Мої "книжковоарсенальні" дні (четверті)

Знайомство із «Книжковим Арсеналом» для мене відбувалося поступово. 2012-го це був концерт Жадана із «Собаками в Космосі» (моя перша зустріч із легендарним Жаданом і менш легендарними, але не менш крутими «Собаками»). Презентували альбом «Зброя пролетаріату», Жадан пив на сцені портвейн «з горла» і читав пронизливого до сліз «Марата».

2013й: мало що пам’ятаю, і це стосується не лише «Арсеналу» (це гармонійно вписується в мою концепцію підсвідомого страху все забути). Була літня практика в лаврі, а навпроти був «Арсенал», тож я вирішила зайти. Цього разу я вже дісталася до книжок і винесла щось, чого я не пам’ятаю, а також альбом із серії «Великі художники», присвячений Сальвадорові Далі. Відтоді я зацікавилася живописом і розпочала полювання на «Великих художників». Іноді мені здається, що це вплинуло на мою яку-не-яку, але професійну діяльність.

2014-й рік став апогеєм моєї «арсенальної» діяльності. До мене нарешті «дійшло» і мене охопило страшенне піднесення. Я ходила на всілякі лекції, зустрічі з письменниками, слухала і потім ще півроку розповідала про це історії. Крім того, я забезпечила собі найкращі книжки минулого літа: «Танго смерті» й «Останні дні панку в «Гельсінкі»». Ну, і про «Великих художників» не забула. Це надихнуло мене поїхати на «Форум видавців» до Львова. А «Форум» надихнув мене на регрес.

Цього року я чекала на «Арсенал», але кількість моїх сил не давала надії на розмах. Наприкінці мозкопролитного триместру Кровосіся Могилянка висмоктує останнє бажання жити й умирати. Але щось-таки залишилося.

ДЕНЬ 1

Дедлайн зі світової літератури – гарний привід кудись піти. Взагалі, останнім часом мій мозок цілком чесно реагує на все, що з ним хочуть зробити, природним бажанням витрачати гроші. Краще це, ніж нервовий розлад, тому я йому дуже дякую і пишаюся ним.

У четвер я познайомилася з дуже приємною дівчиною з «Центру Сучасного Мистецтва». Після деяких вагань, окрилена почуттям долученості до прекрасного («я стараюсь, батя!»), я все-таки вирішила завітати до «Арсеналу» («гулять, так гулять!»).

Приємно здивувало те, що локації видавництв майже не змінилися. З’явилося багато модних майданчиків, філософське кафе, розширився дитячий простір, але зустрічав мене незмінно майданчик «Меридіан Черновіц», ще теплий після виступу Сергія Жадана. До речі, я так і не потрапила на жодну презентацію Жадана в «Арсеналі», Могилянці чи деінде.

«Великі художники» були на своїх місцях, «Кубрик» із кадром «Космічної одіссеї» був на своєму місці.

Поступово в натовпі я почала впадати в транс, що зі мною не рідко буває в натовпі. І з глибин трансу мені почувся дуже знайомий голос. Я підійшла до дитячого майданчика і здивувалася: сидить Жадан, довкола нього сидять жіночки, а поміж них усіх бігають малі діти. Жадан на презентації дитячої збірки казок – це вже якийсь «розрив шаблону». Тим паче, що довкола немає натовпу відданих філологинь. Раптом Сергій взяв на руки дівчинку, яка бігала біля нього. Скільки старших дівчат хотіли б опинитися на її місці! А ще в якусь мить ми із Сергієм Жаданом зустрілися поглядами (бррр). 

Потім я проходила повз стенд «Pocket book» і мою увагу привернула «акція»: пишеш свою книжку-рекомендацію, кладеш до «урни» і натомість витягаєш собі рекомендацію іншої людини. Чоловік, що стояв на стенді, став запрошувати мене взяти участь у розіграші покет-буку. Я сказала, що не вірю в те, що мені колись пощастить у лотереї (бо так воно і є) і що мене більше цікавить, які книжки радять люди. Чоловік дозволив мені перелопатити всю «урну» і перечитати всі листочки, за що йому велике філологічне дякую. За результатами мого огляду, найчастіше (2 рази) радять «Трьох товаришів» Ремарка. Були ще книжки про любов і щось зі словом «хунта», але найбільше мене здивували Маркес і «Тореодори з Васюківки». Я порадила «Бойню № 5». Чоловік раптом спитав мене: «Ви читали Винничука?». Звісно, я читала. «А он він пішов, з рюкзаком», - сказав чоловік і я побачила в натовпі сивину старого еротомана Юрія Винничука.

