Настав 2015-й
рік, рік кози. Козою я називаю свою подругу Марину.
Мої друзі
лікують похмілля і вирішують свої справи. Я сиджу вдома і дивлюся серіал з
Нагієвим (і це не «Фізрук»). Чудовий час для того, щоб щось підсумувати.
Хоча першим
моїм підсумком є те, що час є переважно циклічним.
Минулий рік я
зустріла в Києві в доволі незвичній для себе ролі. Першого січня я довго шукала
«Київський торт». Вперше в житті я вирішила, що мені конче потрібен цей торт. І
я тоді таки знайшла його. Цей рік я зустріла з мамою.
Нещодавно я
сиділа в темній кімнаті з відео-роботою Аслана Ґайсумова «Проспект перемоги».
Читати в темній кімнаті неможливо і, щоб не задрімати, я вирішила передивитися
старі СМС-ки. Тоді я зрозуміла, що Зігмунд Фройд мав рацію. Всі мої трагедії
вивітряться і забудуться, бо мені лінь щось записувати і перечитувати старі
повідомлення. Те саме може статися і з приємними спогадами. Може, й з усім моїм
життям.
Зігмунд Фройд
писав, що наша пам'ять має властивість стирати неприємне, травматичне,
відкладати його подалі. Чорта з два, думала я, як таке можна забути. Тим паче,
що я вважаю себе злопам’ятною. Тепер я розумію, що травматичні спогади справді
блокуються. Але найчастіше з них вибудовується найцікавіше.
Я пам’ятаю
перші й декілька останніх днів січня. Був тиждень самостійного навчання. Тоді я зустрілася з другом. Ми не
спілкувалися три роки. То був дуже слушний момент, бо саме тоді я потребувала
міцної підтримки. І я її отримала. Дякую.
14-го лютого
до мене приїхала Юля і на кухні її застала ця чудна жінка, яка ходить вночі по
гуртожитку. Ми ще довго згадували фразу «Переспати сюди прийшла!».
19-го лютого
був сонячний день. Я прокинулася раніше, щоб довчити укр.літ. Було дві пари –
лекція і семінар. Коли автобус повертав на Бальзака, подзвонила мама і сказала,
що в центрі Києва знову щось горить. Потім перекрили метро. Лена 5 годин їхала
додому. Маша була на Майдані. 20-го лютого скасували пари і ми з Галею їхали на
вокзал у маршрутці, повній ідіотів. 21-го лютого в Запоріжжі я дивилася
телевізор і не вірила, що таке буває не по телевізору.
Був момент (про
який не можна казати), коли я зрозуміла, наскільки це близько. Я усвідомила, що
дійсно могла втратити когось дуже дорогого мені. Я вдячна за те, що хтось
захворів, хтось кудись не пішов, що всі мої знайомі вціліли, навіть якщо дехто
з них мене потім дуже сильно образив.
Я пам’ятаю, як
ми не потрапили на «Німфоманку» і пішли гуляти нічним Запоріжжям. Світанок
застав нас десь біля Дніпра.
Я пам’ятаю, як
гарно падає світло на траву в Дубовому гаю о п’ятій ранку. Я пам’ятаю чай на
пристані й вино в порту ім. Леніна.
3-го березня
був концерт «Почайни» у філармонії. Я випрасувала свою «13-ту» сукню і поїхала
на вокзал, щоб залишити валізу в камері схову. Я вийшла на Хрещатику і вперше
побачила майдан після подій лютого. Була жахлива мряка. Якісь люди ходили з
фотоапаратами. Мокра земля виглядала спід покоцаного тротуару. Десь тут Маша
передавала бруківку. Рваною чорною раною зіяв будинок профспілок, прірва наді
мною. Лежало декілька плит з іменами загиблих. Майдан тонув у морі квітів. Я в
житті не бачила стільки квітів. І тоді я подумала, що жодній жінці не подарують
стільки квітів. Люди обирають ненависть і смерть. Люди від народження приречені
на смерть, вибір лише в тому, як вмирати.
Хтось зі сцени
звернувся з оголошенням, що помер ще один хлопець. Люди вмирали, вмирали й
вмирали. Грала «Пікардійська терція». Ми, що блукали під сценою, заклякли на
місці. У підземному переході продавали лампадки. Ввечері я сіла на потяг до
Дніпропетровська, вранці – на автобус до Запоріжжя.
Цього року в
мене навіть був хлопець. Для мене він був музикантом. Але потім він служив в
армії й сам не захотів, щоб я його дочекалася. Коли ми бачилися востаннє, він
сказав, що провів тиждень в АТО й нарешті зрозумів, що немає нічого важливішого
за життя. Іноді в мене виникає бажання дізнатися, чи він живий. А потім я
згадую, що дурним щастить.
Я пам’ятаю не
лише вино. Юрко Іздрик сказав, що істина є на сторінках жіночих журналів, але я
кажу, що істина розкривається в «балконних розмовах». А під ранок закінчується
«Байкал» і доводиться пити воду з крану.
Ми хотіли
поїхати в Харків, але мама сказала, що це погана ідея. А Маша сказала: «Ти б ще
поїхала на екскурсію в донецький краєзнавчий музей».
