Берлін, який ми втратили

Ми закінчили одинадцятий клас, заодно й школу. Звідкись у нас були гроші (напевне ж, від батьків) і ми купили на них квитки залізничні, квитки тролейбусні, зняли однокімнатну квартиру з грандіозним балконом і попутно купували чебуреки із сиром/чебуреки із м’ясом/пахлаву/чурчхелу/пиво/вино.

Всі шкільні екзамени були позаду, всі ЗНО були позаду, всі подані документи були позаду. Позаду було наше планування цієї подорожі десь за місяць перед тим, коли ми були тут із батьками: Марина зі своїми, я – з мамою. Позаду було обговорення результатів ЗНО з англійської в тролейбусі на Ялту й відчуття легкої «обісраності» протягом всього маршруту Алушта – Ялта – Алушта. Залишилися лише фото із Чеховим, дамою і собачкою (вилитими з металу, звичайно ж), фото біля фонтану, фото «зірки слави» Ніколая Баскова і хлопець у дивному капелюсі. Тоді ми могли так просто сісти в тролейбус і поїхати в інше місто.

Попереду було ще багато чого. Як мінімум, три вступні хвилі, і я боялася захлинутися з горя, адже не так далеко позаду був один із найбільших моїх провалів.

І поміж цим ми поїхали в Алушту на чотири дні святкувати вісімнадцятиріччя Марини. Було нас четверо: я, Марина, хлопець Марини й брат хлопця Марини. Здавалося, всі навколо таємно сподівалися, що між мною і братом хлопця Марини щось буде, але я люблю обманювати очікування людей.

Дорогою до якогось місця із церквою я слухала новий альбом Сержа Танкяна, на який мала написати рецензію. Церква була симпатична, а з майданчика біля неї відкривався цей знайомий краєвид: гори, що тонуть у морі, небо, що тоне в морі.

Але приїхали ми туди не за тим. Під церквою був музей водних катастроф. Поки ми з Мариною блукали стінами музею, декорованими під інтер’єр підводних човнів, слухали й бачили видовищні історії, хлопці пішли купатися.

Тоді я зрозуміла, що я – «Титанік». Цей корабель виявився моїм астральним братом, бо всі вірили в те, що мене не можна втопити. Так я і провалилася. На щастя, виявилося, що я не купа металобрухту, а купа кісток, хрящів, шкіри, крові й лімфи, яка по всьому ще може бачити левів уві сні. Після такого не залишаються шрами, тому людям доводиться вірити мені на слово.

Після культурної програми з осягнення невідомих водних глибин ми з Мариною пішли на пляж до хлопців, які стрибали з пірсу.

Марині телефонували з університетів, а мені ніхто не телефонував, лише мама, яка вмовляла мене подати оригінали на японську мову в Дніпропетровський національний університет, а я ще впиралася, поки не подала.

Наші вечори минали на набережній, закінчувалися на балконі під пиво із «АТБ» і Вадікову гітару. Вадік був хлопцем Марини, заодно басистом запорізького мелодик-металкор-гурту «Kill First».

Коли наближався час святкування дня народження, Марина почала готувати святкову вечерю. Здається, тоді я не робила нічого серйозного, крім як щось порізати, бо й досі боюся заважати Марині на кухні. За весь той час я зварила суп із сушених грибів, які дала мені мама, і той суп потім згадували мені з ніжністю.

Із м’ясом для вечері були якісь проблеми, тому за стіл ми сіли близько одинадцятої. Місцеве вино, тости за новонароджену. І чомусь раптом Вадіку стало погано. Його нудило, всі метушилися. І поки Вадік лежав у напівсмертному стані, його брат вирішив сходити по ліки. Було вже за північ, з відкритих аптек лишилися цілодобові, яких було мало, а брат Вадіка ще й погано орієнтувався на місцевості.

Поки Вадік лежав у кімнаті, а його брат десь блукав, я вітала Марину із днем народження, ми про щось говорили на балконі, щось душевне, істинне і гірке, як усяка істина, щось таке, що можна зрозуміти лише під дією гарного тутешнього білого вина.

