Вирішила
зробити спробу забрати паспорт у посольстві. Вони телефонували мені в п'ятницю,
я пропустила (бо виходила з банку з квитанцією про сплату за страхування),
перетелефонувала, сказали чекати, поки мені самі зателефонують, Два дні мені не телефонували, а я не горда, вирішила сама
піти. На талончику був вказаний час: пн - чт з 15:30 до 16:30, вікно №8. Я
прийшла, здала в буду "Камера схову" свою сумку, заплатила 25 грн, бо
заходити із сумками заборонено, а на вулиці я її не залишу. Чоловік, який
сидить у буді, запитав, чи не потрібно мені щось підказати. Ніби ні.
Я дістала
свій файлик зі всякими бомажками, страховку в конверті, пішла до дверей,
натисла дзвінок з намальованим дзвоником, стала чекати, приготувалася вийняти
все з кишень, зняти шапку, рукавиці, годинник, скласти все в лоточок, пройти
крізь рамку, задзвеніти, сати спиною, розставити руки, опустити руки, вдягнути
годинник. Але мені ніхто не відповів. Чоловік з камери схову вийшов покурити й
сказав мені тиснути не кнопку з намальованим дзвоником, а ту, що нижче. Я так
зробила. Ніхто не відповів. За скляними дверима взагалі не було ознак життя. На
самотньому внутрішньому подвір'ї вітер ганяв сніг. Коли буде тепло, я
згадуватиму ці моменти. Або ні.
Я задивилася
в щілину між будівлями провулку. До мене стали підтягуватися чоловік і жінка,
які пропонують усім посилки/страхування. Жінка зазирнула в вікно й сказала, що
там, напевне, вже нікого нема. Вона бачила, як всі "брали сумочки" й
кудись ішли. Потім підбрів ще один чоловік,
співробітник, який посипав доріжки сіллю. Співробітник сказав, що сьогодні в
посольстві святкують 25 років дипломатичних відносин Німеччини й України. Тим
часом, до нас підійшов ще один чоловік, який також хотів чи
то подати, чи то забрати документи. Жіночка сказала, що треба йти на
центральний вхід і питати там. Ми пішли, всі разом. Я вже думала про те, як же
це завжди в мене виходить. Як же це я втрапила саме на той день, коли вирішили
відсвяткувати 25-річчя дипломатичних відносин.
Хтось
натиснув дзвінок і сказав мені говорити. Я запитала в охоронця, чи можу я
забрати свої документи. Охоронець відповів, що сьогодні вже нікого немає. Я сказала:
"Але ж у талоні вказано пн - чт, з 15:30", з чим охоронець погодився, але сказав, що саме сьогодні такий особливий день :
"Сегодня у вас день неудачный".
І це останнє
різонуло мене, як бритва. Невдачний день. Що ще
невдачне? Я нічого не казала тиждень тому, коли прошарилася 2 години, чекаючи
кінця перерви, зайшла й дізналася, що документи на візу за навчальними програмами приймають
тільки в першій половині дня. Я нічого не казала вчора, коли треба було 40
хвилин стояти на зупинці в заметіль, щоб завезти на 9-ту годину роздруківки в
деканат (звісно, я приїхала на півгодини пізніше). А потім сходила на 11:00 на
прослуховування на роботі, де я працюю вже більше 2-х років (і прослуховували
мене, але не тільки). Я встигла забрати документи в міжнародному відділі,
віднести їх на підпис, ще й сходити на пари. Я встигла поприбирати й повністю
виконати домашнє завдання з англійської (в свої 22). Я нічого не казала про те, що
моя "бомажна епопея"
триває з жовтня, я вже обійшла багато відділів НаУКМА, побувала в ЦНАП, бюро
перекладів, відділах банків, страховій компанії. Я нічого не казала про те, що
я дико втомилася, що я гнуся від недосипання, що мені ще гірше від цієї погоди,
що мені вже остогиділа зима. Я нічого не казала про те, що моїй мамі зробили
операцію на руці, а попереду довгий і не дуже визначений період лікування.
І він відповів мені: "Сегодня у вас день неудачный". Я розвернулася й не знайшла нічого кращого, як розплакатися. Я стояла
обличчям до стіни посольства й втирала сльози (але не соплі). На собачому
морозі сльози здавалися дуже гарячими. Це вперше бюрократи таки змогли довести
мене до сліз. Мені стало легше, але я не розуміла, для чого це все, для чого
було лишати ту сумку, взагалі їхати сюди, ще й у таку погоду.
Я прийшла в
буду забирати свою сумку. Чоловік запитав, чи й справді святкують, а потім
віддав мої 25 грн. Він сказав: "Я-то раніше
додому піду, а вам ще завтра приходити, думали ж сьогодні вже все забрати". На моє "Нічого, прийду завтра" він відповів, що сам не знав про святкування, і якось дав мені зрозуміти,
що це НЕ нормально. Я відчула, що він мене розуміє. Мені залишалося тільки
подякувати й сказати: "До завтра".
А зараз я не
можу приготувати їсти, бо на кухні "всі міста заняті".