Власне, чого я прийшла на «Арсенал». Від самого початку я планувала купити «Історії про тварин і людей» Міленко Єрґовича (кажуть, під неї можна добряче поплакати) із тієї ж «темпорівської» серії, що й «Останні дні панку» і новий примірник «ШО» подешевше. І таки я свого домоглася: 3 примірники за 60 грн. – це успіх!   

Але більше мені подобається простір із інсталяціями й картинами, бо там мало людей. Блукаючи цим простором, я здобувала собі приємні враження.

Наприклад, від цієї білої штуки, яка затягує, мов вир.

Але найбільшим потрясінням стало дещо інше. Я обернулася до стіни праворуч і побачила це: «безобрАзну» зелену істоту на фіолетовому тлі й напис «Зеленочеловеческое. Слишком зеленочеловеческое» (як потім виявилося, я неправильно прочитала). І в цей момент мене пройняло це величне почуття «зіткнення», зустрічі із твором мистецтва, а також відчуття глибокої спорідненості з автором, зокрема на підставі дуже «специфічного» почуття гумору. Я відчула потребу негайно дізнатися його ім’я. Ним виявився ніхто інший, як веселий єврейський одесит чи одеський єврей Олександр Ройтбурд. Зрештою, із самого початку «мазок» видався мені підозріло знайомим.

ДЕНЬ 2

Другим днем, нелінійно, була субота, бо в п’ятницю в мене був «синдром не вставання з ліжка». В суботу ж я відчула страшну відповідальність і таки доповзла до «Арсеналу».

Яким же було моє здивування, коли група людей біля «Малої галереї» «Арсеналу» виявилася кінцем черги на вхід (і я знову не потрапила на Жадана). І тут мені пригадався показ «Солі землі» в кінотеатрі «Київ» де мені випала щаслива можливість бути волонтером і не бути розчавленою натовпом охочих подивитися фільм. Але на «Арсеналі» люди були зовсім не агресивні.

Дивує те, що стільки людей приходять як на безкоштовні, так і на платні фестивалі. Крім того, це фестивалі культурні, інтелектуальні. Останнім часом люди просто стали більш активними, згуртованими, цікавими до того, що відбувається навколо. Може, це наслідки революції? Це дивує й дає надію.

Ще в метро я бачила дівчат в сукнях а-ля «стиляги». Я подумала, що це вони десь виступають, як я колись у школі. А дорогою до «Арсеналу» я бачила хлопця й дівчину на велосипедах у вбранні стилю ретро. Трохи згодом до мене «дійшло», що воно таке.

Винниченко: школяр, письменник, політик, художник

 Власне, чого я прийшла на «Арсенал» вдруге. Я хотіла купити плакат із Винниченком і познайомитися з Юрієм Андруховичем. Плакат мені сподобався, бо він був найсмішнішим («Винниченко йде до школи», «Винниченко написав купу книжок», «Винниченко-політик»…). Такі «амплуа» відомих українських письменників я вже бачила на площі Ринок на «Форумі видавців» восени. Я фотографувалася з Кулішем, Стусом і Прокоповичем о 7-й ранку, але постерів тоді ніде не було.

Андрухович вкотре презентував свою збірку есеїв «Тут похований Фантомас». Власне, можна зарахувати її до сучасної тенденції наших письменників перевидавати старе або робити книжки з блогів, записів на фейсбуці і т.д. і т.п. (якщо я колись стану відомою і буду щось видавати, видам величезний том зі своїми твітами, з ілюстраціями). Перед презентацією Юрій Андрухович щось шукав у своєму рюкзаку, а потім ми ненароком зустрілися поглядами (так-так-так). Найцікавішою частиною презентації виявилися запитання від аудиторії. Пан Юрій дав цікаву пораду письменникам-початківцям: не писати вночі, щоб потім не було соромно. А це суперечить поширеним уявленням а-ля сюрреалізм, що «муза приходить вночі».