Але
здійснилася інша моя забаганка: ми поїхали на «Форум видавців» до Львова. Я
ледве знайшла потрібні мені книжки, а після однієї літературної дискусії ми
просто вирішили тікати. Ми так тікали, що опинилися на службі в соборі. Форум
був не дуже добрий, але саме місто й моя однокласниця Дана – просто чарівні.
Я бачила
зблизька, як люди стають набожними.
Ще я була на
«Книжковому арсеналі». Юрія Винничука назвали еротоманом, а він сказав, що «клин
клином вибивають». Так я і лікуюся. Тому одні враження витісняють інші. Єдина невиліковна
хвороба, якою спекулюють рекламники і політики, - це ностальгія.
Я бачила
Сергія Жадана доволі багато разів. В серпні я зрозуміла, наскільки класними є «Собаки
в Космосі». В жовтні я підстрибувала під улюблених «300 китайців».
Я багато
читала, і навіть встигла прочитати щось для себе. Після Воннеґута, Веллса і
Чапека виявилося, що мій улюблений жанр – наукова фантастика. Сама досі не вірю
в це.
Я слухала
багато музики. Цього року скасували «Best City» і
концерт «Depeche Mode». Я знайшла місце, в яке можна писати рецензії на
альбоми, тому ця моя пристрасть не згасає. Мене посилали на концерти гуртів «Мельница»
і «Symphomania». Я дійсно маю слабкість до музики. І до музикантів.
Я писала про
кафе, нічні клуби і стриптиз-бари Дніпропетровська.
Я була в
Цюрупинську і бачила свою подругу. Ми були на пристані, на фестивалі Індії в
Цюрупинську. Небо над нашим двором зовсім не змінилося.
Я бачила море,
в якому живуть дельфіни й величезні медузи. Вночі зорі падали в чорні хвилі, а
відпочивальники розкладали фуршети на лежаках.
Я закінчила
другий курс і навіть частину третього. В мене, як і в багатьох людей на цьому
етапі, з’явилися сумніви, чи це комусь треба (особливо мені). В мене були (і є)
дуже цікаві й цінні викладачі. Хочеться подякувати їм за це.
Як каже мій
тато, я розміняла третій десяток, але життя моє тільки починається. Я зрозуміла,
що на двадцять років уже чогось-таки досягла. На день народження мені
подарували троянду, вино, шоколад і рожевого зайця. Я вперше (сподіваюсь, не
востаннє) відчула себе «справжньою» жінкою.
Я перечитала «Ловця
в житі» і зрозуміла його краще, ніж два роки тому. Тепер в душі мені –
шістнадцять.
Мою сім’ю з’їла
гангрена.
Я втратила
одну бабусю. Моя двоюрідна сестра народила хлопчика. Моя мама вдруге вийшла
заміж. Бориса 6 місяців не пускали до України. Тепер я знаю, що заміж можна вийти
й тоді, коли тобі за 25.
Я отримала
роботу своєї мрії. Хоча ні, я не мріяла про таке, бо не знала, що таке можливо.
Але це гарне й близьке мені місце – PinchukArtCentre. Як виявилося, щастя
завжди було поруч. Пост медіатора ідеальний для студентів-гуманітаріїв і
самотніх людей, бо завжди є з ким поговорити. Крім того, є так багато
споріднених душ медіаторів, що блукають між поверхами арт-центру.
З кінця жовтня
я не маю вільного часу, тому не маю депресій. Але й тепер, на вихідних,
депресії мої мають інший характер.
З шістнадцяти
років мистецтво є моїм порятунком від божевілля. Якби мені не розбили серце, я
б не купила гітару і не передивилася стільки гарних фільмів.
Пошук роботи
став результатом більш глобального мисленнєвого процесу. Цікаво, куди ще мене
занесе.
Я маю одну характерну
властивість: де б мене не занесло, в кінці кінців, я залишуся самотньою, отже,
вільною.
В мене були на
диво захопливі любовні пригоди. Іноді я щиро дивуюся, що таке може статися не
по телевізору. Я дякую за кожну мить ніжності й суму, приречену застигнути в
бурштині. Хоча я ніколи не знаю, що станеться завтра.
 |
| Gonzalez-Torres: Perfect Lovers |
Зрештою,
переможцем є той, хто ще може любити, бо це – найважче.
Я згадую, як
моя одногрупниця сказала, що один пінгвінчик із «Мадагаскару» був злим, бо його
ніхто не обіймав.
Можу додати,
що проблем завдають комплекси, які також є наслідком нестачі любові (так
по-психоаналітичному). А ще люди іноді просто не хочуть зрозуміти (це вже
по-медіаторськи).
Чому чоловіки
розпочинають війни? Чи зміниться щось, якщо обійняти Путіна?
Як каже Настіо
Москіто в своїй відео-роботі «Frozen War»: «If by any chance you do not have to kill, be ready to
hate, and be hated. If you are
uncapable of hating, do try to love, while you are hated».
P.S.
Кохай, рибо, кохай,
хай безнадійно, хай,
хай без жодних надій -
радій, рибо, радій.
Любов варта всього -
варта болю твого,
варта твоїх розлук,
варта відрази й мук,
псячого злого виття,
шаленства та милосердь.
Варта навіть життя.
Не кажучи вже про смерть.
(С. Жадан)