Коли брат Вадіка все-таки повернувся із ліками, йому раптом теж стало погано. Хлопці лежали й нарікали, що все це через м'ясо, яке готувала Марина. Марина намагалася довести, що ми з нею теж його їли і з нами усе гаразд, що хлопці наковталися солоної води, коли гасали з пірсу. Але що дівчина може довести хлопцям у такій ситуації.

 Ще трохи побувши в квартирі, яка перетворювалася на лазарет, ми вирішили, що ніщо все-таки не може зруйнувати дівчатам свято. Ще вдень ми домовлялися піти після вечері на набережну, тож нам залишалося йти гуляти, лише вдвох.

Було десь біля другої, ми благополучно дійшли до набережної, де люди співали караоке. Марина завжди боїться співати при мені, бо я з третього класу ходила на хор. Дивно, це завжди спиняло лише її, і аж ніяк не моїх батьків, знайомих, гостей або випадкових людей на вулиці.

Але ми співали разом, усім невеликим натовпом, і той, хто стояв біля мікрофону, виявлявся якоюсь дрібною формальністю. Нас вражало те, що вночі люди обирають такі гарні пісні: «Сплін», «Арію» і всякі такі душевні й усім знайомі штуки, яких не почути серед денної попси.

Поспівавши трохи, що неабияк порадувало Марину, ми пішли за кавою в кіоск із шаурмою. Якийсь мужчина робив нам компліменти й припущення, що ми, мабуть, на дієті, якщо беремо каву без цукру.

Ми пішли на майданчик, викладений плитами, який виходив у море. Погода була штормова, хвилі налітали на плити, можна було уявити, як змиває когось зі знайомих тобою людей. Ми про щось говорили, як це завжди із нами буває.

Коли ми йшли назад, у бік квартири, якийсь шаурмен пропонував нам скуштувати його шаурму, проте ми чемно відмовилися.

В «АТБ», яке працює цілодобово, на відміну від аптек, ми купили собі морозива й пішли на дитячий майданчик біля дому із нашою квартирою. Було вже десь за четверту, Марина розповідала, як відкосив від армії її колишній хлопець. Ми дивилися на вікна будинку й раптом побачило світло на першому поверсі. Хто б це міг так пізно чи рано не спати?

У вікні з’явився чоловік, який щось бурмотів собі під ніс. Наші з Мариною погляди якось синхронно сковзнули до чоловічої руки, в якій була сокира. Перед нами стояв чоловік із сокирою, ще й щось бурмотів. Так само синхронно ми скочили з майданчика й кинулися в під’їзд. Вже біля квартири ми перевели подих і пошепки поділилися враженнями. Через декілька хвилин ми зайшли до квартири, пішли на кухню. Я намагалася причинити двері якомога тихіше, щоб не розбудити хлопців. Як часто буває в таких випадках, двері на зло мені страшенно грюкнули. Як виявилося наступного дня, стіни в квартирі настільки картонні, що двері можна було й не причиняти.

Наступного року ми вже закінчили перший курс. І знову поїхали до Алушти. Здається, лише трохи в інший час. Нас було так само четверо, ми жили в тій самій квартирі, лише трохи змінився наш склад: ми з Мариною, її хлопець Нікіта й наш друг Влад.

Ніхто вже не грав нам на гітарі, але нашою новою розвагою став Влад. На публіці він вів себе страшенно неадекватно, смішив нас дурнуватими й збоченими жартами, дурнуватою поведінкою, ображався на нас, раз чи двічі навіть від нас утік.

Були й випадки, коли Влад нас лякав. Якось ми сиділи на балконі, Влад пішов до кімнати, ліг на ліжко й удав, що спить. Коли Нікіта зайшов до кімнати, Влад кинувся на нього з криками. Нікіта ніяк не відреагував, але мені було страшно заходити до кімнати. Потім Влад забігав до нас із диким криком, зачиняв нас на балконі, лазив з балкону в кімнату через велику кватирку.

