав, що поляки вкрали в нас Міцкевича. Знову згадалося щось рідне. Тільки вже з трохи іншої перспективи. До речі, деякі мої знайомі-поляки, коли вип’ють, кажуть, що Львів (Львув) – це польське місто, але це вже зовсім інша історія.

Поки всі їли, ми з однією з Юль вирішили пройтися залами. Юля показала мені помпезний стенд Росії з погрозливим пролетарським гаслом «Читай Россию». Кажуть, що за іронією долі той стенд робив якийсь виходець мало не із західної України. В росіян були якісь ковбасно-сирні нарізки, але без ажіотажу. Схоже, на всіх стендах знайшлося щось поїсти й випити: сендвічі, випічка, шоколад, шампанське, пиво, залежно від країни.

В одній з зал ми натрапили на арабів, які не їли  не пили, але презентували арабських ляльок (оманських Барбі, як сказав нам чоловік у довгому білому вбранні). Також цей чоловік розповів нам, що на батьківщині в нього є мережа шкіл.

Коли ми добряче поблукали й повернулися до українського стенду, дівчата розповідали мені цікаву «інсайдерську» інформацію. Наприклад, що книжки англійською про голодомор і революцію вони позичили в бібліотеки Києво-Могилянської академії і якщо вони їх загублять, то будуть змушені платити 10 тис. гривень за кожну книжку. Незважаючи на це, одна з Юль сказала, що все зроблено за гроші платників податків, тож моя мама може почувати себе причетною до участі України в ярмарку, як і Юлина мама теж.

На завершення культурної програми один кухар з української кулінарної команди «Фігаро» влаштував шоу зі створення шоколадно-горіхово-ягідного шедевру у вигляді вишиванки, який всі потім залюбки з’їли. Пролунав сигнал, який оголошував закриття павільйонів для відвідувачів. Я побула ще трохи. Дівчата збиралися далі щось робити, наприклад, для іншої роботи, перекладацької. Рухома стрічка повезла мене до виходу. Я відчула себе трохи як у сцені якогось кіберпанк-фільму з величезними вітринними вікнами високих будівель, легким шумом рухомої стрічки й майже відсутністю людей довкола. Півтора роки я не бувала на великих книжкових подіях.        

Жадан у Франкфурті

Я зайшла до міської бібліотеки Франкфурта. Дорогою ледь не заблукала, бо, як виявилося, Гугл-карти не завжди знають несподівані повороти і маленькі провулки. А в центрі Франкфурта вузеньких заплутаних вуличок вистачає. Я зайшла до бібліотеки і здивувалася: під футуристичними колонами стояли рядами стільці, біля входу був столик з помаранчевими келихами (ця дивна німецька звичка мішати алкоголь з різним не-алкоголем), а головне – в бібліотеці було повно людей в офіційних костюмах і красивих майже вечірніх сукнях. Це жодним чином не зашкодило моїй самооцінці, бо в своїх червоних вузьких джинсах я виглядаю чудово в будь-якій ситуації. Вирізнявся від усіх ще той, заради кого я прийшла, – Сергій Жадан у його «класичних» чорній сорочці, джинсах і кедах.

Стало зрозуміло, що люди здебільшого знали одне одного. Це було ніби зібрання якоїсь секти, секти українських мігрантів, я потрапила туди випадково, лише тому, що підписана на сторінку Генерального консулату України у Франкфурті на Фейсбуці. Красиві українські жінки у сукнях фотографувалися і говорили між собою російською на якісь такі теми гламурних тусовок (в моєму уявленні про гламурні тусовки). Якоїсь миті мені хотілося підійти до Жадана, котрий пив вино за столиком, і спитати: «Сірожа, хто всі ці люди?». Людей було й справді багато. Це значить, що вони небайдужі до стану сучасної української літератури.

