Я пізнаю
таємниці волонтерства, і зголосилася допомогти рознести запрошення на фестиваль
DocuDays. Приїхала в офіс. Там за великим дерев’яним столом зібралися люди з макулатурою. Конвеєр з волонтерів клеїв на
листівки з Грозним наліпки «відкриття о такій-то такій-то». Звичайно, це було
дещо не те, на що я очікувала, але чому б ні. І от я стояла, колупала наліпки й
методично ліпила їх до листівок. Думаю, якщо колись вирішу кинути все й піти
працювати на «наклеювальний завод», у мене щось вийде.
В якийсь
момент я подумала: «Що я, людина з майже вищою освітою і роботою в музеї
сучасного мистецтва, роблю тут?». Звичайно, можна було б розвернутися і піти.
Але хтось почав натякати на те, що часу не так уже й багато, і під шумок я
отримала свої конверти із запрошеннями. Звичайно, всякі «Брітіш Кансіл» і
навколомогилянські істаблішментс розгребли миттєво. Тому я почула «Велика
Васильківська», схопила конверти й пішла. Мені дістався центр сучасного
мистецтва «Дах». «Ну норм, - подумала я, - два місяці тому бачила їх на триб’юті
«Перкалаби»». Вже вийшовши з офісу, я зрозуміла, що не
так-то й знаю, де та Велика Васильківська 136. Але в моїй свідомості це було не
далі площі Льва Толстого.
І от вже на
площі Льва Толстого я вирішила пересвідчитися, чи туди я йду. Я смутно
усвідомлювала, що Велика Васильківська – це не так давно перейменована
Червоноармійська, але повсюдні таблички «Червоноармійська» не додавали мені
впевненості. Карти в мене не було, тож я вирішила шукати жертв-інформаторів. Стоячи
на Червоноармійській, я питала, де тут Велика Васильківська. Першим був хлопець
біля метро, який щиро вибачався, жалівся на те, що голова його забита
бухгалтерією і показав мені десь у сторону Терещенківської. Я сказала «дякую»,
але, звичайно ж, не повірила йому, тому спустилася в перехід. Потім я спитала
задумливу бабуську край дороги. Та недовірливо сказала, що нічого не знає. І
лише з третьої спроби ми з приємним чоловічком з’ясували, що я і йду Великою
Васильківською.
Вектор руху
був визначений, лишалося дійти до 136-го будинку. Там, де йшла я, номери
починалися ледь не від 2-х. Але номери доволі швидко змінювалися. От я йшла і
йшла, і зайшла вже доволі далеко від ЛТ. Думала, як це я буду повертатися.
І ось «голубую
даль» проштрикнули шпилі знайомої органної зали. «Чудово, - подумала я, - от
знайду центр «Дах» і піду на палац «Україна»». Але я вже дійшла і до органної
зали, і до палацу «Україна», а пункту призначення все не було. Час спливав,
відстань між мною й палацом «Україна» збільшувалась, плин номерів гальмував, а
в мене ж іще був семінар попереду.
Я подумала, що
можна було б усе кинути, розвернутися й піти, що весь цей «розвод» мені не до
душі, і що ніколи мені не стати кур’єром. Але ж ти ніколи не дізнаєшся, поки не
спробуєш. Я от уже знаю, що ніколи не стану журналістом і кур’єром.
Нарешті я
усвідомила, що десь поруч вже має бути Либідська. Крайній будинок перед
переходом і роздоріжжям мав велику табличку «136». Невже? Але і на цьому все не
закінчилося.
Я обійшла
довкола будинку, знайшла стару залу ігрових автоматів, бібліотеку, дитячий
центр «Берізка», якесь кафе, під’їзди, дівчат із чіпсами, але жодного натяку на
три заповітні букви. Тоді я просто вломилася в бібліотеку. Мене зустріла
порожня німа зала. Із «закапелків» вийшла жіночка, яка й підказала мені
люб’язно, що «Дах» є поруч із бібліотекою і «Берізкою». Це вже якісь
фрейдівські штуки, коли ти не можеш знайти те, що активно шукаєш у себе під
носом. Я вже збиралася вломитися в «Дах», але раптом виявилося, що двері
зачинені. Я подзвонила. Постукала. Тиша. Вся ця моя одіссея увінчалася
символічним поцілунком із замком, на якому було написано «Дах».
Довелося їхати
на пари з конвертами. Потім я подзвонила дівчатам у офіс, ті перепросили і
після маленької наради сказали залишити конверти у переході одному «нєрускому»
чоловіку, що працює в «Ремонтові ключів». Я спробувала уявити, як я підхожу до
«ложного неруського» і питаю, чи знає він Сашка з «Дах». Лена сказала мені на
все це: «Ну что, приобщилась к искусству?» і припустила, що, напевне, Сартр із
Камю займалися волонтерством перед тим, як взятися за писання.
Десь на цьому
моменті ми і побачили космонавта біля «Франсуа». Я згадала «Франсуа» біля
львівського залізничного вокзалу, теплий бутерброд і синій сум. Втрачати було
нічого, тому я вирішила сфотографуватися. Пообіцяла Лені, що ввечері це буде у
фейсбуці. Перехожі дивилися на мене, але я не проти.
Нарешті я
приїхала на Либідську. У вирі «годинопікового» людського потоку я зрозуміла, що
точно не пам’ятаю: ремонт ключів чи годинників. Зупинилася на ключах. Хлопець у
будці «Ремонт ключів» не подавав претензій на «не руськість», але й будь-яку
іншу національність було важко діагностувати. Я вирішила спитати, чи не знає
він Сашка з «Дах». Хлопець перелякався і почав підказувати мені інші «будки» з
ремонтом ключів. Але Сашка він не знав.
В переході я
бачила дівчину, яку декілька днів тому бачила в метро, ще раніше – в Могилянці,
а до того – в якомусь телешоу, яке дивилася манікюрниця, до якої я ходжу.
Чоловіки в
іншій будці були явно «руські», тому я зневірилася і вирішила піднятися нагору,
попросити в дівчат більш точні координати. Піднявшись нагору, я раптом побачила
світло у заповітному вікні «Дах». Я швиденько подзвонила, двері відчинив
приємний патлато-бородатий хлопець у пальто. Він і звільнив мене від моєї ноші.
Я спустилася в
перехід і пішла в протилежну від метро сторону, але яке це вже має значення.
Добре, що
природа зробила дуже «льотну» погоду. Я встановила «структурні зв’язки» між
деякими точками й артеріями Києва.
А ввечері в
гуртожитку згоріла проводка і ми сиділи без інтернету.