Якось ми з Владом пішли вдвох на набережну фотографуватися. Ця людина мала свою особливість: опиняючись сам на сам із кимось, вести себе адекватно.

Вечорами ми всі гуляли набережною, пили каву з вишнею, слухали вуличних музикантів. Вдень мої друзі довго збиралися, й на пляжі ми бували недовго.

В передостанній день мої друзі зовсім не хотіли вставати й кудись іти, тому я взяла речі й вирішила поїхати сама на Південний пляж, де завжди бували ми з мамою, коли відпочивали в її знайомих. Це востаннє нога моя ступила з кримської гальки в Чорне море, проте я цього ще не знала.

Ввечері ми пішли на винзавод, взяли дуже добре вино й звідти пішли на набережну. Погода була гарна, ми сиділи на плитах, які виходили в море. Ми відкрили нашу півторалітрову пляшку на трьох (Влад не захотів скласти компнію). Єдине – я того дня мало їла, а ще була дуже зла, бо поки ми гуляли набережною, мені зателефонував мій хлопець і посварився зі мною. Так, у мене тоді був хлопець, із яким ми більше сварилися, ніж зустрічалися, хоча я й не дуже конфліктна людина. Через це я блискавично випила свою частку й так само блискавично сп’яніла. Дорогою до квартири хтось запропонував купити в «АТБ» ще щось, навіть не знаю, кому таке спало на думку. Після розпитого на балконі «ще щось» я вперше в житті відчула, як втрачаю контроль над координацією рухів, хоча позаду було вже стільки розпитих шмурдяків у запорізьких дворах.

Потім мені зателефонував мій хлопець і виявилося, що все в нас гаразд і він чекає на мене в Києві. Наступного ранку я перший і єдиний раз у житті не могла зрозуміти, чи був цей дзвінок реальним, чи це мені примарилося. Цілий день я почувала себе паскудно, в поїзді я лежала, слухала альбом «Radiohead – Kid A» і відчувала, як літають у моїй голові гелікоптери, винищувачі й просто літаки: вгору-вниз, вгору-вниз, вгору-вниз…

Ми з Мариною й далі спілкуємося, хоча, може, й менше, в міру часу й відстані між нами. Проте ні я, ні вона не спілкуємося більше ні з ким із чоловічих персонажів цієї історії.

Наступного року ми з мамою поїхали в Лазурне. Лазурне я теж люблю, бо буваю там з 1,5-2 років, але це вже зовсім інша історія.

Вперше я потрапила в Крим не пам’ятаю коли. Щороку батьки через знайомих з «Мотор Січ» брали путівки в пансіонат «Горизонт». Бувала я тут і в «таборах».

Тато тримав кермо й співав дурнуваті пісні про гору Ай-Петрі й «I come from Alabama with a bango on my back». Мої батьки були молодими, в нас ще була ціла машина й ціла сім’я, тож ми подорожували різними музеями й приморськими містечками, лазили в печери, каньйон і на гори, через що я іноді лякалася й сперечалася. Взагалі, мама каже, що я була ідеальною дитиною до двох років – йшла туди, куди мене брали, а вже з двох я почала сперечатися.

Тут я була малою й уже майже дорослою. Тут назбиралося декілька альбомів і дисків наших фотографій. Тут я навчилася плавати, тут я грала Джульєтту, тут я, зрештою, глибоко «звалилася в любов», як сказали б англомовні люди. Тут він узяв мене за руку, коли нас водили ботанічним садом, і в мене ледь не спинилося серце.

Може, можна все це замінити, як це роблять із фруктозою для діабетиків, безалкогольним пивом і кавою без кофеїну. Але чи буде від цього повітря в моїх літніх снах менше пахнути йодом і хвоєю?

Згодом розумієш, що тобі випало жити в такі часи, про які раніше читав у підручнику з історії, про які читатимуть твої діти в підручниках з історії, про які, зрештою, казатимеш своїм онукам: не дай Боже вам жити в такі часи.