Я звикла бачити на презентаціях Жадана молодь, переважно студенток, але менше з тим. Ми ж опинилися в трохи іншому контексті, в не-українському контексті. Я очікувала побачити просто презентацію німецького перекладу «Інтернату». Натомість усе почалося з виступів франкфуртських чиновників, один з яких несподівано почав розповідати про Валуєвський циркуляр і Емський указ і ще більш несподівано сказав, що був у Емсі (sorry, але в мене почалися флешбеки зі шкільних часів). Потім виступила красива молода українська жінка з українського консулату, яка чимось нагадувала стереотипну школярку: зокрема тим, що читала текст з папірчика, хвилювалася, часом плуталася, але була щирою і вдячною. Всі ці формальності знову нагадали мені якісь випускні й збори в актових залах, але це все лише моя пострадянська свідомість. Під час промов чиновників Сергій Жадан сором’язливо відмахувався, коли його називали «зіркою сучасної української літератури» й часто уважно роздивлявся свої руки (я теж так часом роблю).

Власне, всю цю презентацію задумали з трьох причин: відсвяткувати День Незалежності України (все відбувалося 6-го вересня), передати франкфуртській міській бібліотеці добірку українських книжок і презентувати переклад «Інтернату», котрий отримав відзнаку на Ляйпцизькому книжковому фестивалі. Коли Сергію Жадану нарешті дали слово, він похвалив ініціативу передати бібліотеці книжки і дуже вміло перевів розмову в інше русло. Він сказав приблизно таке: ми з товаришами часто розвозимо книжки до бібліотек Луганської й Донецької областей.

Крім Жадана, під колонами сиділи двоє перекладачів роману: чоловік-німець говорив німецькою, жінка-українка перекладала німецькою й українською. Жадан говорив українською, хоча відомо, що він знає німецьку, десь він навіть підказував перекладачці або трохи не погоджувався з нею. Українські жінки попереду мене також підказували переклад, голосно сміялися й активно кивали, ніби всім своїм єством прагнучи показати, що вони все розуміють: німецькою, українською, та й взагалі. Сергій Жадан говорив українською, бо якою ще говорити українському письменникові. Його слова були чіткі й ритмічні: він знав, що казати і коли робити паузи, він у цій справі не перший рік.

Перекладач вів розмову про «високе», про літературу, про роман «Інтернат» і запитав щось про Ремарка. Це логічно: Ремарк писав про війну, Жадан пише про війну. На це Сергій чемно відповів, що в Україні тривають дискусії про те, коли ж з’явиться «український Ремарк» і напише про українську війну, але ці «естетські» дискусії не мають нічого спільного з реальністю. На мить я згадала, як мене обурювали люди, котрі теж у дискусіях вирішували долю Всесвіту,а потім поверталися до гуртожитків з тарганами. Дійсність не можна заперечити. Так сталося, що ця дійсність – війна. Жадан розповідав, що війна ніколи не була його темою, але вона прийшла туди, де він виріс. Це як в анотації до «Інтернату»: Паша ніколи не цікавився війною, але сталося так, що війна зацікавилася ним. Жадан казав, що спершу йому та його колегам було важко знайти слова, аби писати про війну. Мені відомо, що це таке, – коли тобі геть бракує слів, щоб говорити про щось. Особливо про це. А потім Сергія перебили.  

Якоїсь миті мені здалося, що цей чоловік, письменник Сергій Жадан, виглядає стомленим. Я згадала перший курс, жовтень, «Книжковий Арсенал» і проект «Розділові» із «Собаками в Космосі». «Собаки» грали кавер «Radiohead – No Surprises», Жадан глушив портвейн «з горла» на сцені і під легкий музичний супровід зачитував «Марата» (тоді вони ще не поклали його на музику), а мені перехоплювало подих, як перехоплює подих від закоханості або всесвітньої туги. Потім я була на якихось читаннях, презентаціях, на ще одному концерті (коли все ще було безкоштовно), і поступово все змінилося, Жадан став якимось дуже популярним і «мейнстримовим», а згодом на концертах почали збирати гроші для армії. Востаннє я була, мабуть, на презентації «Месопотамії», ну і ще бачила Жадана в «Арсеналі». На «Месопотамії» моя одногрупниця запитала, чи не залишаюся я підписати книжку. Я подивилася на чергу і подумала, що ще встигну іншим разом. До речі, я маю книжки одного письменника, якого мені довелося знати. Мені здавалося, що я завжди встигну підписати ті книжки. Але ось я раптом опинилася далеко, а того чоловіка вже не стало. Тому я вирішила, що треба сходити на презентацію Жадана у Франкфурті.