Потім я пленталася між стендами і допленталася до «Меридіану». Поруч із ним були доволі рідкісні експонати – обкладинки українських книжок 1910-х-1920-х років. Це мене захопило. І крізь своє захоплення я почула, що зі сцени дівчата читають дуже інтимні російськомовні вірші про любов а-ля Вера Полозкова. Це викликало в мене «когнітивний дисонанс». Як виявилося, подія називалася «фешн-читання» (а дівчата справді були в гарних літніх сукнях із квіточками).

Пролетарии всех стран, соединяйтесь!

Також я побачила «воочію» «бубабістів». Ірванець багато жартує й активно жестикулює. Неборак – навпаки, дуже спокійний і таємничий за своїми чорними круглими скельцями. А в Андруховича дивний колір шкіри й голос (я чомусь думала, що він буде нижчий).

Але до кінця презентації я не висиділа, бо був поганий звук, а ще й стіни «Арсеналу» дуже холодні, і мої 20 ден мене від цього не рятували.

ДЕНЬ 3

День 3, він же неділя, він же останній день «Книжкового Арсеналу 2015». Цього дня я йшла побачити могилянських викладачів і презентацію від «Центру Сучасного Мистецтва».

На вході знову була черга, вже трохи менша, тому я трохи запізнилася на лекцію-читання «Поезія трьох воєн». Проте це не завадило мені цікаво провести час, бо й сама тема, й лектори, й вірші були цікавими. Акцентували увагу на важливості пропаганди під час війни, і це дійсно важливо. З’явилося й одвічне запитання про місце поета в часи війни.

Коли йшлося про сучасну поезію не «війни», а «з війни» (бо навряд чи її можуть поетизувати ті, хто її бачив), тексти читали самі автори (живі, так і хочеться сказати). Найбільше мене вразила Любов Якимчук. Можливо, це особливості жіночої поезії – більш… емоційної? Але ця поезія «вирвала» мене з «комфортної зони». Всі ці способи відволіктися закінчуються тим, що тебе кидають писком у миску. Поки хтось купує книжки й думає про високе, веде дискусії на шкіряних диванах, хтось занурюється з головою у кров і бруд. Кожному – своє? Зрештою, і саме життя – це постійне вибивання стільчика з-під ніг, в той час як ти прагнеш загрузнути в побуті, віднайти безмежний спокій, який настає лише після смерті.

Одразу після «Поезії трьох воєн» я потрапила на презентацію збірки «Культура завтра» від «ЦСМ». Розумні (справді розумні) люди розмірковували над тим, що таке «донбаський синдром», як із ним жити, розповідали про «креативну економіку» (я там зрозуміла лише про фари) і нашу систему освіти радянської моделі, яку не так просто змінити (і тут в моїй уяві поставав олень Микити Кадана). Зрештою, я придбала цю збірку есе й можу за потреби нею поділитися («а в мене немає нічого, і я можу з тобою поділитися»).

Потім я думала, йти мені додому, чи не йти. Взагалі, на вечір були заплановані ще одна презентація від «Смолоскипа» й поетичний перфоманс, у якому брала участь моя колега Ліна. Але я розуміла, що до вечора не протримаюся (до того ж, я знову була у своїх 20 ден).

Я йшла крізь «Арсенал» у бік виходу й раптом побачила слово: «Intermezzo». Біля слова з’явився Володимир Євгенович Панченко, а потім і Віра Павлівна Агєєва – могилянські професори. Я залишилася послухати. Виявилося цікаво. Особливо привілейованим себе почуваєш у контексті лекції про Коцюбинського, яку ми слухали минулого тижня на парах. Тим паче, що у четвер мені треба здавати Володимиру Євгеновичу письмову за Коцюбинським.

Взагалі, почуття власної гідності росте від того, скільки знайомих я зустріла на «Книжковому Арсеналі» (особливо коли це учасники). Крім того, це були не лише могилянці, але й люди з команди PinchukArtCentre (бо де «пінчуківці», там сучасна культура;)). Отак розширюється коло моїх знайомств протягом року, а тим більше, трьох. І почуваєш себе не «дєвочкою з вулиці», а майже «знатною особою», коли розумієш, що відбувається і хто такі частина із цих прекрасних людей довкола.   

Володимир Винниченко і його нові друзі