Після обговорення Сергій зачитав уривок з «Інтернату», той момент ближче до фіналу, коли Паша випадково опиняється в лікарні й має допомагати пораненому солдатові. Це уривок про відповідальність і необхідність вибору. Перекладач зачитав німецький уривок, який чомусь виявився довшим. Наприкінці Сергій попросив слово і сказав приблизно таке: я розумію, що останнім часом презентації українських письменників перетворилися на політичну пропаганду, але ми повинні сьогодні говорити про війну, і тоді наступного разу, можливо, ми зможемо зачитувати одне одному вірші про любов. Він звертався за підтримкою до тих людей, європейців, які також можуть вплинути на ситуацію.

Після презентації українські жінки запросили гостей на частування «традиційними українським стравами». Такої презентації Жадана я ще не бачила. Було зрозуміло, що ці люди вдягнули сукні й костюми, щоб випити келих шампанського із соком, поговорити, сфотографуватися, поїсти «традиційні українські страви». Одна сива жіночка вбралася у все жовто-блакитне і в різних місцях, типу наплічника, вона мала тризуб. Чи хотіли ці люди говорити про війну? Як сприймала цю атмосферу людина, котра всі ці чотири роки спостерігає війну на власні очі?

Деякі люди розмовляли із Сергієм, вишикувалася черга за автографами (але точно не така, як на презентації «Месопотамії»). Під колонами були якісь книжки, які можна було купити, зокрема й німецький переклад (дуже красивий, але дорогий переклад від видавництва «Suhrkamp»). Я вихопила «Ворошиловград». Згадала, як Віра Павлівна Агеєва казала нам, що «Ворошиловград» читати варто. І я вирішила, що цей час настав – треба підписати книжку.

Я стояла й думала. Я думала: «Іро, зовсім не обов’язково говорити з письменниками, яких ти читаєш і досліджуєш. Як завжди каже сам Жадан, найкращі поети – мертві поети». Сергій Жадан узяв у мене книжку, спитав моє ім’я, і я наважилася запитати щось таке (уявіть, як я почервоніла): «Можна запитання? Які Ваші прогнози? От у Вашому романі, в «Інтернаті», все закінчується якось… з надією». На що Сергій Жадан трохи задумався і відповів, що «Ну так, з надією», що все повернеться, але це буде нескоро й нелегко. Я задумалася: «Як все може просто повернутися?», але потім згадала, як у романі Паша думає про те, що хотілося би повернутися додому й просто забути все, але потім сам-таки визнає, що це неможливо забути, це на все життя. Я знову подумала про себе, про те, що мені не дуже є куди повертатися, та й якби я повернулася, все б точно не було таким, як раніше. Дім, де я виросла, де помер мій батько, мама продала, щоб я могла вчитися і не повертатися. Раніше я думала, що війна й мене особливо не стосується, але мій тато був там, тому історії про те, як сепаратисти обстрілюють машини з червоними хрестами, залишаться зі мною до глибокої старості.

Але потім я подумала (вся ця складна асоціативна операція тривала насправді кілька секунд): «Іро, ти песимістка. Драма-квін. Тобі й справді не вистачає віри (надії / любові)». Сергій Жадан повинен вірити в перемогу, як і всі ті люди, хто там є за нас, інакше нічого не вийде. Якось враз мені здалося, що вся ця історія з війною є дуже особистою для Жадана. Я подякувала (досі червона), взяла книжку і з якимось почуттям піднесеності (мабуть, «по понятіях» Канта) пішла під франкфуртський дощ ловити поїзд до Гіссена. На «традиційні українські страви» залишатися не стала.